Наталя Куліді

З початку повномасштабної війни в Україні загинуло станом на ранок 6 січня 515 дітей, ще 1182 – отримали поранення. Про це свідчить сайт «Діти війни». Ми продовжуємо карбувати історії українців та українок, які ніколи не стануть повнолітніми. У цьому тексті розкажемо про чотирьох хлопчиків – із Донеччини та Київщини – кожен із них загинув разом із близькими.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Був сором'язливим і серйозним хлопчиком. 11-річний Тимофій Сич

Марина з Ярославом познайомились у 2007 році. Дівчина побачила фото хлопця з весілля своєї подруги. Написала йому першою, так пара почала спілкувались, а невдовзі одружилась. У 2010-му молода сім’я, яка жила в Макарові на Київщині, очікувала на народження малюка.

«Ми познайомилися в лікарні того дня, коли Марина дізналась, що вагітна Тимофієм. Її одразу поклали на збереження. Ми довго лежали в одній палаті та здружились», – розповідає подруга Тетяна Лукашенко.

У родині Сич мав народитись хлопчик. Про сина мріяв Ярослав. 24 січня 2011 року він вперше взяв новонародженого малюка на руки. Батько згадує маленького сина спокійним, не капризним. «Урівноважений був хлопчик», – ділиться тато.

«Про Тимофія я казала, що це росте унікальна дитина. У 4 місяці у хрещеника виросли перші зуби. Рано він зробив свої перші кроки», – говорить Тетяна, яка стала хрещеною хлопчика.

Тимофієві було пів року, коли батьки дізнались, що він має ваду серця. Хлопчика прооперували – далі він ріс здоровою й активною дитиною. Згодом у Тимофія з’явився молодший братик – Арсен.

«Різниця у віці хлопчиків була 5 років. Тимофій був дуже схожий на мене: за зовнішністю, у поведінці, характері. Арсен ріс жвавішим, був менш серйозним. Стосунки між ними були дуже гарні», – розповідає батько Ярослав.

«Тимофію було років шість-сім. Я питала, що подарувати йому на день народження. Кума сказала, що все є, але син хоче книжку про динозаврів. Я той примірник ледь знайшла. Там можна було наводити телефон на к’юар-коди, бачити, як динозаври рухаються. Тимофій був у захваті! Я не думала, що книжка може бути такою цікавою для хлопчика», – пригадує хрещена. Також старший із братів Сичів любив гратись із конструкторами.

У школу Тимофій ходив охоче, навчався гарно, мав хист до математики. У вільний час займався тхеквондо, відвідував театральний гурток, танці, заняття з комп'ютером.

«Плани на майбутнє у нього, як у дитини, постійно мінялись. І кухарем хотів стати, і поліцейським, і айтівцем. Але серйозно ще ні на чому не зупинився», – говорить тато.

Вдома найбільше хлопчику подобалось крутитись біля мами Марини на кухні. Він умів приготувати яєчню, суп чи салат. Тато говорить, що страви в сина виходили смачні. Разом родина Сичів гуляла у парках, проводила час у бабусі з дідусем, за можливості їздили до рідних Марини у Вільногірськ на Дніпропетровщину.

«Тимофій дуже любив купатися. Зі ставка влітку – не витягнути! Загалом Тимофій ріс дуже схожим на батька. Розумний, допитливий, цілеспрямований, гарно навчався. Ніколи не робив те, що не подобалось. От тільки почав підростати – проявились риси Марини», – розповідає тітка Рімма Січова.

24 січня 2022 року Тимофій відсвяткував свій 11 день народження. Рівно через місяць почалось повномасштабне вторгнення Росії. Ярослав Сич – офіцер ЗСУ ще з 2001-го – приступив до виконання своїх завдань. Марина з обома синами переїхала до його батьків, які жили теж у Макарові.

12 березня 2022 року до родини Сичів прийшли російські військові.

«Спочатку дали на збори дві години, а потім сказали: «Давайте швидше», – розповідає Ярослав. Марина разом зі свекрами та двома дітьми сіла в машину, щоб спробувати виїхати з окупації. На автівці були написи «Діти» і білі простирадла.

Між Липівкою та Королівкою колону, де була машина з родиною Сич, ворог обстріляв з БМП. Олег Сич, дідусь Тимофія, який був за кермом, загинув одразу. Бабуся встигла вискочити з автівки – як і молодший хлопчик Арсен. Зверху колону ще накрили мінометним вогнем.

