Наталя Куліді

564 дитини, за офіційними даними, загинули з початку повномасштабного російського вторгнення. Це число неточне, оскільки невідома кількість загиблих неповнолітніх там, де ведуться активні бойові дії, та на тимчасово окупованих територіях.

У цьому тексті ми розкажемо історії трьох українських дітей. Ліза Яковець загинула у Миколаєві у березні 2022-го, Кіра Артюхова та Даня Заворуїв – на Харківщині цьогоріч.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.

17-річна Єлизавета Яковець із Миколаєва

«Нащо я тобі потрібен? У мене ж нічого немає…», – спитав Валерій у Вікторії, коли вона запропонувала розпочати стосунки. Познайомилась пара, коли Віталію було 18 років, а Вікторії – 16. Обоє росли у Миколаєві у бідних родинах.

Згодом пара одружилася. Жили у мікрорайоні Балабанівка. Там із нуля почали створювали побут. Валерій хапався за будь-яку роботу, щоби мати можливість утримувати сім'ю. За кілька місяців стало відомо, що у родині Яковців буде поповнення.

«Це було таке щастя. Я мріяв про дітей», – говорить Валерій Яковець. Він хотів хлопчика, а дружина – дівчинку. Між собою домовились: якщо буде донечка, то ім'я дає Вікторія, якщо син – Валерій.

27 вересня 2004 року народилась Ліза – це ім'я завжди подобалось Вікторії.

«Пригадую, як лікарі мені виносять згорток з дитиною, кажуть: «Бери». Як брати? Я боявся… Всього трусило. Але коли взяв таки згорточок на руки, то були такі відчуття... Не описати», – говорить Валерій.

Ліза зростала спокійною. Могла спати й по п'ять годин поспіль.

Дівчинка швидко набирала вагу – у десять місяців було вже 11 кілограмів. У ті ж 10 місяців дівчинка зробила свої перші кроки.

Із різницею у рік в родині народилась друга донечка Оленка. «Лізоньці тоді було півтора року. А вона вже все розуміла: якщо друга донька плакала, Ліза показувала на соску», – згадує тато.

Друга донька Валерія та Вікторії, Олена, померла, коли була ще зовсім маленькою. Коли Лізі було три роки, у сім'ї народився син Іван.

«Ліза катала його у візочку. Вона любила дітей. І дуже допомагала з сином. Виняньчила його», – ділиться Валерій.

Іграшки дівчинка не сильно любила, мала лише найулюбленішу ляльку Аріну. Носила її у прозорому наплічнику.

За зовнішністю Ліза була копією тата: брови, очі, форма обличчя. Він згадує, прибіжить донечка з прогулянки і каже: «Тобі якийсь дядько привіт передавав». « – Хто?». « – Не знаю…». «А потім зустрів однокласника, якого не бачив років п'ять. Виявилося, він упізнав мене у доньці і привіт передав», – говорить Валерій Яковець.

У садочок дівчинка пішла майже у чотири роки. Звикала до нього довго, вставала зранку зі сльозами. У неповні шість – вже була у першому класі.

«Було важко, звичайно, і мені, і їй, але ми впорались. У класі 5-му донька ненадовго захопилась волейболом. Потім почала відвідувати школу мистецтв, куди вже навіть дорослішою ходила», – розповідає Вікторія Яковець.

«Малювала, бісером займалась, з паперу крутила поробки, робила вазочки. Постійно щось створювала руками. Вчила й інших діток», – додає татко.

У школі Ліза навчалась добре. Вчителі любили старанну ученицю.

З першого класу Ліза подружилась із дівчинкою Анастасією.

«Ми дружили з першого по дев'ятий клас, потім в училищі вчились в одній групі. Ліза була доброю, завжди з усім допомагала. Ніколи не полишала мене у біді», – говорить Анастасія.

Ліза була домашньою дівчинкою. Змалку підглядала, як мама готує на кухні. У 10 років вже могла сама накрити на стіл. Улюбленою стравою було картопляне пюре з курячими гомілками та олів'є. Вікторія згадує, що страви у доньки вдавалися смачнішими, ніж у неї.

