«Кому я її здав? Польщу – полякам, Угорщину – угорцям, а Чехословаччину – чехам і словакам». Так кілька років тому в інтерв’ю французькій газеті Le Figaro відповів Михайло Горбачов на запитання про те, як він ставиться до поширеного звинуваченням на його адресу – в тому, що наприкінці свого правління він «здав» східноєвропейських сателітів СРСР, в яких протягом одного року, 1989-го, впали комуністичні режими.
Ситуація у відносинах СРСР і країн та народів Центральної та Східної Європи, які з середини 1940-х років перебували під владою прорадянських комуністичних режимів, виявилася під кінець епохи Горбачова багато в чому унікальною. Кремль асоціювався в той момент не з придушенням національних і демократичних рухів у сусідніх країнах, консерватизмом і мілітаризмом, як не раз траплялося у минулому, а навпаки – з обнадійливими реформами і свободою.
Ситуація на той момент у країнах регіону було неоднаковим. У Польщі або Угорщині комуністичні режими вже не один рік «розмивалися» зсередини завдяки зусиллям як антикомуністичної опозиції та дисидентських груп, так і реформаторських сил всередині самих владних партій.
Навпаки, у Східній Німеччині, Чехословаччині або Болгарії, старі комуністичні вожді і їхнє консервативне оточення не приховували своєї недовіри і ворожості до реформаторської політики Михайла Горбачова. Тут, розпочата радянським лідером перебудов,а стала якщо не вирішальним, то дуже важливим фактором змін, які без неї почалися б набагато пізніше.
Недарма в жовтні 1989 року, коли Горбачов прибув у східний Берлін на святкування 40-річчя НДР, берлінці, які брали участь у протестному русі, який уже розгорнувся в їхній країні, вигукували у напрямку до трибуни, звідки високий гість спостерігав за офіційною демонстрацією: «Горбі, допоможи!».
1989: «Чудовий рік» Східної Європи. Падіння комуністів
Січень – «тиждень Палаха» в Чехословаччині – серія антиурядових акцій з нагоди 20–річчя самоспалення студента Яна Палаха (1969) на знак протесту проти радянської окупації і придушення реформ Празької весни. Влада заарештувала десятки учасників «тижня Палаха».
Лютий-квітень – переговори між комуністичною владою і опозиційною профспілкою «Солідарність» у Польщі. Переговори завершилися угодами про легалізацію «Солідарності» і політичну реформу.
Травень – демонтаж частини «залізної завіси» – загороджень на кордоні Угорщини та Австрії. Початок масової еміграції громадян НДР на Захід через Чехословаччину та Угорщину.
Червень – перші частково вільні парламентські вибори в Польщі, тріумфально виграні «Солідарністю».
Липень-серпень – переговори між владою й опозицією в Угорщині про політичну реформу. Вільні вибори призначені на березень 1990 року. У серпні на кордоні з Австрією пройшов «європейський пікнік», зустріч громадськості заходу і сходу Європи, що символізували падіння «залізної завіси».
Серпень-вересень – формування в Польщі першого за більш ніж 40 років некомуністичного уряду на чолі з Тадеушем Мазовецьким.
Вересень-жовтень – масові акції протесту в НДР з вимогою реформ і цивільних свобод під гаслом «Ми – народ!». 24 жовтня – відставка багаторічного комуністичного лідера НДР Еріха Гонеккера.
Листопад
9 листопада – падіння Берлінського муру. Фактичний початок процесу об’єднання Німеччини.
10 листопада – відставка багаторічного комуністичного лідера Болгарії Тодора Живкова. Масові акції протесту з вимогою політичних реформ. Початок демонтажу комуністичного режиму.
17 листопада – жорсткий розгін студентської демонстрації в Празі, початок Оксамитової революції в Чехословаччині.
Грудень
10 грудня – відставка комуністичного президента Чехословаччини Густава Гусака, формування коаліційного уряду.