«Колона зупинилась, люди почали тікати. Молодший син побачив, що люди біжать та біг за ними. А мати намагалась витягти батька... Арсен потім телефоном мені розповідав, як все відбувалось. Він бачив, як горіла його мама, він бачив, як горів його старший брат…» – розповідає про ті події батько.

В Арсена були поранення ноги і живота. Травми від обстрілів отримала і бабуся хлопчика. Їх двох прооперували у лікарні на Київщині, потім відправили на лікування у Житомир. Про те, що сталось з його рідними, Ярослав дізнався того самого дня – 12 березня 2022-го.

Місцеві відтягнули авто на ферму у Королівку. Після звільнення Київщини на початку квітня 2022 року Ярослав виймав звідти останки своїх рідних.

Тимофія, його маму Марину й дідуся Олега поховали разом – у Макарові на початку травня 2022 року.

Цікавився всім навколо. Тімуру Козирєву був 1 рік і 7 місяців

Олександр із Тетяною познайомились у столиці на Хрещатику у 2019 році. Через рік одружились і чекали народження малюка.

«Немовля до останнього не показувало свою стать. Ми до пологів не знали, буде в нас дівчина чи хлопчик», – говорить батько Олександр Козирєв. Ім’я Тімур для свого сина, який народився 26 липня 2020 року, обрав він.

Родина жила у Здвижівці на Київщині. Олександр працював на будівництві у столиці, Тетяна поралася біля малюка вдома. Маленький Тімур ріс схожим на батька – і зовнішньо, і за характером.

«Це наче я був… Перші місяці з малям було, як у всіх. І весело, і цікаво, багато ночей не спали, але все було добре», – розповідає татко.

Хлопчик був здоровим, швидко ріс. Як тільки почав ходити, став активно пізнавати світ – руки так і тягнулися до всього!

«Ми старались нічого з речей не класти на рівень, куди він може досягти. Бо все брав до рук і розкладав на підлогу. Щось набридло – взяв нове. Потім знову повертався до старого», – ділиться Олександр.

Забавок у хлопчика було багато, але найбільше любив іграшкову бензопилу. Вона вмикалась із допомогою кнопки та гуділа – Тімуру це дуже подобалося.

У 2021-му родина відсвяткувала перший рік життя Тімура. Хлопчику подарували вишиванку, на свято запросили гостей. Малюк тішився, не соромився й охоче проводив час із рідними.

«Багато всього йому надарували. Син ще не розумів, що це його свято. Йому просто було весело. Стільки уваги звідусіль», – пригадує тато.

Коли почалася повномасштабна війна, Тімуру сповнився рік і сім місяців. Він ще не говорив повними фразами, лише окремими короткими словами.

«Уже все розумів. Коли щось запитували, відповідав: «Угу», – розповідає татко.

24 лютого 2022-го Олександр був на роботі у Києві. Зрозумівши, що почалась повномасштабна війна, зібрався додому. Дістався Здвижівки пішки – вирушивши з київського Академмістечка.

«Я орієнтувався по навігатору, але постійно змінював маршрут. Обходив Гостомель, де тривали жорсткі бої. Не дійшов до аеропорту метрів 700-800, розвернувся і кинувся в обхід», – говорить Олександр Козирєв.

Здвижівки він дістався пізно ввечері, каже подолав близько 45 кілометрів – через ліси і річку. Дійти додому чоловіку допомогли навички з орієнтування.

«Ми з родиною залишились в окупації. На другий день селом уже їхали танки, йшла величезна колона бронетехніки. Орда заходила до нас, як до себе додому», – розповідає Олександр Козирєв.

Родина залишалась у селі. Ховались у погребі. Він захищав від уламків снарядів, проте на голову постійно сипались шматки стін та стелі. Одного разу випали двері.

«Коли був перший приліт на подвір’я, влупило так, що вікна повилітали. Ми були вдома. Я встав, увімкнув ліхтар. Дитину взагалі не бачив, хоча ліжечко стояло за два метри від нашого. Така пилюка була.... Я взяв сина разом із матрацом, за секунд 20 зніс у погріб. Та йому було все одно на те, що коїлося – навіть не прокинувся, спав до кінця того обстрілу», – говорить Олександр Козирєв.