«Я вийшла на роботу, коли Ваня пішов у другий клас. Все впало на плечі Лізочки. В школу братика заведи, зі школи – забери. Нагодуй, подивись за ним. Можна сказати, що Лізочка виховала Ваню. А останні роки я навіть не знала, що таке приготувати їсти, помити посуд, попрати чи прибрати у будинку. Я прийду з роботи – а вони з Іваном все вже зроблять», – ділиться Вікторія Яковець.

«Повернусь з нічної зміни, а Віка на роботі. Ліза: «Тато, може тобі щось приготувати?». І перераховує, що є або що може приготувати», – говорить Валерій Яковець.

Вільний час Ліза проводила з найкращою подругою. Шумні підліткові компанії не любила. Всією родиною Яковці смажили шашлики, вечорами грали у монополію, ходили до лісу з собакою. «Нам було весело разом», – говорить татко.

Після дев’ятого класну Єлизавета Яковець продовжила навчання у Миколаївському ліцеї будівництва та сфери послуг.

«Ліза закінчила школу у 2019 році. А там почалась пандемія, потім війна. Пам'ятаю, як вона підійшла до мене, обійняла та сказала: «Дякую, мамо, що ти відправила мене рано до школи, у мене хоч випускний був», – згадує Вікторія Яковець.

Повномасштабний наступ Росії 24 лютого 2022-го сімʼя зустріла вдома. О пів на сьому ранку Валерій Яковець вже був у військкоматі – став до лав Збройних Сил України. Вікторія з двома дітьми залишались вдома.

У перший тиждень березня 2022-го Балабанівку ворог обстрілював з авіації, потім – по будинках почали працювати з РСЗВ. Валерій просив командування, щоб його відпустили вивезти родину. Але сама Вікторія не хотіла покидати дім, в який вклали так багато зусиль та де ростили власних дітей.

13 березня 2022-го ворог вкотре обстріляв Миколаїв, зокрема і Балабанівку.

«Я був з побратимами. Снаряд від «Смерчу» застряв за 10 метрів від нас. У той момент всередині як щось обірвалось. Побратими кричать: «Броніки-броніки». А я телефон дістаю, починаю дзвонити додому. Ніхто не брав слухавку», – згадує Валерій Яковець.

Вдома обстріл забрав життя доньки... Ліза заходила у будинок. Уламки вразили дівчинку, пробили наскрізь двері.

«Я побачила, що в неї поранення біля серця. Приклала рушник, але не могла придавити, щоб зупинити кровотечу. Розгубилась, не перетягнула чимось ніжку, яка була перебита, фактично відірвана. Я просто тримала доньку на руках, була вся в її крові. Благала, щоби медики приїхали якомога швидше», – згадує Вікторія Яковець.

Лікарі не виїздили на виклик, поки не скінчився обстріл. Коли дістались до будинку родини, тільки змогли констатувати смерть 17-річної дівчини. Валерій, який одразу після дзвінка вирушив додому, тіло доньки побачив вже у морзі. Того дня ані Вікторія, ані молодший син Іван не отримали поранень. Як кажуть, якимось дивом.

Ховали Єлизавету Яковець під обстрілами. На прощання зібралось багато дорослих і дітей.

«Вчителі були. Дітки, яких вона сама вже навчала рукоділлю. Ми стоїмо на кладовищі, криє РСЗВ. А хоч би хтось злякався чи зморгнув очима…», – говорить татко.

Після похорону Валерій Яковець вирушив захищати країну на Донеччині. Вікторія разом з Іваном виїхала у Польщу. Збирались далі до Португалії, але в останній момент дізнались, що чоловік після поранення – у шпиталі. Дружина з сином повернулись в Україну, у Вінницьку область, щоб бути разом. А вдома у Миколаєві Яковці опинились трохи понад рік тому після того, як чоловіка списали з ДШВ. Валерій продовжив службу за місцем проживання.

«Після всього, що сталось, я думав, що ніколи не повернусь додому. Хотів відкласти грошей, щоби переїхати з сім'єю кудись. Побратиму розповів, як разом з Ванею та Лізою садив на подвір'ї чотири дерева…

А він сказав, що на моєму місці опікувався би цими деревами, поливав, доглядав. І якось це для мене стало… Не мав повернутись додому, але повернувся», – говорить Валерій Яковець.

