Наталя Куліді

Дворічна Ліза любила обійматися, обожнювала машинки. 10-річний Максим любив рибалити, а його 8-річна сестра Настя мріяла, як колись стане блогеркою. 15-річний Ілля зустрів своє юнацьке кохання, планував стати військовим. Життя цих дітей відібрала Росія. Ми записали їхні історії.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.

«Вона так поспішала – жити, вчитись. Уже правильно тримала ручку, олівець. Знала кольори…». Ліза Приходько, 2 роки

Наталія жила у Підгородному – невеликому місті під Дніпром. Працювала помічницею судді. У 2012-му від інфаркту помер батько. Наталія тяжко перенесла втрату. Коли через рік пішов з життя тато знайомої Марії, вона взялась підтримувати її. До спілкування приєднувався і брат Марії – Владислав.

«Разом гуляли, спілкувались. Думала, ми з Владом просто дружимо», – розповідає Наталія.

Та Владислав мав сильні почуття. Наталія ж тоді, а це був 2013 рік, думала передусім про кар’єру. У 2014-му Влад повернувся з армії і запропонував жити разом.

«Я тоді мешкала з мамою. Влад був наполегливим і я не встояла», – каже Наталія.

Невдовзі Владислав зробив Наталії пропозицію. Він працював у правоохоронній системі, вона – будувала кар’єру у суді. Жили на орендованих квартирах, а також з мамою Наталії. У 2017-му змогли купити власну оселю – квартиру у двоповерхівці. Того ж року зіграли весілля. Заселились у своє житло на початку 2020-го. Через кілька місяців Наталія завагітніла.

«Ми поверталися з відпочинку на морі. Мене нудило всю дорогу», – згадує вона.

Вдома Наталія зробила тест на вагітність і пара дізналася, що чекає дитину. Владислав стрибав від радості, кричав, що у нього буде донька. Невдовзі УЗД підтвердило – у родині народиться дівчинка. Ім’я підібрали раптово – назвали на честь акторки, яка сподобалася під час перегляду фільму.

«Єлизавета Владиславівна, звучить?». Чоловіку сподобалось. Я тоді промовила до животика: «Доцю, будеш Лізою? Ми придумали тобі ім’я». А вона мене ніжкою зсередини вдарила – погодилась», – згадує Наталія.

26 березня 2021-го народилась Ліза. Владислав був на пологах, перерізав пуповину. Плакав.

«Доньку поклали мені на груди, а вона така рожева була, гаряча. Величенька, 3550 грамів», – згадує мама.

Перший місяць із донькою Наталія називає раєм. Малеча не плакала сильно, лише їла та спала. Заспокоювалась сама у своєму ліжечку. «Я старалась її обійняти, поцілувати, похвалити. Казала: «Ти найкрасивіша дівчинка у нас», – згадує Наталія.

Напередодні повномасштабного вторгнення Ліза вже намагалась ставати на ніжки. Ручками спиралась на табуретку і пересувалась оселею. Вже сама вмикала світло. Підповзе до стіни, видереться, клацне вмикач – та вирушає до своїх іграшок.

24 лютого 2022-го Владислав працював. Наталія з Лізою вирушили до приватного будинку брата. Там був облаштований погріб. Невдовзі вирішили, що Наталії з Лізою потрібно виїхати за кордон. У Болгарії дівчинці виповнився один рік.

«Ми – тут, чоловік – там. Війна. Грошей не так і багато… Не до свят було», – говорить жінка про перший день народження дочки.

За кордоном Ліза самостійно, без допомоги, пішла. Їй був рік і два тижні.

Мама каже – це сталось пізніше, ніж очікували, оскільки у Болгарії вона майже не випускала доньку з рук. Так було спокійніше.

Наталія з Лізою сумували за Владиславом. Щодня зідзвонювались по відеозв’язку. Маленька цілувала екран, на якому бачила татка.

«Якось ми розмовляли з Владом. Я кажу, щоб він уже клав слухавку, бо доньці було потрібно спати. Він відключився, а Ліза – як кинула телефон. Почалася істерика, дві години не могла її заспокоїти. Ввечері зателефонувала Владу та сказала, що, мабуть, будемо їхати додому. Він був дуже проти. Але істерики доньки повторювались», – каже Наталія.

Вона довго думала, чи повертатись. Врешті влітку, після чотирьох місяців у Болгарії, вирушила додому. Ліза спершу не впізнала тата, а Влад і Наталія розплакались від зворушливості зустрічі.