Про перші виїзди людей з окупації чоловік не знав. А коли довідався про наступну колону – сказав, що Тетяна з Тімуром мають їхати. Жінка відразу погодилась. Почала збирати речі.

Виїзд був запланований на 13 березня. Олександр зізнається – йому не подобалося те число, але залишатись в окупації, під обстрілами, маленькому Тімуру з мамою було вкрай небезпечно.

Тетяна з сином сіла до машини родини Логвиненків – Олександр із Валентиною виїздили разом зі своїм 14-річним сином Максимом. На єдине вільне місце в автівці взяли ще місцеву жительку похилого віку.

Олександр Козирєв залишився вдома. Він не знав, чи вдалось його дружині з маленьким сином дістатись безпечного місця – бо не було зв’язку. Лише через приблизно п’ять днів з’явилась інформація, що колону автівок, в якій їхали Тетяна і Тімур, розстріляли.

Дізнатись, що саме сталось із його рідними, чоловік зміг лише після того, як українські захисники звільнили Київщину від російських військ.

«Я не знав конкретики – чи є загиблі в тій колоні, чи ні. 5 квітня сів на велосипед та поїхав по трасі. Дорогою одна жінка казала, що ніхто з тих машин не вижив. Потім казали, що хтось вижив – мовляв, дівчина з дитиною. Я знайшов у Гавронщині хлопця Олексія, він і показав розстріляну машину. Я ще не під’їхав, як зрозумів, що – все», – говорить Олександр Козирєв.

13 березня 2022 року колона зупинилась на ночівлю у селі Гавронщина. Наступного дня зранку автівки знову спробували виїхати. Машину, в якій було двоє дітей, ворог розстріляв із кулеметів. Вижити вдалось лише Олександру Логвиненку.

«По тілах опізнав усіх. Якщо б ви мене побачили тоді… Такого навіть у фільмах показувати не можна…» – каже Олександр Козирєв.

Тімура і Тетяну поховали у Чернігівській області. Їхні імена розмістили на меморіалі у Бучі, який відкрили 2 липня 2023 року. Загалом там викарбувані імена 501 українця та українки, яких вбили російські військові.

Дуже любив машини. Трирічний Михаїл Панкін

(Хлопчик загинув разом із мамою, його історію розповідає дядько – її брат. З татом і дідусем, які в окупації, сконтактуватися не вдалося)

Михаїл Панкін народився у родині маріупольців Ірини та Вʼячеслава. Пара дуже хотіла малюка. Звістку про вагітність майбутня мама розповіла на вечері з рідними.

«Сестра була витівницею. Якось покликали нас у гості – батьків і мою родину й так усім повідомили, що буде дитина. У батьків уже були дві мої доньки, тому вони, звичайно, чекали на онука», – говорить рідний брат Ірини, Дмитро Кубай.

Напередодні пологів Ірина зробила фотосесію – розмалювала живіт наче кавун.

Михаїл народився у 2018 році.

«Хлопчик був схожим на сестру. Ірка була як капітанка, а її чоловік В’ячеслав як матрос. Що Іра скаже – те й буде. Таким був і Мішка», – розповідає Дмитро Кубай.

Михаїл ріс активним, обожнював гратись машинками.

«Машинки – пристрасть племінника. Мій батько, коли під'їжджав до будинку родини, завжди сигналив. Малий вибігав, сідав на коліна діда – і так вони майже завжди разом заїздили на подвір’я. Це був цілий ритуал», – говорить Дмитро Кубай.

Ірина й В’ячеслав любили кататись на велосипедах та брати участь у веломарафонах. Коли син підріс, зробили ще кріплення для дитини і катались уже разом із ним.

«Я був суворим до племінника. Коли моїх кішок за хвости тягав, казав йому: «Михайле, не можна так робити». У мене були дівчата, а це перший хлопець, якого я намагався виховувати», – розповідає Дмитро Кубай.

У родині Панкіних уже задумувались, на яку секцію віддати маленького Мішу. Дядько пропонував футбол, якраз неподалік на шкільному стадіоні тренувались молоді гравці.