А він сказав, що на моєму місці опікувався би цими деревами, поливав, доглядав. І якось це для мене стало… Не мав повернутись додому, але повернувся», – каже Валерій Яковець.

Нині Вікторія та Іван, якому невдовзі виповниться 17 років, ходять до психолога. Валерій продовжує відновлювати будинок, що постраждав від обстрілу.

«Вікна, двері. Все сам роблю. Зароблене отримав, трошки скупляюсь, на що вистачає. Будую життя з нуля. Знову з нуля. Як колись, коли нічого не було», – каже він.

Анастасія після смерті найкращої подруги зробила татуювання: на руці дівчинки з'явилась змія, про таке тату мріяла Ліза Яковець.

6-річна Кіра Артюхова

Кіра – єдина донечка Аліни Артюхової з Великого Бурлука на Харківщині.

Після закінчення школи у рідному селищі Аліна поїхала навчатися у Харків. Працювала майстринею манікюру. Згодом одружилася. На маля молода сім'я чекала два роки.

«Я довго не могла завагітніти. Ця звістка стала найкращою у моєму житті», – говорить Аліна Артюхова.

Аліна мріяла про донечку. Почувалася під час вагітності добре. Працювала до останнього місяця.

«Не знаю, звідки прийшло до мене ім'я. Десь почула «Кіра» – і так воно мені сподобалось. Я була певна, що це ім'я буде особливим та не схожим на всі інші», – ділиться мама.

12 квітня 2017-го на світ з'явилась Кіра. Перейми тривали 13 годин. А потім лікар сказав: «Будемо народжувати, лягайте на пологовий стіл» – і з-під породіллі забрали новонароджене маля.

З перших днів Кіра була дуже спокійною. Засинала о 22-23.00, а прокидалася о 10 ранку.

Свої перші кроки дівчинка зробила у 10 місяців. Рано промовила і перші слова.

«Донька захоплювалась ляльками. Любила їх годувати та гойдати. Сама малесенька, але лялечку пестить. Промовляє: «Ляля-ляля», – ділиться мама.

Коли дівчинці ще не було двох років, Аліна розійшлась з чоловіком.

«Кірі було два з половиною, коли я познайомилась із Дмитром. Почали жити разом, а напевно через рік-півтора Кіра назвала його татком. Сама в якийсь момент так вирішила. Ми тоді заплакали – і я, і Діма. Бо ніколи не змушували чи не просили так казати», – говорить мама.

Кіра була активною та спортивною. Любила танцювати, співати, малювати. Її альбоми були прикрашені малюнками дівчаток і принцес. У крамниці обов'язково бігла до відділу з канцелярією. Подобалось обирати ручки, фломастери, фарби. До душі була також ліпка.

«Вмикаєш будь-яку музику, а вона одразу танцює, слова пісень добре запам'ятовувала. Була дуже артистичною та гнучкою, сама навчилась перекручуватись через голову і робити колесо. Танці в нас були щодня. Запрошувала: «Пішли на мій концерт», – розповідає Аліна Артюхова.

Щороку родина їздила на море. Кіра любила плавати. Вдома гуляла на майданчиках з іншими дітками, каталась на гойдалках, гірках. Швидко знаходила спільну мову з малечею, знайомилась миттєво.

«Мені здавалось, що характер у неї був мій. Завжди чула, що їй говорять. Ніколи не мала істерик. З донькою можна було поговорити, пояснити, чому саме так потрібно себе поводити. Вона слухалась», – каже мама.

Кірі було чотири роки, коли розпочалось повномасштабне вторгнення Росії. Спочатку родина переховувалась у метро в Харкові, потім спускались у підвал будинку. Батьки Аліни запропонували перебратись до них у Великий Бурлук.

«У них було тихо. Тому ми вирушили до батьків. У Харкові ж стався приліт біля моєї роботи, там все розбомбило, потім – по нашому будинку. Ми вирішили туди не повертатись», – пригадує Аліна.

Сім'я орендувала у Великому Бурлуці сусідній із батьківським дім. Кіра бігала з однієї оселі в іншу через хвіртку.

«Їй подобалось жити у приватному будинку. Взимку – сніговики, влітку – басейн. Собачки, котики поряд», – говорить Аліна Артюхова.

