(Рубрика «Точка зору»)
Ініціативна група «Першого грудня»
Правда та справедливість – запорука вистояти в цій війні та відновити Україну.
Про цю ганебну війну вже сказано багато і в Україні, і у світі. Але ще далеко до того часу, коли про неї ми взнаємо всю правду.
Очевидно одне: ця війна призвела до зміни епох, яка триває нестерпно довго…
Щось у цьому світі таки застигло. Паралізовані інституції, покликані для забезпечення міжнародного порядку. Застиг холодний погляд кровожерливого кремлівського звіра. І застигли серця матерів, дружин і дітей, що втратили своїх рідних.
Зміна епох, що є лише миттю для вічності, справді триває нестерпно довго для нас, її учасників. Як розрахувати сили і вистояти?
Почнімо з психологічної пастки. Просити Бога про якнайшвидше закінчення війни можна і треба, але вважати, що вона закінчиться вже завтра, – категорично ні. Цієї дати не знає ніхто.
Тому краще приготуватися до тривалої війни і зрадіти, коли вона скінчиться раніше, ніж наперед святкувати швидку перемогу, щоразу переживаючи гіркоту розчарування.
Таку саму пастку готує нам переконаність у повній і швидкій перемозі над ворогом. Що ж, віра в нашу повну перемогу виправдана тим, що сатанинство не сміє запанувати на цьому світі. І ця віра в перемогу Добра лише підтверджує, що ми – на правильному боці історії. Проте гірську річку не можна перестрибнути за один раз. Треба зуміти майстерно перестрибувати з каменя на камінь. Отож якщо це доводиться робити і нам – не впадаймо у відчай. Бережімо сили й контролюймо дихання.
Україна масово заговорила про те, як житиме після війни. Це абсолютно правильно в сенсі народної приказки: «Готуй сани влітку, а воза взимку». Проте ми лише в розпалі геополітичного протистояння, і не в одній голові вже промайнула думка, що все йде до великої війни. Отож нам, українцям, слід було б обдумати також, як жити не після війни, а в контексті великої війни. Висновки, яких ми дійдемо, пригодяться нам навіть у тому випадку, якщо великої війни вдасться не допустити.
Борг вдячності і опора на власні сили
І головною передумовою тут є наша готовність до самопожертви, в якій ми не знатимемо втоми й розчарувань. Адже на нас лежить борг вдячності перед тими нашими співвітчизниками, які піднялися на найвищі вершини самопожертви. Це не лише Герої Небесної Сотні, а й добровольці, які прямо з Майдану пішли на фронт, і волонтери, без яких фронт у перші місяці війни не втримався б. Це оборонці наших міст і сіл, в яких на перших порах були лиш «коктейлі Молотова», і лікарі та священнослужителі, які рятували тіла й душі наших героїв. Це ті трударі, що взяли на себе щоденний тягар війни і несуть його без слова скарги. В усьому цьому – наш духовний скарб, що його ми не сміємо зрадити.
Проте на ті самі завдання можна поглянути і практичним оком. Для прикладу, в час війни стрімко занепадає мале фермерство. Чи вдасться країні надовго вижити без нього? І хіба, підтримавши фермерів в умовах війни, ми не закладемо тим самим передумови їхнього розквіту після її завершення?
Підсилити опору на власні сили нам потрібно ще й тому, що обіцянки наших партнерів «підтримувати Україну, доки треба буде» зазнають важких випробувань у час виборів, які грядуть у низці західних держав.
Керівництво нашої країни та її дипломати виконали фантастичну роботу, консолідувавши потужну групу країн на підтримку України. Проте так вічно не буде, і країна потребує зрозумілої стратегії реорганізації її життя та впровадження режиму розумного самообмеження. А це означає, що переваги централізованого управління країною з Офісу Президента можуть швидко обернутися несподіваними проблемами.