16 грудня – народне повстання в місті Тімішоара, початок революції в Румунії.
22-25 грудня – вирішальні дні революції в Румунії, арешт і страта диктатора Ніколае Чаушеску і його дружини Елени. Прихід до влади Фронту національного порятунку.
29 грудня – обрання президентом Чехословаччини колишнього дисидента, драматурга Вацлава Гавела.
Горбачов допоміг – якщо не активним втручанням у процеси, які розгорнулися у Східній Європі в 1989 році, то принаймні тим, що цим процесам не перешкоджав.
Підсумками змін, які почалися тоді, більшість громадян колишніх «країн соціалізму» в цілому задоволені. Наприкінці 2019 року міжнародний Pew Research Center з нагоди 30-річчя антикомуністичних революцій у Центральній і Східній Європі провів у країнах регіону масштабне опитування про ставлення громадян до того, що в їхніх країнах відбувся перехід до багатопартійної демократії і ринкової економіки.
Росія виявилася єдиною країною, де кількість незадоволених і розчарованих демократією (48%) і економічною свободою (51%) вища за частку тих, хто позитивно оцінили те й інше (43 і 38% відповідно). В інших випадках перевага нового ладу над старим у громадській думці була вельми відчутна, хоча співвідношення позитивно і негативно налаштованих виявилося різним – від 85:8 в Польщі до 54:37 в Болгарії (результати цього ж опитування в Україні: ставлення до демократії 51:35 і ставлення до економічної свободи 47:38 – ред.).
Відео Російської служби Радіо Свобода:
Падіння так званого «соцтабору» сприймається східноєвропейцями як доконаний і в цілому позитивний історичний факт – хоча цілковитої одностайності з цього питання немає. Однак Михайла Горбачова в зв’язку з цим згадують усе рідше, зазначає в інтерв’ю Російській службі Радіо Свобода політолог Олексій Кожарський, науковий співробітник Карлового університету (Прага) і Університету Яна-Амоса Коменського (Братислава), автор книги «Євразійська інтеграція і «русскій мір» (Eurasian Integration and the Russian World. Regionalism as an Identitary Enterprise):
– Чи можна якось коротко і однозначно змалювати нинішнє ставлення до Михайла Горбачова і його спадщини в країнах Центральної та Східної Європи (далі ЦСЄ – ред.)? Хто він для словаків, чехів, поляків, угорців?:
- свідомий визволитель,
- визволитель мимоволі (зрозумів, що ЦСЄ Москві не втримати, і вирішив піти звідти мирно),
- лідер країни-окупанта, якого змусив піти з регіону визвольний рух у ЦСЄ і тиск Заходу,
- або взагалі напівзабута постать із доволі далекого минулого?
Чи ж є якась п’ята, точніша опція?
– Можливо, це моє суб’єктивне враження, але мені здається, що, принаймні, в порівнянні з пострадянським простором, особистість Горбачова в Центральній Європі нині згадується нечасто. Наприклад, якщо я говорю перед студентами про Горбачова, мені потрібно переконатися, що вони знають, про кого йдеться. Мені здається, це пов’язано з тим, що на пострадянському просторі, особливо, звичайно, в Росії, Горбачов залишається постаттю, яка поляризує, як зараз кажуть: для одних «зрадник», який знищив велику червону імперію, для інших – людина, котра поклала кінець нелюдській тоталітарній системі і чи не єдиний правитель в історії Росії, який добровільно, мирно залишив свій пост. В якомусь сенсі в Росії все ще переживають цю травму, «найбільшу геополітичну катастрофу», як висловився Путін. На переживанні цієї травми багато в чому будувалася і легітимність путінської влади. Історичні дискусії в Росії – це продовження політики іншими засобами. Постать Горбачова – в якомусь сенсі її частина.
У Центральній і Східній Європі звільнення від статусу радянської колонії – це вже просто даність, просто історія. Складно собі уявити, щоб тут хтось сперечався, наприклад, про необхідність повернення радянських військ. Тому і персонажі, пов’язані з цією історією, як би «здані в архів».