Шостий день народження Кіра відсвяткувала у селищі. Батьки зробили сюрприз – подарували цуценя шпіца. Кіра була вражена. Назвали цуценя – Міша. Дівчинці подобалось, що собака її розумів, піддавався дресируванню.

Влітку 2023-го Кіра готувалась до першого класу. Це давалося непросто: влітку їй хотілося активно проводити час, а не сидіти за заняттями.

«У вересні ми дистанційно пішли у Харківську школу №151. Кіра схоплювала знання швидко. Дуже добре читала, рахувала. Уроки робила самотужки», – говорить мама.

«Онука любила, щоб я написала математичні приклади на папірці. Зроблю їй штук 20-30, вона побіжить, ляже, сама все розв'яже. Прибіжить: « – Перевіряй». Хвалю її, бо було лише по 1-2 помилки», – згадує бабуся Наталія Михайлова.

Найбільше дівчинці подобалась саме математика. Вона за секунди ров'язувала задачі в голові. У майбутньому, казала Кіра, вона хотіла б стати медсестрою. Мама уточнювала: «Може, лікаркою?». Донька відповідала: «Ні, бо лікарі не роблять уколи». Також дівчинка казала, що їй би хотілось танцювати на льоду – бути фігуристкою.

Кіра мала поганий апетит, а от що любила – це солоні огірки. «З огірочка робила наче ложечку, якою набирала картопляне пюре та так разом відкусувала», – ділиться бабуся Кіри, Наталія Михайлова.

Коли перед сном бабуся пропонувала почитати книжку, Кіра обирала подивитись свій улюблений фільм – «Сутінки». «Казала: «Коли виросту, Белла постарішає, а я вийду заміж на Едварда», – згадує бабуся дівчинки.

У Великому Бурлуці ситуація була більш-менш спокійною до січня-лютого 2024-го, пригадує родина. Опісля ж по селищу почало прилітати. Аліна з Дмитром та Кірою збирались повертатись у березні до рідного Харкова.

28 лютого 2024-го Дмитро поїхав на роботу. Аліна залишалась вдома з донькою.

«Я приготувала сніданок. Донька прокинулась та прийшла до мене з грошима в руках. Ввечері випав зубчик – їй зубна фея принесла гроші. Під час сніданку сказала, що буде відкладати їх на море. Мені треба було їхати на роботу, а додому вже повернулась моя мама, яка наглядала за Кірою», – розповідає Аліна Артюхова.

Кіра пішла до сусіднього будинку до бабусі. Там гралась, будувала халабуду.

«Вона подзвонила буквально за годину до вибуху. «Ой, мамо, я тебе набрала? Я випадково, вибач». Я сказала, що ще працюю, але скоро буду їхати додому…», – згадує Аліна.

Коли прийшов дідусь Валерій Михайлов, дівчинка сказала, що хоче кататись на самокаті. На вулиці світило сонце, вітру не було. Разом із Валерієм та собачкою Мішею Кіра вирушила до залізничного вокзалу. Це місце у Бурлуці, де сім'ї гуляли з дітьми, кажуть у родині.

«Онучка з дідусем мала дуже схожі характери. Обоє могли постійно сперечатись. Ми з Аліною їй уступали, але Валерій завжди стояв на своєму. Обоє вперті були – ну дуже подібні», – говорить бабуся.

Коли Аліна вже збирала речі, а в машині на неї чекав чоловік, аби їхати додому, то побачила повідомлення, що на Великий Бурлук летить КАБ. Подзвонила мамі Наталії.

«Мама встигла додзвонитись татові з Кірою. Вони сказали, що будуть йти додому. Рідні просто не встигли повернутись…», – каже Аліна.

Жінка почула вибух. Одразу не зрозуміла, де це сталось. Почала телефонувати мамі, але ніхто не відповідав. Тим часом мама Аліни пішла до місця вибуху.

«Завали розбирали військові. Вони побачили курточку Кіри… Тато загинув одразу, доньку ще намагались реанімувати. Забрали її на швидкій, але так і не доставили до лікарні. Кіра померла…», – каже Аліна.

Кіру Артюхову та її дідуся, 48-річного Валерія Михайлова, ховали у Великому Бурлуці. Того дня біля селища вкотре лунали вибухи. «На цвинтарі присідали, бо воно гепало-гепало-гепало...», – згадує Аліна.