Вдома родина була напоготові на випадок тривог. У сумці були зібрані речі доньки, харчі, термос чаю. Коли вмикали сирену, мама хапала дівчинку, замотувала у ковдру і бігла до підвалу. Ліза не капризувала.

Дівчинка була схожою на татка. Кучерява, пухкенька. «Як булочка така» – говорить мама. А характером поєднала обох батьків. «Принципова та цілеспрямована. Мені так подобалось, що вона була саме такою. Все хотіла робити сама. Бувало – не виходить скріпити частинки конструктора і я допоможу, а вона або викидає, або знову їх розщеплює, щоб самій вийшло поєднати», – розповідає Наталія.

Дворічна Ліза любила обійматися, обожнювала машинки та захоплювалась малюванням. Була творчою дівчинкою. Кахлі, підлога, кришка унітазу – все розмальовувала. Мама не сварила, але запрошували разом протерти поверхні. Ліза допомагала.

За зиму 2022-2023-го Ліза виросла на три сантиметри. У березні відсвяткували її два рочки.

«Вона так поспішала – жити, вчитись. Вже правильно тримала ручку, олівець. Знала кольори», – каже мама.

Третього червня 2023-го Наталія з донечкою були вдома. Чоловік – на добовому чергуванні в Дніпрі. Мама зварила суп, близько 20:30 запросила Лізу вечеряти.

– Лізо, їсти будеш?

– Так, мамо, буду.

«Дістаю тарілку і дивлюсь, де донька. Ліза підходила до дитячого крісла – це метр-півтора від мене. Я подумала: накидаю суп та посаджу її. Донька тримала в руці машинку. І все…»

По будинку, де жили Приходьки, вдарила ракета. Влучила у лоджію, пробила перший поверх і залетіла у підвал. Чотири квартири підняло у повітря та приземлило. Сигналу тривоги під час того обстрілу не було, згадує Наталія:

«Якби була тривога, ми або спустились би в підвал, або пішли б у ванну. Або на сходовий майданчик. Він уцілів. Нас би посікло, так. Але Ліза жила б… Мене оглушило, я впала. Я подумала, що у будинку вибухнув газ та дах упав на нас. Одну руку не відчувала, коліна боліли, голова була розсічена. Мене кликала донька…»

Владислав, дізнавшись про удар, вирушив додому. Допомагав розбирати завали. Наталія чула, що її шукають.

«Якщо чуєш нас, кричи і гупай». Але мені не вдавалось зробити так, щоб мене почули», – пригадує.

Жінка намагалась видертись з-під завалів, обламала нігті. Невдовзі її знайшли та дістали рятувальники і передали медикам.

Дворічну Лізу виявили загиблою о третій ночі.

Наталія була у тяжкому стані. Внутрішні органи змістилися, чотири години хірурги рятували її. «Коли зашили, з наркозу я не вийшла. Мені снилась Ліза. Казала: «Я йду, а ти залишаєшся з татком». Я просила взяти мене з собою. Але вона казала, що мені ще рано, а вона тут усе зробила», – згадує Наталія.

Коли вийшла з коми, вона спитала, де її донька. Лікарі не зізнавались, що дівчинка загинула. Психологи забороняли Владиславові казати про смерть Лізи, пояснювали – так він може втратити і дружину.

«Сьомого числа Лізу поховали, а Влад мені про це сказав лише дев’ятого. Зайшов до палати весь заплаканий. «Що сталось?». Він кисневу маску зняв з обличчя. Став на коліно. «Я не вберіг доньку. Я собі цього не пробачу ніколи». Я навіть не могла кричати. Не могла. Мені хотілось вити – як вовчиці. Та тільки стогнала», – згадує жінка.

Наталія була у лікарні два місяці. Заново вчилась їсти, ходити. На 40 днів після втрати доньки відпросилась у медиків на могилу. Їхала на колісному кріслі.

«Нам сильно не вистачає Лізочки. Ми з Владом згадуємо її постійно. Просто вирвали нашу душу», – говорить жінка.

Відновлення Наталії триває. Вона отримала другу групу інвалідності. Квартира родини знищена.

Подружжя переконане, що того вечора ворог цілився у склад дронів, який був розташований за 10 метрів від їхньої двоповерхівки.

Нині сім’я Приходько живе зі свекрухою Наталії. Сильно хочуть дітей. Організм Наталії ще не відновився. Вона вживає антидепресанти і заспокійливі. Каже – найбільшою її опорою і підтримкою є чоловік, який залишався і залишається поряд.