– Питання про те, що ж зіграло вирішальну роль у звільненні країн ЦСЄ від комунізму – місцеві протестні настрої і рухи чи ж політичні умови, створені в Європі і світі перебудовою в СРСР? Або ж крах комуністичної системи сприймається швидше як якась даність й історична неминучість?
– Якщо говорити про сприйняття, то це, звичайно, залежить від того, з ким ви розмовляєте. Тверезомислячі і добре поінформовані люди розуміють, що без перебудови і Горбачова зміни б так швидко не настали – при всій повазі до сміливості і готовності до самопожертви чеських, польських та інших дисидентів. Від самоспалення Яна Палаха до боротьби польської «Солідарності» – все це вносило свою лепту в делегітимацію комуністичних режимів. Однак у тоталітарної системи був великий запас міцності, «ялтинські» кордони в Європі вбулися, події 1956 і 1968 років в Угорщині і Чехословаччині показали, що Захід прямо втручатися в справи соцтабору не мав наміру.
З іншого боку, потрібно розуміти, що сама перебудова була наслідком поступового усвідомлення більшістю людей, що щось іде не так, що так далі не можна. Багато людей, які зараз активно ностальгують за СРСР, якимось дивним чином про це забули. Ключову роль тут зіграло, звичайно, і відставання від Заходу в плані споживчих стандартів.
Люди дивилися на західні автівки, одяг і думали: навіщо нам таке життя, заради чого нас тримають в убозтві комуністичні режими? До того ж у порівнянні, скажімо, з тим же СРСР, режими на сході Європи сприймалися в більшій мірі як зовнішні, колоніальні, нав’язані. Тут доречна аналогія з країнами Балтії, які остаточно потрапили під п’яту комуністів лише в ході Другої світової війни.
– У Росії та інших державах колишнього СРСР опитування свідчать про досить велику ностальгію за радянським минулим – сильно ідеалізованим. Чи є щось подібне в країнах ЦСЄ, чи ж тут ситуація дуже відрізняється від країни до країни?
– Безумовно, це є. За «соціалістичним» минулим, як його тут називають. І чим далі, тим більше воно ідеалізується. Виникає феномен «фантомної» ностальгії. Я якось спілкувався з активним прихильником однієї неофашистської партії в Словаччині. Він мені розповідав про те, як за часів соціалізму держава про нього піклувалася і як у нього «все було». Він прямо так і казав – про мене. Ця людина молодша за мене, і соціалістична держава про нього могла піклуватися, в кращому випадку, в дитячому саду. Але такі реакції природні, враховуючи в тому числі і те, що не виправдалися ті надії, які багато хто плекав при переході від комунізму: швидко наздогнати Захід за рівнем життя. Помітний розрив у рівні добробуту між Центральною і Західною Європою зберігається.
– Кремлівська пропаганда часто ділить Європу на «стару», перш за все Німеччину і Францію, з якими більш-менш «можна мати справу», і «нову» – країни ЦСЄ, де «панує суцільна русофобія». Наскільки цей розподіл є скарикатуреним?
– Мало того що карикатурний, він ще й безнадійно відсталий! Звісно, погляд на ЦСЄ як на щось однорідне – це зовнішній погляд, часто він поєднується з деякою часткою шовінізму стосовно цих «незрозумілих» країн. У той же час у цих країн як вельми різний історичний досвід відносин з Росією, так і різні способи роботи з ним.
Є чудовий приклад Угорщини: її лідер Віктор Орбан, будучи талановитим демагогом, дуже спритно розділяє в своїх промовах «Росію» і «комунізм». Росії він явно симпатизує, що в цілому для угорців завжди було, м’яко кажучи, нетипово, хоча і нагадує іноді, що спільний кордон із Росією Угорщині не потрібен. А десятиліття радянської окупації Угорщини він списує на комунізм, хоча російські війська входили в Угорщину і в 1849 році, здобувши тоді для Росії прізвисько «жандарма Європи», а це вже комуністам аж ніяк не «пришиєш».