Песика Мішу теж виявили на місці прильоту, але пізніше. «Його, мабуть, відкинуло, а хтось поклав туди, де лежала донька. Впізнали його по кольору та шерсті», – додає мама Кіри.

Нині Аліна живе у Великому Бурлуці та Харкові, куди повернувся працювати чоловік. Кілька днів жінка в місті, інші – в рідному селищі. «Після втрат ми з мамою як одне ціле. Нам зараз ніяк не можна розділятись…», – каже вона.

12-річний Даниїл Заворуєв

Наталія Заворуєва – з Харківщини. Під час вагітності переїхала до Першотравневого. Була сама – тато маляти покинув родину ще до його народження.

«Я мріяла про сина. Але до останнього стать дитини не знала – немовля ховалось на УЗД. Пологи прогнозували 6 квітня – на день народження брата, потім на 17 квітня – на день народження сестри. Та народила я 1 квітня», – говорить Наталія Заворуєва. Їй був 21 рік, коли у Куп'янську на світ з'явився син.

Мама розглядала два варіанти імені для немовляти – Родіон або Даниїл. У родині підтримали другий варіант. Маленький Даня був спокійним хлопчиком. Міг самотужки лежати і гратися, ні на що не відволікаючись.

«Син швидко сказав перше слово. Так само швидко поповз. Перші кроки зробив у рік», – згадує мама.

Вона щомісяця фотографувала сина, щоб зафіксувати, як він росте та змінюється. Маленьким хлопчик любив машинки і конструктори, а особливо – повітряні кульки, які надувала для нього мама.

У три рочки Даня пішов до садочка – одразу на повний день із післяобіднім сном.

«Даня не капризував, але дуже чекав, коли я прийду його забрати», – розповідає Наталія.

На запитання виховательки про рідного батька хлопчик говорив: «У мене є папа Гєша». Так він називав брата Наталії, Геннадія, який часто приїздив гратись із племінником.

Невдовзі молода мама познайомилась із Максимом, який став вітчимом для Дані. Хлопчик прийняв чоловіка у родину і назвав «татком».

У шість років Даниїл Заворуєв пішов до першого класу Першотравневого ліцею. Як згадує мама, син протягом чотирьох уроків встигав і полежати за партою, і поспівати, і погратись. Втім, хлопчику і вчитись подобалось – особливо, якщо все вдавалось.

З першого класу Даниїл товаришував із дівчатками. Однією з найліпших подруг стала однокласниця Карина.

«Пам'ятаю, як після уроків у першому класі зайшов із Кариною у крамницю, де я працювала. Я йому дала пачку макаронів та два помідори. Кажу: «Дань, донесеш же додому?». Дивлюсь – Карина все несе, а він поряд йде», – говорить мама хлопчика.

У Максима та Наталії невдовзі народилась спільна дитина – донечка Меліса.

«Даня наче хотів молодшого брата, а у нас вийшла сестричка. Стать другої дитини ми теж до останнього не знали, бо так само ховалась. У крамниці, вже після народження доньки, сина якось спитали, як сестричку звати. Він: «Меліса Максимівна». Всі були вражені, що він так офіційно назвав».

Даня допомагав мамі з сестрою. Міг одягти маленьку, змінити памперс, піти погуляти з нею.

У вільний час бігав грати з хлопцями футбол, ходив на спортивний майданчик до школи або дивився мультики.

«Бувало, прийду з роботи пізно, сяду на кухні та кричу: «Дань, мені потрібні обнімашки!». Він підійде, обніме мене… І сварилися, звісно, не без цього, але стосунки у нас були добрі», – говорить мама хлопчика.

Після початку повномасштабного вторгнення родина залишалась вдома у Першотравневому. Навесні ворог захопив селище. Сім'я трималась разом, далі двору нікуди не виходили.

«Вулиця була глуха, з одного боку рембаза російська, а з іншого – метрів за 50 за нашою вулицею спостерігали. У мене двоє дітей, у сусідів двоє дітей. Ми на лавочці сядемо, а малі у пісочниці вовтузяться», – згадує Наталія.

В окупації Даниїл почав більше читати, згадує його вчителька зарубіжної літератури Світлана Вроманова. Хлопчик любив книги, обговорював їх з викладачкою.