«Дуже не вистачає нашого красунчика, нашого синочка… Цей біль ніколи не переболить». Ілля Горохолінський, 15 років

Юлія жила у Вільнянську Запорізької області. Здобувши вищу освіту, у 2006 році одружилася з Олександром із Новомиколаївки, куди їздила в гості до родичів. У 2007-му у пари народився син Іван, але він прожив лише місяць.

«Після втрати дуже хотілось завагітніти знову, та швидко не виходило», – згадує Юлія Горохолінська.

У 2008-му родина дізналась, що знову очікують на дитину. Юлія виношувала хлопчика. За кілька тижнів до дати народження немовля УЗД-обстеження виявило у малюка ваду серця. З таким діагнозом пологові у Запоріжжі відмовлялись приймати породіллю. Юлія народжувала у Києві.

Ілля з’явився на світ 29 грудня 2008 року.

За перший рік життя дитині зробили дві операції. Він був на контролі лікарів усі наступні роки.

«У 10 місяців Ілля вже ходив, до року – говорив «мама», «тато» й інші слова. Син був кучерявий, із чорним довгим волоссям. Схожий на свого батька», – розповідає Юлія.

«Іллюша народився у грудні, а вже у січні дитину похрестили. Потім ми не часто бачилися, як хотілося б, але завжди ці зустрічі були приємні», – говорить хрещена хлопчика Тетяна Брусняк. Юлія була хрещеною її сина.

Маленьким Ілля любив гратись машинками і пістолетами. Тато захоплювався мисливством. Синові подобалось спостерігати, як він чистить зброю. Ілля з захопленням копирсався у деталях машини, їздив в авто з татком.

Хлопчик відвідував дитсадок, але спати в обід йому не надто хотілось. Часто мама забирала його додому у цей час.

Коли Іллі було чотири роки, у нього з’явився молодший брат – Матвій.

«Вони бувало і чубилися, але дружили. Матвій такий збиточний, десь влізе та дзвонить Іллі: «Допоможи». Ілля його рятував з дитячих пригод», – ділиться Юлія Горохолінська.

Ілля мав друга з дитинства – Ігоря. Бачились чи не щодня.

«Ми були дуже схожі: у нас збігались погляди на життя, мрії та плани», – розповідає Ігор.

Ілля пішов у перший клас до ліцею «Успіх» Вільнянської міської ради.

«Працювати з ним було легко, характер мав прекрасний. Завжди врівноважений, ввічливий, акуратний, стриманий. Схильний до незалежності, з почуттям гумору», – каже про учня класна керівниця з 5 по 9 клас Галина Ненько.

У початковій школі Ілля відвідував театральний гурток, потім захопився футболом, далі – тайським боксом. Батькам допомагав поратися по господарству.

«Ми часто їздили відпочивати у Запоріжжя. Обов’язкова програма: подивитись мультфільм, зайти в Макдональдс. А ще – діти любили грузинську кухню, ми шукали різні кафе, де їли хінкалі і не тільки», – розповідає Юлія.

Після початку повномасштабного вторгнення родина залишалася вдома.

У 2022-ому ворог обстріляв Вільнянськ кілька разів – по околицях. Від вибухів ховалися за двома стінами.

«Якщо сини були не вдома, а десь щось гепнуло, вони одразу бігли додому або хоча б телефоном казали, де перебувають», – говорить мама Іллі.

У той період хлопець захопився класичним боксом.

«Бокс виховав у ньому терплячість, сміливість, впевненість, наполегливість», – каже хрещена Тетяна Брусняк.

Ілля ходив до тренажерного залу. «У свої 15-ть став справжнім парубком – високим, спортивним красунчиком. Від мами взяв вроду, чуйність, а від тата – цілеспрямованість, мужність, відчуття справедливості», – додає хрещена.

Ілля захоплювався мотоциклами. «Компанія в них була – понад 20 людей. Їздили на мотоциклах. Часто додому до нас приїздили, мили їх на подвір’ї», – розповідає мама.

У 2023-му Ілля пішов у 9 клас. Батьки пропонували після його закінчення піти вивчати програмування. Але хлопець сказав, що буде військовим – як тато.

У 2023-му батько Іллі долучився до ЗСУ.

«Я казала сину, що це страшно, війна. А він відповідав, що не боїться», – згадує мама.

«Ілля говорив, що хоче служити в Головному управлінні розвідки», – додає найкращий друг Ігор.

У 15 років Ілля почав зустрічатись з дівчиною. Вона була з Дніпра, а у Вільнянськ електричкою приїздила до бабусі.

«Він її обов’язково зустрічав на вихідних. У понеділок дівчина йшла на електричку о 6 ранку, Ілля її проводжав. Ще пів години до відправлення вони гуляли. Якщо хотів подарунок купити, просив мене підказати, що краще. Коли мені було потрібно щось у Дніпрі, я його возила з собою, щоби він погуляв з нею набережною», – говорить мама.

Закінчивши 9 клас, Ілля відправив документи до ліцею «Захисник». Складав іспити. Останній написав зранку 29 червня 2024 року. Далі пішов підстригся, заїхав додому і вирушив з друзями кататись на мотоциклах.

Надвечір подзвонив мамі, повідомив, що скоро буде на вечерю. Друзі вирушили вперед, а він йшов алеєю і котив мотоцикл попереду – пального там уже не вистачало.

У той час ворог вдарив по місту ракетами. Вибухнуло за 40-50 метрів від Ігоря. Він і не зрозумів, що його найкращий друг опинився майже в епіцентрі влучання.

Юлія Горохолінська, почувши вибухи, почала дзвонити синам. Молодший уже швидко повертався додому, а от до старшого – не додзвонитись. Юлія сіла в авто і поїхала ближче до місця прильоту. На слухавці постійно висів Олександр, який питав, де син.

«Його друзі вже всі додому приїхали, а він відстав. Біля місця прильоту вже все було відгороджено…», – згадує Юлія.

Вона побоялась наближатись. Попросила брата піти туди. Він і виявив тіло племінника, також загиблого побачив його дідусь. Олександр, який теж вирушив на місце прильоту, сина побачити не встиг. У нього стався серцевий напад.

«Швидка, потім реанімація. Переключились на нього», – згадує Юлія

Від тієї атаки на Вільнянськ загинуло 7 людей.

15-річного Іллю ховали у закритій труні.

Батько Олександр пробув у лікарні кілька днів. Далі повернувся на службу – не міг сидіти вдома. Юлія залишається з молодшим сином.

«Матвій ще дитина, для нього втрата… Для батьків це одне, а для нього – інше. Син на кладовище їздив зі мною, плаче. У них в кімнаті з Іллею було два ліжка. Я пропонувала Матвію зробити перестановку, купити йому одне більше ліжко. А він сказав, що хоче, щоб їх залишалось два», – говорить мама.

«Дуже не вистачає нашого красунчика, нашого синочка… Цей біль ніколи не переболить. Не стало частинки і моєї душі, мого серця.», – додає тітка.

«Для мене це дуже болюча втрата. Не повинно так бути, щоб дорослі хоронили дітей. Однолітки продовжують приходити до його могили..», – каже вчителька.

«Вперше починаю навчальний рік і не кажу дітям, що рада, бо всі ви повернулись сюди живі та здорові». Максим Симанюк, 10 років, і Настя Симанюк, 8 років

Зоряна і Василь – з багатодітних родин. Дівчина народилась на Тернопільщині, мала двох братів. Василь – з Вінниччини, був одним з п’яти дітей. Вони познайомились у Києві у 2009-му, невдовзі одружились. Жили у Почаєві.

29 листопада 2013 року народився син. Назвали Максимом.

«Довгоочікуваний синочок у брата, перший онук у моїх батьків, перший племінник у мене», – говорить тітка Максима Ольга Падей.

«Максим був більше схожий на Васю. Розумний хлопчик, трохи впертий», – розповідає інша тітка, Тетяна Симанюк.

Змалку Максим любив допомагати татові, які займався фермерством – чи то сіяти зерно, чи ремонтувати машини.

Дев’ятого вересня 2015 року у Максима з’явилася сестра. Дівчинку назвали Настею.

«Вона була мамина доця і зірочка. Завжди тулилась до Зоряни, а Максим був більше біля татка», – говорить Тетяна Симанюк.

У 2019-му родина переїхала до Києва. Жили у будинку в Шевченківському районі. Там була школа, куди пішов Максим, а через рік – і Настя.

«Максим був дуже відповідальним, здібним та наполегливим. Дитина зі щирою душею та відкритим серцем. У навчанні показував високі результати з усіх предметів. Та найбільше любив фізкультуру, а ще – поганяти м’яча з друзями на шкільному стадіоні», – говорить класна керівниця Марина Карабчук.

«Щоразу як приїздили до брата в гості, він змінював мрію про професію. То хотів бути льотчиком, то – бізнесменом, то – лікарем», – розповідає Тетяна Симанюк.

Перша вчителька Насті, Наталія Тищук, пригадує ученицю доброю і допитливою. Успіхи мала з усіх предметів.

«Вона така творча і всебічно розвинена дитина була. Що малювати, що фізкультура – все до душі. Її батьки – українська родина, яка в побуті спілкувалась українською. Дівчинка на уроках мови навіть пояснювала слова своїм одноліткам», – говорить Наталія Тищук.

Іноді Настя могла засмутись, заплакати, якщо щось не вдавалось. Хотіла, аби все завжди виходило добре.

Вчителі згадують – Настя і Максим були дуже дружніми. Максим бігав до сестри на перервах. «Щоб переконатися, що у неї все гаразд. Допомагав їй у навчанні», – розповідає Марина Карабчук.

Дівчинка ходила на гімнастику, хлопчик – на карате.

«Максим мав гарний спортивний дух, спортивні амбіції. Карате було його покликанням», – говорить тітка Ольга Падей.

Тренер Володимир Боєв згадує Максима цілеспрямованим, він не любив програвати. Хлопець виступав на турнірах – місцевих і всеукраїнських.

«Максим був одним із моїх улюбленців. Я його зарекомендував у нашому клубі як хлопця, що має високі перспективи. Старші тренери помітили його, допомагали. З його характером, амбіціями, цілями – він міг бути дуже перспективним спортсменом», – говорить Володимир Боєв.

«Настя спочатку хотіла стати акторкою, потім – блогеркою. Любила чепуритися, робити зачіски. Показувала мені, як ходити модельними кроками», – говорить Тетяна Симанюк.

У вихідні батьки з дітьми їздили згуляти містом. Щоліта брат і сестра навідували бабусю і дідуся на Вінниччині. Максим там любив ловити рибу.

Коли почалася повномасштабна війна, сім’я Симанюків на деякий час виїхала з Києва до Вінниччини. Як почалось очне навчання у Києві, повернулись.

Діти ходили до школи без пропусків, а навесні 2024-го занедужали.

«Ми вже на той час жили у Великобританії. Навесні були в гостях в Україні. Але через вітрянку не побачили племінників, бо самі раніше не хворіли на неї. Передали Максимові буци для футболу…», – розповідає Тетяна Симанюк.

«Одна з наших останніх зустрічей – Настя разом із мамою йшла з тренування. У руках була медаль та обруч. І так же блищали її очі… Це була насправді особлива родина. Зоряна так опікувалась дітьми, а вони такі виховані, такі дисципліновані. Зоряна ніколи на них не кричала, все пояснювала спокійно, а ті розуміли», – розповідає сусідка родини Ауріка.

«Працьовита, віддана усією душею родині, мама Зоряна завжди встигала все.

Діти доглянуті, в хаті прибрано», – згадує Ольга Падей.

У 2024-му Максим закінчив четвертий клас, Настя – третій. На початку липня діти з мамою були вдома. Татко Василь – на Вінниччині. Дев’ятого липня Максим мав їхати на збори з карате.

Восьмого липня Росія обстріляла Київ. Удари були спрямовані на медичні заклади – «Охматдит», дві приватні клініки. Також влучили у житловий будинок. Там удома була Зоряна з дітьми.

«Мені подзвонила одна з мам та сказала, що прилетіло у будинок, де жила Настя з родиною», – згадує Наталія Тищук.

Четвертий під’їзд, де була розташована квартира родини Симанюк, знищило до самого підвалу. Василь вирушив додому. Його сестра Ольга Падей була на місці влучання.

«Однокласники обривали телефони. З надією, що Максим, Настуся і їхня мама Зоряна десь під завалами та їх от-от дістануть...», – розповідає Марина Карабчук.

«Нашої квартири теж не стало, чоловік якимось дивом не загинув. Вийшов з дому за кілька хвилин до прильоту. Я після звістки про ракети намагалась його знайти, це вийшло не одразу. А потім телефонувала Зоряні, але вона не відповідала…», – говорить сусідка Ауріка, яка тоді була закордоном.

Максима і Настю дістали з-під завалів убитими. Внаслідок травм 40-річної Зоряни теж не стало.

«В один момент загинули найдорожчі люди Василя. Невимовний біль», – каже Ольга Падей.

З Настею, Максимом і Зоряною попрощались у Києві, а потім – на Вінниччині, де рідних і поховали у селі Сліди.

Щодня о 9 ранку Настю та Максима згадують у школі, де вони вчились.

«Вперше починаю навчальний рік і не кажу, що рада, бо всі ви повернулись сюди живі та здорові…», – сказала я дітям у перший навчальний день. Нині наш обов’язок – пам’ятати. В класі маємо портрети дітей. А щоденна хвилина мовчання набула нового сенсу», – розповідає Наталія Тищук.

«Я все ще не видаляю контакт Зоряни. Мені дуже їх не вистачає. Вони мені всі були як рідні», – додає сусідка.