В минулому, щоб дізнатись думку народу, гетьмани скликали віче. В сучасних умовах їхніми відповідниками можуть бути наради в межах професійних кластерів для вироблення загальнонаціональної стратегії. У кожнім разі, й далі покладатися виключно на спроможності одноосібних кризових менеджерів, хай навіть дуже ефективних, стає надто небезпечно.
До того ж війна огранила душі молодого покоління, як різець ювеліра огранює алмаз. Ці молоді люди можуть стати опорою там, де потрібне радикальне зречення застарілих методик. Проте при цьому важливо також знайти безпечний прохід поміж інертністю застарілих підходів і часом непрофесійним запалом неофітів.
Переможемо тільки тоді, коли ця війна буде війною всього народу
Сьогодні в країні йде лавина сигналів про безлад у якихось ділянках управління чи то про застарілість методик його вирішення. Зазвичай ці сигнали формулюються «по-українськи», тобто надміру пристрасно. Це змушує управлінців на різних щаблях влади ставати в позицію самозахисту. Проте навіть життєва мудрість вимагає від керівництва відділити емоції від важливої інформативності тих больових сигналів, оскільки вони вказують на ділянки, які потребують негайного терапевтичного, а часом і хірургічного втручання.
Україна може й повинна бути країною швидких змін, однак суспільство прийме їх лише за умови справедливості й правової захищеності.
У час війни особливо шокують прояви аморальності, якою просякла частина нашого суспільства. Це вона заохочувала агресора, як кволість овечки автоматично приваблює спостережливого хижака. Отож самомобілізація, яка подвигнула народ на активний захист від ворога, має супроводжуватися і самоочищенням суспільства від цієї пухлини, яка загрозлива для всього організму.
Тому нинішня війна має видиму і невидиму площини. На видимій працюють «хаймерси» і жваво літають дрони. На невидимій «випаровується» наше минуле. Так, усе йде не так швидко, як би хотілося. Але ми знаємо: поки в огні цієї війни з нас не «випаруються» старі й негідні навички, наша країна не зазнає очікуваного преображення. Так, вони випаруються не всі – ідеального нічого не буває. Проте вони мають стати винятком, а не правилом.
І прискорити цей процес може кожен чи кожна із нас. Треба тільки на це зважитись. Бо «маленькі» гріхи кожної особи зливаються в один великий гріх усього суспільства. І коли це усвідомимо й цьому протиставимося – то й зуміємо вистояти. Але протиставитись треба не нестримним цькуванням та ненависництвом, а готовністю жити за цивілізованими суспільними правилами. Замість негідного «хейтерства» – творімо осередки якісно нового життя, в яких старе втратить будь-які шанси.
Ми перемогли на перших етапах війни завдяки неймовірній суспільній консолідації. Зараз ця консолідація послаблюється. У суспільстві з’являються нові тріщини і розбрати, причина яких часто криється не у відмінності поглядів і ідеологій, а у відмінності досвіду та дій. Дуже важливо не допустити розширення цих тріщин.
Тил, як усередині країни, так і ззовні, має продовжувати робити все можливе, щоб допомагати фронту, а не «жити своїм життям» та сподіватися на ЗСУ.
Ми переможемо тільки тоді, коли ця війна буде війною всього народу, а не лише війська; коли ця війна буде справедливою війною в очах цілого світу.
Тож у нашій консолідації ми повинні бути правдиві, справедливі і переконливі. Ми повинні вперто виховувати наших дітей у повазі та любові до батьків і України, формувати з них фахівців. Наше військо повинно бути фаховим. Не спішімо посилати воїнів на передову, не навчивши їх володіти сучасною зброєю. Наше старше покоління повинно бути терплячим, вдячним та умілим. Увесь народ має жити спільною вірою та спільними діями. На нас напав ворог, і зі спільною вірою ми маємо його перемогти.
Ініціативна група «Першого грудня»: Оля Гнатюк, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Мирослав Маринович, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