«Даня був дуже добрим. Для мене став не просто учнем, а саме товаришем. Дуже часто залишався після уроку поспілкуватися. Я знала всі його таємниці… Він був надзвичайно добрий, щирий, позитивний. А головне – людяний. Не ділив людей на бідних-багатих, а лише на добрих і поганих. Щиро вірив, що останніх можна виправити. Якщо в колі дітей чути сміх, то стовідсотково там був Данька», – розповідає Світлана Вроманова.

Після того, як українські захисники звільнили Першотравневе, через обстріли родина Дані переїхала у Борову. Там спочатку жили у знайомих, потім – оселились самі. Хлопчик продовжував навчання онлайн.

«Я дуже сумувала за домом, я – переселенка, разом із сином третьокласником. Старший син та чоловік – військові. Коли вони не виходили на зв'язок, то Даня завжди говорив, що треба вірити. Вірити і чекати! Він був моїм антидепресантом…», – говорить Світлана Вроманова.

У майбутньому Даня мріяв стати блогером.

27 березня 2024 року тривали весняні канікули у школі. До Дані приїхала погостювати з Харкова його подружка Карина. Зранку того дня діти погуляли, а після обіду Наталія з сином проводжала дівчинку до Харкова.

«Карина просила, щоб Даня поїхав з нею у Харків. Але куди… Посадили її на автобус. Даня попросився піти з ночівлею до невістки Наталії. Він ходив до неї на вихідні, товаришув зі своїм двоюрідним братом. Я відпустила. Син підійшов до мене поцілував, обняв. І вирушив до тітки», – згадує Наталія Заворуєва.

Ввечері Даня катався на машині разом із двоюрідним братом і його дівчиною. Вони вже під'їхали до під'їзду будинку. Даня виліз із машини, сказав, що замерз та піде у квартиру. У цей момент ворог обстріляв Борову.

«Племінник з дівчиною побігли до квартири. Кума прокричала: «А де Даня?» Давид повернувся на вулицю, а Даня біля лавочки лежить. Мені подзвонила колега з того будинку та сказала, що сина забирає швидка. Коли його доставили до лікарні, я була вже там. Бачила, як сина відкачують... Переді мною закрили двері. Я стукала довго, просила хоч якусь інформацію… Лише вийшов лікар. Говорить: «Що сказати?». І двері переді мною закриває», – згадує Наталія.

Наталія провела під дверима лікарні дві години. Зв'язок був поганий після прильоту, жінка не оновлювала новини у телефоні. Раптово їй почали дзвонити знайомі та питати, чи справді загинув Даня. Бо інформацію про це вже побачили у новинах.

«Як загинув? Мені нічого не кажуть, а в інтернеті вже про це написали… Стояла під лікарнею, двері виносила – і нічого…», – каже мама.

Трохи більше ніж за годину після обстрілу новину про смерть дитини опублікувала Харківська прокуратура. Через кілька хвилин – медіа.

«Як мені казали лікарі: «Дві години за законом нічого не могли вам казати». Хоча далі доповіли… Мені телефонували з поліції та перераховували травми, які отримав мій син: «Поранення в ділянці серця, черепно-мозкова…», – згадує Наталія.

1 квітня 2024-го Дані мало виповнитись 13 років. Хлопчика поховали у Боровій. Наталя спершу не могла сказати молодшій донечці Мелісі, що загинув її старший брат. Наважилась лише після прощання.

Після втрати Дані родина з Борової переїхала до родичів у Гороховатку. А навесні ворог знищив дім сім'ї у Першотравневому.

«Мелісса говорить, що вдень наш Даня на хмарці, а вночі миготить їй зірочкою. Іноді донька грається та раптово починає плакати, проговорюючи ім'я брата. Може тихенько співати пісеньку про нього. На 40 днів я її взяла на кладовище, показала, де Даня лежить. Зараз теж проситься зі мною з'їздити. Листівку йому намалювала, цукерки зібрала...».

• Внаслідок дій російської армії в Україні за час повномасштабної війни загинуло понад 600 дітей.
• Під час російських атак 8 липня загинуло 5 дітей.
• Внаслідок удару по Костянтинівці 9 серпня, ймовірно, також загинули діти. Вже ідентифікували тіла двох діток.