«Я Ірі завжди говорив – хочеш чи не хочеш, але маєш сина кудись водити, він повинен займатися. Якщо не вистачатиме часу, ми готові водити. Або дідусь із бабусею. Бо це – його майбутня дисципліна», – пригадує Дмитро.

Cім’я Панкіних мешкала у приватному будинку разом зі свекрухою. Шматочок городу перетворили на ігрову зону для Михайлика. Постелили там штучну траву, встановили гірку. Хлопчик ходив у садочок, а коли повертався додому, бавився на подвір’ї.

«Мішка дуже любив мою молодшу дочку. Коли приходив до нас – обов’язково рвав квіти для неї», – говорить Дмитро Кубай.

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну родини Дмитра й Ірини залишались у Маріуполі.

«Ми жили ближче до тимчасово окупованої території Донеччини. До звуків вибухів уже звикли за роки війни. 24 лютого вранці прокинулися від дзвінка старшої дочки, яка вчиться у Києві. Вона сказала, що Україну бомблять», – розповідає Дмитро Кубай.

Він із дружиною та молодшою донькою переїхав у середмістя Маріуполя, де мешкали куми.

«7 березня мама і тато приїхали до нас у центр – діставалися під обстрілом. У сина кума був діабет, вони прорвались, щоби залишити ліки. Я бачив їх 5 хвилин. Обійнялися, поцілувалися, віддали інсулін, і вони поїхали далі. Я хотів, щоби залишилися з нами, але відмовились», – говорить Дмитро Кубай.

Через обстріли згорів будинок Панкіних. Родина переселилась до батьків Ірини на вулицю Металургійну, 19. Напередодні трагедії вони були у знайомих у сусідньому будинку.

У ніч із 22 на 23 березня ворог скинув на будинок, в підвалі якого переховувались люди, авіабомби.

«У ніч із 22 на 23 березня вони пішли до підвалу будинку на вулиці Металургійній, 19. Там було два відділи. Один – теплий, другий – холодний. У теплому ховались сімʼї з дітками, а в холодному – всі інші. 23 березня 2022 року о 05:40 дві авіабомби скинули на ту частину будинку, де був відділ із дітками. Ірина, її син Михаїл та мама Надія загинули. Вижили батько Миколай, чоловік і свекруха», – розповіла кума Панкіних Наталія Устінова.

Тіла загиблих дістали лише влітку, всіх опізнали, окрім бабусі Надії.

«Тіла були розплющені. І через те, що минуло багато часу, – чорні. Тато був у шоці. Він шукав маму по обручках, але деякі люди – тварюки. Вони зняли з тіл усе золото. Тато казав, що бачив схоже тіло, але шукав далі. Там же був конвеєр, мішок за мішком... Багато дітей. Менші, ніж Мишко. Навіть немовлята».

Ірину з Михаїлом поховали на Старокримському кладовищі. Дмитрові Кубаю з родиною вдалось виїхати з Маріуполя за кордон.

«Іноді згадуєш це все та думаєш – може, мені наснилося?» – каже він.

Мав свою мініферму. 14-річний Денис Ковальчук

Денис був наймолодшим сином у родині Світлани Ковальчук. Жінка разом із трьома хлопцями жила у селі Колонщина на Київщині.

«Я його виняньчив із пелюшок. Молодший брат змалечку до всього тягнувся та всім цікавився», – говорить старший брат Іван.

«Добрий, життєрадісний, працьовитий, цілеспрямований, доброзичливий, самостійний. Денис був господарським хлопцем. Із 10 років тримав кроликів, а коли виповнилося 12 – назбирав коштів і купив собі козенят. Перед тим, як іти до школи, виводив їх на пасовище, після уроків – знову доглядав тварин», – розповідає двоюрідний брат Дениса, Юрій.

За три роки до повномасштабного російського вторгнення Денис потоваришував із сусідами, які тримали мініферму.

«Він прийшов по корм для своїх тварин. Ми з чоловіком здивувались. Пізніше дізналися, що у Дениса були кури, коза. Але він навіть ще не знав, що аби були козенята та молоко, козу потрібно злучити», – говорить сусідка Лідія Сверблянська.

Разом із чоловіком Сергієм вона переїхала у село, щоби займатись фермерством та екологічно чистим м’ясом.

На той час 11-річний Денис Ковальчук уже сам давав раду зі своїм господарством. Навіть вправлявся з косою, щоби накосити траву для тварин.

«Дениска допомагав мені у всьому», – сказала мама Світлана.

«Він приходив і казав: «Буду вам допомагати. Можу наливати бичкам воду». І сіно разом заготовляли, і з чоловіком на комбайні їздив, і зерно вантажив. У нас дітей не було, тому раділи хлопчику. Годували його, за можливості купували одяг», – розповідає Лідія Сверблянська.

«У Дениса були найкращі риси характеру – працьовитий і хазяйський», – додає Вікторія, дружина старшого брата хлопчика.

У школі Денис учився не дуже добре, згадує Лідія – мав труднощі з читанням і письмом. Вона намагалась його навчити віршів.

«Після того, як почав спілкуватись із фермерами, Денис став краще вчитись, – зауважує учителька української мови та літератури Тетяна Харченко. – Не на високі бали, але сімки вже були, а не четвірки. Пам’ятаю, як дала йому біографію Шевченка у сьомому класі. Він списав пів зошита про письменника. Я сказала: «Ти хочеш, щоб я цілий вечір тільки твій зошит читала?». А він відповів, що йому просто дуже сподобалася біографія».

Лідія подарувала молодому сусідові кролика. Хлопчик багато розпитував у неї та чоловіка про тварин.

«Восени перед повномасштабним вторгненням він ходив на заробітки, де різали свиней. Працював, бо хотів мати власні кошти. Не знаю, що саме робив, але на отримані гроші купив маленьких індичат і курей. Дитині 14 років. Він не витратив на морозиво чи ще щось підліткове», – розповідає Лідія Сверблянська.

Восени 2021-го подружжя Сверблянських допомогло Денисові звозити козу на парування. Тварина завагітніла, навесні мали з’явитись козенята.

Після початку повномасштабного вторгнення Денис із рідними залишався у Колонщині. Село окупував ворог.

«Я такого жахіття у житті не бачила. Ніколи не думала, що може статись взагалі щось схоже. Страшно було. Денис у перші дні до нас ще приходив, а потім перестав – стало небезпечніше», – говорить Лідія Сверблянська.

Частково жителі Колонщини виїхали. Сергій Сверблянський ходив до порожнього будинку знайомого, де були сонячні батареї. Там заряджав телефони й акумулятор до трактора.

«Чоловік розповідав, як повз свистіли кулі… Йому постійно здавалось, наче хтось дивиться з кущів. Але все одно туди ходив. 10 березня 2022-го Сергій зайшов за Денисом додому, спитав у мами, чи відпустить вона сина… Відпустила. Вони вирушили вдвох у той будинок», – розповідає Лідія Сверблянська.

Денис Ковальчук із Сергієм Сверблянським так і не повернулись додому.

«Син багато часу проводив у сусідів Сверблянських. Його тато помер, і він Сергія як за батька вважав. 8 березня син мені купив велосипед, зумів заробити гроші. А через два дні прийшов Сергій, запитав, чи пущу я сина, щоби той йому допоміг. Денис пішов. Сергій обіцяв його привести. Було темно вже. Обстріли. Я поїхала на велосипеді шукати його. Але ніхто дитини не бачив», – розповіла мама Світлана.

13 березня на пошуки молодшого брата вирушив старший – Михайло Ковальчук. Він також зник.

Дениса Ковальчука та Сергія Сверблянського знайшли через п’ять днів.

«Їх виявили розстріляними. Біля паркана знайшли. Я тоді йшла та молилась, аби таки не вони. Та потім вже побачила Дениса. Як це сталось – один Бог знає», – говорить Лідія Сверблянська.

У Дениса були кульові поранення голови та плеча, в Сергія – живота, ноги, плеча.

Михайла Ковальчука знайшли у травні 2022 року – виявилось, він потрапив під обстріл та загинув.

Дениса поховали у Колонщині біля його бабусі. Поряд пізніше поховали Михайла. Сергія Сверблянського – в іншій частині цвинтаря. Після втрати чоловіка та друга-підлітка Лідії довелось відмовитися від господарства, бо сама не мала сил на нього.

«Ходжу на кладовище раз на місяць – до Сергія та обов’язково до Дениса. Знайомі казали – через рік легше стане. А я думала: ну що може змінитись? А потім і справді стало легше. Не знаю, чому», – сказала Лідія.