У цілому ж мова йде скоріш про градації і відтінки. Наприклад, у Польщі неприйняття Росії має сильне історичне коріння, це частина національної пам’яті про Польщу як жертву поділів Речі Посполитої, розгромлених повстань XIX століття, агресії 1939 року, Катинського злочину тощо.
У Словаччині частина населення, як правило, більш молода і освічена, до Росії теж ставиться скептично, але не через історію, а швидше в силу того, що собою являє сучасна путінська Росія. Одночасно серед словаків традиційно сильні культурні симпатії до Росії, які можуть несвідомо транслюватися в політичні. (Ми на цю тему нещодавно зробили невелике дослідження, яке викликало в певних колах шквал обурення.)
Чехія, як на мене, в цьому сенсі теж розділена країна, але без особливих емоцій стосовно Росії – без гарячої любові, але й без ненависті. Чеський президент Мілош Земан – явно не без симпатій до Москви і, кажуть, любить випити горілки в російському посольстві. У Польщі такого роду братання уявити собі, звичайно, не можна.
Тобто картина дуже складна, неоднорідна, і нерідко лінії розділу проходять всередині країн і збігаються з іншими політичними уподобаннями.
– Кремль, з одного боку, веде з деякими країнами ЦСЄ «історичні війни» (Путін і Польща – найбільш яскравий приклад), а з іншого – знаходить союзників і доброзичливців на кшталт Орбана чи Земана. Як це поєднується? Чи можна сказати, що у Москви є якась продумана стратегія вибудовування відносин із цим регіоном, або якийсь «метод наукового тику»?
– Я б сказав, що це метод опортунізму. Адаптуються до контексту. Скажімо, в Польщі у русофілів шансів практично немає.
Поляків любити Росію не змусиш. Зате можна допомогти когось ненавидіти: наприклад, Німеччину або Євросоюз
Хоча один із колишніх лідерів «Солідарності» Адам Міхнік і цікавився, здається, свого часу питанням, чи можуть Качинський із Путіним потоваришувати на ґрунті нелюбові до ліволіберальних цінностей. Але в цілому цей варіант доволі складно уявити.
Поляків різко любити Росію не змусиш. Зате можна допомогти когось ненавидіти: наприклад, Німеччину або Євросоюз.
Сприяючи зростанню євроскептичних настроїв, Москва може послабити Євросоюз зсередини, що, за поняттями Кремля, грає на руку Росії. Тобто можливий варіант так званих «корисних ідіотів». В цілому мова йде про адаптивність. Уже давно дослідники пишуть про те, що в Європі Москва однаково гнучко використовує як лівих, так і крайніх правих для своїх цілей. Тут щось схоже.
– Чи реальний «другий Горбачов», при якому відносини Росії і країн ЦСЄ зазнають нового розквіту? Чи може такою людиною бути, наприклад, Олексій Навальний? Або хтось іще?
– Мені б хотілося помилитися, але мені здається, що Навальний – багато в чому політичний прагматик, який, прийшовши до влади, не погребує імперською політикою для внутрішньополітичних цілей. Це доволі стандартний для Росії сюжет. Згадаймо хоча б епоху Єльцина: від прозахідного міністра Козирєва до розвороту над Атлантикою літака зовсім іншого міністра Примакова пройшло всього нічого.
Центральна Європа «другого Горбачова», на щастя, не потребує. Другий Горбачов потрібен насамперед країнам, які й зараз із різних причин перебувають у прямій залежності від Росії або під загрозою з її боку.
Таким, як Білорусь, Україна, Вірменія. Для цього в Росії, мабуть, повинно прийти розуміння того, що за імперію чіплятися не варто, не приносить вона щастя. Наскільки болісно буде проходити цей процес – подивимося.
Читайте ще:
