У той час, як російські війська просувалися на схід України, волонтери змагалися з часом під смертоносним вогнем, щоб переконати місцевих жителів, які залишалися, евакуюватися на захід у безпечне місце. Журналістка Російської служби Радіо Свобода Вікторія Івлєва поїхала з волонтерами, щоб побачити їхню щоденну сміливість і доброту. Ось її нотатки.
Це місто все вражене війною. Війна пройшлася по тілу Лисичанська, ранила душі його жителів.
Щодня територія, де лишила сліди війна, збільшується. Їдеш центром – і погляд увесь час упирається у війну: зяючі провали вигорілих будівель, рештки проводів, що звисають зі стовпів, рештки ракет і снарядів, які встромилися у землю і в будинки, покручені автомобілі, підвали та бомбосховища, де перебувають люди, які чіпляються за війну, не можуть розлучитися з нею, і обстріли, обстріли, обстріли, а в проміжках між обстрілами – гнітюча, ненормальна для міста тиша і тільки хрускіт розбитих шибок під ногами.
Таким я побачу Лисичанськ за кілька днів.
А подорож туди починається з уроку тактичної медицини. Мені дають його у Києві волонтери-парамедики з Англії – Сара та Стів. Вони підтримують Україну: у Сари на плечі навіть татуювання зроблене – британський та український прапори. Вони вчать мене основ першої допомоги на війні. Великий прямокутний пластир, яким можна заліпити наскрізну дірку від кулі в грудях, запам’ятовується мені надовго…
Але головна наука – як накласти турнікет, спеціальний кровоспинний джгут.
– Одягай його на руку якомога вище, затягуй стропу якомога тугіше, закручуй фіксуючий стержень, іншою рукою підписуй час, – командує Сара.
Вдягаю вище нікуди, затягую, з’являється дуже неприємне відчуття, рука німіє так, що, здається, більше ніколи не оживе. Час підписую важко.
– Чудово! – Це вже Стів. – Найчастіше люди гинуть від втрати крові, і на порятунок ти маєш три хвилини. А турнікет можна накласти за двадцять секунд. Про всяк випадок прикріпи його зверху до бронежилета, щоб не гаяти потім час. І не забудь про шолом.
За ці місяці я звикла до війни, але однаково ніяково, коли в центрі величезного європейського міста тобі буденно, на кшталт «парасольку захопи, раптом дощ», нагадують про бронежилет і шолом.
На Донбас я їду з командою «БАЗА UA», невеликої волонтерської організації, яка займається доставкою гуманітарки, тренінгами з першої допомоги та евакуацією. Хлопці з «БАЗИ» – типовий середній клас, всі вони залишили свої справи та бізнес із початком війни, вивозили людей до Львова та Польщі, потім поступово перемістилися на Донбас, зрозумівши, що тут вони більш потрібні.
Їхній ентузіазм чоловіків прекрасний і заворожує.
Взагалі український ентузіазм та волонтерство не можуть не зачаровувати будь-кого, хто зіткнувся з ними. Горизонтальні зв’язки українського суспільства вражають, і там, де держава не справляється чи справляється погано, завжди приходять на допомогу волонтери, які, як сказав один друг, «роблять, що від них «потрібно» – і ще трохи».
Ночуємо в Слов’янську. Вранці застрибуємо у два яскраво-червоні броньовані «Мерседеси-Спринтери», які колись розвозили у Німеччині інкасаторів, третє авто – значних розмірів швидка допомога з написом Ambulance – подарунок з Англії.
Відстань від Слов’янська до Лисичанська трохи менша за сто кілометрів. Спочатку асфальт, кілька блокпостів, перевірка документів – обмовлюся, у мене за всі мої дні на Донбасі не перевірили документи жодного разу – дорога стає вужчою, звичайних авто мало, є трохи військової техніки, майже не видно людей і немає жодних ознак господарського життя на полях – все ніби причаїлося, завмерло, намагається стати непомітним, злитися із землею.
Кілометрів за сорок до Лисичанська виходимо з машин, одягаємо бронежилети та шоломи – далі буде по-справжньому небезпечно. Цей шолом, що вічно сповзає на очі, який, до того ж, зачіпає окуляри – найнеприємніша річ у моєму екіпіруванні. Голова починає миттєво свербіти від поту, пилу і спеки. Я намагаюся прилаштувати застібку під підборіддям, але ця клята зелена каструля на мені не сидить, так і ношу – на один бік…
Хлопці стають у коло, і хтось вимовляє слова власної та дуже щирої молитви:
Боже, благослови наш шлях, нашу дорогу, збережи цих молодих людей перед воєнними діями. Дай нам сил принести сьогодні максимальну користь людям, послужити навіть тим із них, які не хочуть їхати, пробуди їхні серця до здорового глузду, щоб ми змогли їх забрати, вивезти у безпечне місце. Нехай твої ангели йдуть попереду нас, захищаючи від куль та обстрілів. Ми довіряємо наше життя у твої руки. Амінь.
Ми їдемо далі. Маленькі білі хмари стоять нерухомо. Небо ясне та блакитне. Спокійний простір.
І раптом, раптово, після чергового повороту на горизонті з’являється ліс тонких труб Лисичанська, а між ними, одразу з кількох сторін, вертикальними зміями – чорні клубки диму, що наповзають на небо, як з пекла. Небезпека стає майже відчутною, у самому складі повітря ніби розливаються невидимі молекули та атоми війни, роблячи це повітря жорстким, неживим, непридатним для простого людського життя.
Чорні клубки диму – супутники обстрілів – я бачитиму щоразу, під’їжджаючи до міста.
Миготить напис: Лисичанськ – 15 км, Сєвєродонецьк – 22. І ось ці п’ятнадцять – найнебезпечніша ділянка дороги. Вона повністю відкрита і повністю прострілюється, тут нічого вгадати неможливо. Можна лише проїхати на максимальній швидкості, ставши незручним об’єктом для прицільної стрілянини. Дмитро вичавлює газ на повну. Шість хвилин напруженого мовчання під свист шин – і ми у місті. Сто п’ятдесят кілометрів на годину! Браво, червоний спринтер! Єдине, що встигаю помітити дорогою, – у мотлох розтрощений снарядами блокпост…
Лисичанськ.
Перше, що бачу, як усім смертям на зло, – маленька череда кізочок і жінка, яка йде за ними з торбинкою. Потім з’являються обгорілі будинки, з пробитими (від куль???) стінами і перевернуті на бік, покручені легкові автомобілі. Вони викладені на дорозі зигзагом, щоби сповільнити проїзд транспорту. В одній із цих авто колупається чоловік, мабуть, виколупує те, що іншим не підійшло. А повз нього, як ні в чому не бувало, з гордо піднятою головою крокує, спираючись на ціпок, велична літня жінка в білій накрохмаленій панамці...
Здається, вони звикли тут і повністю втратили відчуття небезпеки.
Кермуємо до пожежної станції, куди приходять люди, які це відчуття не втратили і врешті-решт надумали виїхати. Кілька людей там чекають на машину від «Схід-SOS», який працює на Донбасі з 2014 року. Поруч – черга громадян із відрами, баклажками та візками за технічною водою, нею можна тільки митися – нормальної води у Лисичанську, місті на березі Сіверського Дінця, немає від середини квітня, електрики – з 8 травня. І тут повністю, геть відсутній телефонний зв’язок. З-поміж усіх досягнень цивілізації, вона зникає першою, ще на під’їзді до міста. Відчуття, що ти опинився всередині ватного кокона.
Праворуч від пожежної частини блукають навколо своєї щойно обстріляної машини кореспонденти The New York Times. Вони заклеюють скотчем понівечене осколками переднє скло, дякувати Богу, ніхто не був поранений, але стан у всіх далекий від веселого. Ще б пак – смерть передумала тільки в останній момент і помахала їм кістлявою рукою.
Завозимо продукти та питну воду до гуманітарного штабу, розташованого у школі, там же у підвалі – бомбосховище, біля нього – черга на отримання гуманітарки. Стоять переважно літні жінки. Намагаюся зрозуміти, чому не їдуть. У відповідь: а кому ми потрібні, а де ми житимемо, а робота?… – Наче їм пропонують виїхати до пустелі Сахари. Чути звуки пострілів, але вони мало хвилюють жінок.
Їдемо за адресами, отриманими від родичів, хлопці йдуть у квартиру за літньою парою, у чоловіка якась зовсім сумна стадія раку, я тупцюю у дворі, чекаючи на них. Навпроти будинку – гараж, замість авто там стоять зсунуті столи, за якими, мирно розмовляючи, обідає велика дружня компанія. Готують вони, як і решта жителів Лисичанська, тут же, поруч, на мангалі, який змайстрували самі. Наливають мені супу, компотику пропонують домашнього – начебто й немає у місті жодних смертей, прильотів, поранених.
Виїжджати не хочуть категорично, чому – пояснити не можуть, одна жінка починає раптово плакати і говорити: йдіть геть-йдіть-йдіть... Заходжу в під’їзд – в очі лізе слово «Сицилія» на яскраво-синій фарбованій стіні. Виявляється, це – назва місцевого таксі, замовити яке можна було ще зовсім недавно, відсканувавши QR code. Я заворожено дивлюся з кам’яного віку, в який поринув Лисичанськ, на цю присутність двадцять першого століття.
Друга адреса – повна невдача. Молода жінка з шизофренією і літні батьки. Ліків жодних немає. Лікаря-психіатра у місті теж немає. Мати не ходить. Усе на батькові.
Він каже:
– Ми вже намагалися один раз виїхати, та вона кинулася на людей, які прийшли допомогти. Я, щоправда, дав їй таблетки якісь сьогодні, давайте спробуємо. Він дивиться на хлопців із надією.
Вони заходять у кімнату до хворої – та починає щось плутано кричати, встає, погрозливо розмахуючи руками…
Ми відступаємо. Божевільна залишається у місті, не призначеному навіть для здорових. Війна, злобно посміхаючись, виграє в нас цей раунд.
Загалом із майже стотисячного Лисичанська виїхали тисяч вісімдесят людей, але решта – міцні горішки, які не бажають слухати жодних доводів. А хтось навіть звинувачує тих, хто поїхав, у боягузтві, ставлячи себе в приклад як відчайдушних і хоробрих людей, які залишилися вартувати квартири та будинки.
– Приїжджаєш у зону обстрілу, а тобі сміються в обличчя і кажуть: нам жодна допомога не потрібна, ми тут були, є і будемо з дітьми, і нас все влаштовує, і взагалі вже чотири місяці минули, а нас все ще не вбили, – кажуть хлопці із «БАЗИ UA».
– Заявки на виїзд нам переважно надходять від родичів, які вже поїхали. Вони надсилають свої відеозвернення, благаючи рідних врятуватися. Я показую ці звернення, кажучи: люди, ви розумієте, що можете більше ніколи рідних своїх не побачити? У відповідь майже байдуже: так, розуміємо, але не поїдемо.
– Іноді не розумієш, чи ти дурень, чи люди справді росіян чекають, чи просто неадекватно оцінюють ситуацію та реалії навколо, – так кажуть хлопці із «БАЗИ UA».
«Русский мир» «русским миром», його ніхто з рахунків не скидає, але головне – це те, рятівне, з дитинства: а я в будиночку, значить, у безпеці. І тобі здається, що якщо ти сидітимеш тихо, ну ось зовсім тихо, скрутившись калачиком, перетворившись на пушинку, то тебе жодна ракета не помітить, ніякий снаряд не дістане. Головне – тихо. Головне – калачиком. Коли з’ясовується, що це не так, зазвичай буває пізно – чи майже пізно.
Якогось дня забігаю в під’їзд, жінці допомагаю воду питну з колонки донести, а там, прямо біля ліфта на першому поверсі, сидить компанія сусідів, святкують день народження.
– Поїхали, – кажу. – Це буде найкращим подарунком вам усім.
Всі махають руками, ні-ні, ми тут, а одна жінка, підібгавши губи, відповідає:
– Ми ось напередодні намагалися поїхати, донька з Києва домовилася з поліцією, приходимо на пожежну станцію з речами, а там – обстріл. Ми ледве добігли назад. Виходить, це Бог нам сказав не їхати.
– Господи, твоя воля! Він передумав, отож я стою перед вами, посланець того самого Бога, спасіння ваше, – майже богохульствую я. – Збирайтеся й поїхали!
Вона, не вступаючи в дискусію про Бога, просто відмовляється. Потім починає ревіти, пише дочці записку: «Ми живі. Не плач. Тримайся. Все буде добре». Й запитує несміливо: «Ви ж передасте?».
Біля місцевого Червоного Хреста я розмовляла з Оленою, милою молодою жінкою, яка чекала на евакуаційний транспорт разом із сином.
– Корови, корови, там у сусідів корови лишилися. Ми їх годувати ходили, ну не кинеш же!
Та запросто кинеш. Тим паче син росте…
– Чоловік пішов годувати вкотре. Хвилин за п’ять вибух пролунав. Прямо в полі його і вбило, живіт розпороло. Похорону не було – ми вже не змогли туди піти, щоб зібрати те, що від нього залишилося.
– Коли це сталося?
– Вчора, – відповідає Олена безпристрасно. – Вранці ми речі взяли та пішли на евакуацію. Поїдемо до доньки в Естонію.
Більше я її ні про що не питаю.
Абсурд лисичанського життя не може не впасти у вічі будь-кому, хто сюди приїжджає вперше: ось горить «Сільпо», в яке прилетіло, а люди навпроти смажать на мангалі м’ясо, тітки якісь стоять, базікають. Через кілька днів під час близького обстрілу я бачу, як з під’їзду виходить парочка, дівчина в короткій спідниці і атлетичний юнак. Молоді люди сідають на скутер і кудись вирушають під гуркітливі звуки артилерії. Так і не знаю, що це було – акт відчайдушної хоробрості, безумства чи повної байдужості до власної долі…
Найрадісніший порятунок за цей день – Наталя та троє її дітей, Ліза, Артем та Богдан. Забираємо їх із підвалу гуртожитку, де родина провела місяць. Наталю проводжають сусіди, обіймаються, плачуть, але на пропозицію поїхати відповідають відмовою і йдуть, не дозволяючи нам хоча б подивитися, як вони в цьому підвалі влаштувались.
Авто заповнене людьми та речами. Здебільшого всі мовчать і дуже напружені. Ліза обіймає величезного плюшевого ведмедика. Іноді когось від трясіння починає нудити – й тут ми згадуємо, що так і не купили таблетки від захитування, і єдине, що можемо запропонувати, – пластикову пляшку з-під води, яку обрізали ножем.
Ми виїжджаємо на шосе. Ми їдемо на нічліг у чудове місце абсолютного добра та спокою – маленьку церкву п’ятидесятників у Ясногірці.
Вранці до церкви приїжджає автобус «Янголів спасіння», на підлозі в автобусі нерухомо лежить на матраці літня жінка. Знаю про неї: із села Привілля, що за кілька кілометрів від Лисичанська, інсульт, звати Людочка, волонтери мали вивезти її ще кілька днів тому. Декілька днів тому й приїхали, але забрати змогли лише доньку з дітьми. Інсультну Людочку, для якої було потрібне спеціальне перевезення, довелося залишити в будинку з чоловіком. Війна наближалася, Привілля закрили, проїхати туди могли лише військові та поліція. Донька Людочки методично обдзвонила всіх без розбору, благаючи вивезти маму. Волонтери дзвонили військовим та поліції.
Її переносять у кімнату, ми з церковною сестрою Сашею витягуємо з-під Людочки брудний матрац, що смердить нечистотами, знімаємо наповнений памперс, я беру вологі серветки і починаю протирати її старе немічне тіло. Людочка стогне.
– Людочко, ну, так краще? – питаю.
Стогін.
– Моргніть, якщо краще.
Моргає.
Я витираю її серветками далі, паралізована рука із брудними нігтями не розтискається, доводиться так і залишити.
Сестра Саша віртуозно повертає Людочку на бік.
Ми одягаємо на неї чисту сорочку, Людочка знову стогне.
Сестра Саша каже:
– Дивіться, як у неї волосся все зібралося в ковтуни на потилиці.
Знаходимо ножиці. Сестра Саша притримує голову, починаю тихо, пасмо за пасмом, обрізати ковтуни.
Здається, звільненій голові легшає.
Людочка засинає. Спить вона зовсім нечутно.
Наступного ранку Людочку відвозять до дочки.
У неї на руках вона й помре через п’ять днів.
Зазвичай ми в них опинялися надвечір: довгі лагідні вечірні тіні вже бродили церковним двориком, скрізь цвіли троянди і, найголовніше, тут було вражаюче тихо, горіло світло і з крана текла вода. Тут можна було зарядити телефон, зателефонувати рідним та видихнути у слухавку: ми живі.
– Танюшко, ми сьогодні виїхали! У чому були, в тому й побігли, їхали в такій пилюці. Зараз змивати з себе піду, бо там жили як у селі – в тазик води. З миски черпачком. І посуд так само. Посуд помили – віднесли в потрібне місце, щоб подвійна користь була.
– Моя ти дитино! Прямо із Вовчеярівки і забрали нас. Ми там як у гетто були. Нікуди дуже не висувались, стріляли ж з усіх боків.
– Наташо, привіт, мій зайчику, привіт, моя доню, дочко моя! Ми виїхали. Будинок розмолотило…
Тут починалася територія миру, і я спостерігала від людини до людини, як сходило напруження з облич, як трохи сповзав із людей страх війни.
Головний у цій церкві – правильно вона називається Церква християн віри євангельської – брат Юрій (тут усі один одному брати та сестри), йому допомагають кілька молодих чоловіків та дві приємні жінки – сестра Саша та сестра Наталя. Це вони миттєво накривають довгий, призначений для великої дружної родини, стіл, ставлять миски з хлібом та обов’язково суп – так буває щоразу, як привозять евакуйованих.
Одного разу ми прибули до них уже після комендантської години з купою народу та речей – вся церква миттєво почала рухатися, тяглися подушки, матраци, витягувалося все, що можна. Людей розмістили прямо в молитовному залі, але всі матраци були, як завжди, застелені ідеально випрасуваною чистою білизною. І жодного разу на моїй пам’яті не було, щоби комусь чогось не вистачило. І ніхто жодного разу ні на кого не підвищив голос, і ніхто жодного разу ні на кого не образився.
Я думаю, це і є справжні брати і сестри та справжнє служіння.
Їду з Русланом і Максом, який коротко долучився до «БАЗИ UA». Навколо стріляють, але так, начебто не дуже близько, час є. Руслан везе інсулін літній жінці – донька з Польщі передала через десяті руки. Бабуся радіє. Потім розповідає про важке життя без електрики, але, слава Богу, хоч криниця є у дворі, а дід он лежить, не встає майже. Над старим парканом нависають темні зрілі вишні. Вишнями всіяна і земля довкола.
– Доцю, – звертається до мене старенька, – та заберіть ці вишні хоч усі! З коренем вирву та й віддам вам, нащо воно мені!
Хлопці записують на відео послання від бабусі до Польщі:
– Доню, – каже бабуся, – як я за тобою скучила, сил немає…
Потім плаче та додає:
– Приїдь додому, тут так добре!
Раптом стрілянина посилюється, бахкає ближче і ближче. Бабуся, втираючи сльози, йде ховатися у льох.
Ми їдемо далі, і вже під безперервні звуки стрілянини хлопці біжать вздовж будинків та дерев за жінкою, яку просили вивезти родичі; я відстаю і раптом чую дитячі голоси за парканом. Штурхаю хвіртку – у дворі, заваленому всяким мотлохом, бігають дві дівчинки та хлопчик. Вибухає вже так, начебто прямо у них у дворі й стріляють.
– Діти, – кричу я. – Діти, чому ви самі? Де дорослі?
Я кричу щось ще, не пам’ятаю що, ми забігаємо в будинок, який весь хитається і трясеться. Боже мій! Серед цього жаху, що гуркотить, сидить молода жінка і годує грудьми дитину.
– Негайно збирайтеся! У вас є дві хвилини!
У такі моменти все нарощене за життя лушпиння, вся рожева піна миттєво спадають з тебе, залишається головне – кинути виклик війні, перемогти її єдиним можливим способом – не дати цій тварюці убити людину, врятувати – чоловіка, жінку, дитину.
Вберегти. Вивезти. Закрити собою.
– Як вас звати? – кричу через гуркіт.
– Даша. Я – Даша Галич.
– Діти ваші?
– Мої.
Звідкись з’являється Дашин тато, міцний чоловік Юрко, і непримітна жінка – мама. Юрко наказує дітям накидати хоч якихось речей у мішки і йти зі мною і Русланом, який примчав на допомогу, миттєво збирає документи, засовує їх Даші в сумку. Сам їхати відмовляється.
Тут гуркотить так, що розлітаються у бік тріски від одвірка.
Вибігаємо з дому, Юрко несе немовля, прикриваючи його голову руками.
– Татку, татку, – благає Даша, – поїхали з нами, будь ласка, татку!
– Я хочу подивитися, чим усе це закінчиться, – каже він і лишається.
Кажу ж, міцний чоловік. Зовні трохи на художника Пікассо схожий.
Я тягну якийсь Дашин мішок з дитячими речами, здається, що зараз уламки полетять прямо в нас, головне – всім якнайшвидше застрибнути в авто і мчати геть. Застрибуємо, Руслан дає газу, ми мчимо, діти сидять тихо, хлопчик стискає вуха руками.
Залишаємо Дашу з дітьми в бомбосховищі, самі з Русланом і Максом мчимо шукати за адресою ще одну стареньку, насилу знаходимо будинок, стукаємо нескінченно довго, Руслан показує відео від онуки, яка, ледь не ридаючи, благає бабусю виїхати до неї в Дніпро в окрему квартиру.
– Я нікуди не поїду, – каже бабуся, оком не моргнувши. – Це моя земля. Я хочу померти тут, тут мої батьки.
Бахкає капітально. Горобину біля входу на ділянку трясе так, що ламаються гілки. П’ятнадцять хвилин умовлянь, прохань, волань – все безрезультатно. Бабуся підхоплює собаку, яка вибігла, і ховається за залізною блакитною хвірткою з написом «Живуть люди».
Пригинаючись під обстрілами, мчимо назад.
Поки ми вмовляли вперту бабусю, Антон та Філіп на другому «спринтері» привезли сім’ю: мама, хлопчик і поранений у ногу тато, який невчасно вийшов за водою. І це татові ще дуже пощастило: сусіда, який вийшов разом із ним, убило. На дні авто на спеціальних мішках лежить знайдена завдяки сусідам людина з інсультом, яка не говорить і напівпаралізована, нею займається парамедик Джон.
Даша, діти, сім’я з пораненим татом, ще кілька стареньких і старенький Федорич на милицях, якого привозять ще з однієї поїздки Антон та Філіп, їдуть на ночівлю до церкви, Антон та Джон відвозять паралізованого до приймальної кімнати.
Чудовий день!
Увесь цей день я намагаюся щось фіксувати хоча б на мобільний, тому що наводити на різкість, виставляти діафрагму або змінювати витримку на моїй маленькій плівковій «лійці» вже майже не вдається. Скільки разів я стояла перед цим вибором – бути журналістом чи врятувати людину.
І завжди енергія порятунку за мене вибирала людину.
Я ніколи про це не пошкодувала. Енергія порятунку давала сили жити далі.
Наступного дня хлопці вивозять Олександру Петрівну, шкільну вчительку математики. З поваги та любові всі навколо називають її професоркою. Олександрі Петрівні 90 років, і це її друга за життя евакуація. Перша була у 1941 році з Ленінграду.
У під’їзд будинку, у підвалі якого перебувала вся їхня чудова компанія друзів по бомбосховищу, потрапив снаряд. Снаряд міг і підвал зруйнувати, та врятував великий горіх, що ріс у дворі. Дерева вже немає, залишився шматок стовбура, весь посічений.
Олександра Петрівна сидить в інвалідному візку посередині бусика, як королева-мати, решта пасажирів – на двох лавках уздовж бортиків. Троє поранені, в одного ще й контузія, ми веземо їх до лікарні. Ті, що залишилися, ночують, як завжди, у церкві у п’ятидесятників, а вранці приїжджає автобус «Янголів спасіння». На ньому всі їдуть у Покровськ, звідки щодня до Львова ходить безкоштовний евакуаційний потяг.
Брат Олександр на руках заносить Олександру Петрівну до «янголів», садить на зручніше сидіння. Лисичанськ сьогодні закритий через посилені обстріли, і я вирушаю до Покровська.
Їдемо. Говоримо про математику і життя – рідкісний випадок, коли ось так можна просто поговорити, зазвичай говоримо тільки по ділу: чи всі документи з собою, де телефон, чи квартира замкнена тощо.
– Не розумію, – раптом каже Олександра Петрівна, – що Путін творить. Він начебто так добре все робив, а зараз...
– Ага, ось у 2014 році він добре все зробив?
– Це не він, – впевнено відповідає вчителька. – Це Порошенко розпочав війну. Розстріляв із літака людей у Луганську. Награбував сті-ль-ки грошей. Америка бозна-що витворяє. Америка сюди запустила війська. Найманців відправляє. І що дивного, що мені Путін подобається?
– Путін же війну почав…
– Де він почав? Він просто за росіян та російську мову.
– А вам забороняли російською мовою говорити?
– Так. Тут взагалі вийшов закон, що не можна російською мовою говорити.
– Вам забороняли? Прямо казали: закрийте рота?
– Так. Так і сказали, я за хлібом пішла у нас на РТІ: обслуговувати не будемо, у магазині говоріть українською.
– У Лисичанську, де всі говорять російською, вам, літній жінці, не продали хліба?
– Так.
Сусіди в автобусі починають сміятися, один, колишній далекобійник, каже: та я у Львові зайшов до їдальні, російською мовою зі мною там говорили…
Олександра Петрівна, не звертаючи на нього уваги, продовжує:
– Тут завжди було багато росіян. А вже всі підручники українською. І фізика, і хімія навіть!
Я розумію, що доводити щось марно, і питаю:
– А у вас у Лисичанську на початку війни телебачення працювало?
– Так. Росію дивилися.
– А Україну дивилися?
– Ой, Україна таку нісенітницю несла, що неможливо було слухати. Брехня одна. А Росія всю правду казала...
– А чого ви тепер евакуюєтеся?
– Тому що війна йде.
– То її ж Путін почав! На Київ літаки полетіли російські.
– Ні, коли на Донбас прийшли війська, Путін каже: ми захистимо росіян, ось що він сказав.
– І що в результаті – ось, ви, «росіяни», вам 90 років, і ви їдете, невідомо куди…
– А зараз невідомо куди, бо всюди все стріляє.
– Так це ж Путін так зробив.
– Ні, він росіян захищає.
Я розумію марність суперечки, мені стає її шкода, ми переходимо на якусь нейтральну тему.
І, все-таки, як так виходить, що вчителька математики математичні два на два і всілякі формули косинусів і тангенсів розуміє, а два на два життєві обчислити ніяк не може?
За хвилину мені каже жінка із сусіднього сидіння:
– Ми з цією вчителькою поряд у церкві ночували, ви не думайте, вона хороша. Ви, мабуть, вважаєте, що вона – «сєпарка», і про мене подумаєте, що я – теж «сєпарка», але скажіть, як би мені потрапити до Краснодару, у мене син там старший, він на мене чекає у Краснодарі, мені треба до нього молодшого відвезти і прилаштувати. Він один жити не може, ось він, ви ж бачите, у нього діагноз, він нездоровий, змалку такий. Пуповина в нього обвилася, не дихав довго. Я теж хвора, ледве рухаюся, у мене – розсіяний склероз, а колись я була тренером зі спортивної гімнастики, він сам не виживе, а я довго доглядати його не зможу, виходить, його в будинок для людей похилого віку, а не можна йому туди, він іноді злий стає, я знаю, як з ним бути і як заспокоїти, і брат знає. Він його точно візьме і в інтернат ніколи не здасть, як би мені в Краснодар?
Господи, думаю я, ось їм, цим двом нещасним, за що ось це все, за що? І як їй потрапити до Краснодару?
У Покровську всіх висаджують ще в одній церкві, багатшій, з кондиціонером у молитовному залі, але не такому душевному. Знімати в ньому заборонено, мене й так взагалі підозрюють у фальшивій акредитації ЗСУ і не відповідають до ладу на жодне запитання, але обід дають.
Упізнаю симпатичного чоловіка з величезним сірим котом, «БАЗА UA» вивезла його з дружиною та котом напередодні.
– Чому ви раніше не виїжджали? – питаю.
– Чесно вам скажу: тримали помідори. Ми займаємося помідорами, у нас вони найперші у Лисичанську. Усі нас знають.
– У нас є навіть такий американський колекційний сорт помідорів, називається «Відома полуниця місіс Шлаубах», – додає дружина Алла, агроном. – Я купую насіння тільки у колекціонерів, у нас в Україні є дуже хороше, – ось у чоловіка з дружиною з Вовчанська, там двокольорові – біколор, вони смачні.
Чоловік: А чорні які у нас смачні!
Дружина: Так, або ось з антоціаном, корисна така для обміну речовина, надає помідорам фіолетового вигляду.
– Тобто ви вважали, що помідори цінніші за життя, так?
– Це було, – скрушно каже чоловік. – А зараз ми плюнули на все. Наша дача розташована прямо за «Дитячим світом», саме на «Азот» дивиться. Туди летить – звідти летить, усі на нас. Неможливо – сусідів одних убило, других убило, третіх убило.
Дружина: Так, а пам’ятаєш, третього числа був жахливий обстріл, загинув наш товариш по городу, де мої улюблені детермінантні помідорчики ростуть, там і поховали, і хрест поставили.
Чоловік: Позавчора ввечері приїжджаємо – добрих наших ще одних сусідів убило, і я говорю своїй Аллі: все, я не можу більше, одні ледарі залишилися...
Дружина: Я вам скажу, чому ми ще досиділися – у мене кімнатні квіти дуже гарні, аденіуми називаються, троянда пустелі, такі пляшкоподібні, ціла колекція. Ну я їх полила перед від’їздом, розпрощалася… Ще тримало, що квартира в нас ціла була, і ми думали: та доки у вікна не летить, начебто жити можна…
Чоловік: У результаті зібралися за годину. І все як відрізало – і томати, і аденіуми.
Я розумію, що справа не в помідорах та аденіумах, а в нормальності життя, за яке вони чіплялися з останніх сил, як могли. Психологи, звісно, можуть це якось науково пояснити.
Назад з Покровська ми повертаємось із Себастьяном Плохарським, моїм товаришем, фотографом та оператором із Польщі. Виходимо з автобуса на шосе та йдемо якимись закутками до церкви.
Ясногірку поки що не обстрілюють. Навколо не те, щоб тихо, просто звуки всі звичайні, з нормального життя. Тобто не треба бути у постійній напрузі. І я запам’ятовую як момент найбільшого щастя цю свободу – ось так просто йти вулицею, базікати з приятелем, сміятися, рвати червоно-чорну шовковицю та вишню, облизувати сік з пальців і не боятися прильотів та смерті.
Щоранку команда «БАЗИ UA» починає із заїзду на великий склад, завантажуємо всі машини гуманітаркою повною мірою, і тільки потім у дорогу. Цього разу я їду в британській «швидкій». Сиджу ззаду, ніби в такому окремому шарабані, де возять хворих, вся завалена розфасованими продуктами. Навколо просто якийсь інтернаціонал їжі: польські шпроти, паштет і суп з лососем, італійські консервовані овочі, шинка в банці та макарони, упакована в Німеччині пачка рису з М’янми, словацькі протеїнові батончики, українське згущене молоко та три апельсини невідомого походження.
Багато хто з тих, кому це везуть, ніколи так не їли, думаю я з якимось докором і одразу ж розумію: ніхто з тих, кому це везуть, ніколи так страшно не жив.
Їхати сьогодні доведеться довше – підірвали залізничний міст, зрізаємо в об’їзд по путівці, пил стоїть неймовірний, мені з мого шарабана нічого не видно, маленьке віконце заклеєне плакатом із синьо-жовтим серцем і написом Ukraine.
Раптом зовсім поруч лунають свистячі звуки мінометів і якихось вибухів, настільки поряд, що в нас ось-ось потраплять. Ігор впивається в кермо, дає по газах, машина виляє вузькою дорогою так, що шарабан мій, здається, ось-ось від неї відірветься, весь цей інтернаціонал їжі колотиться і б’ється один об одного, краєм ока вихоплюю апельсин, що катається по підлозі, мене бовтає в різні боки, обстріл не припиняється... Гострий панічний страх за життя охоплює мене, я можу тільки кричати, і я істерично кричу перші рядки, що спали на думку.
Але-хто-ми-і-звідки-коли-від-всіх-тих-років-
залишилися-пересуди-а-нас-на-світі-немає…
Трах-тах-тах, лунає навколо, трах-тах-тах.
Ми мчимося вперед. Все стихає так само раптово, як і почалося. Ми зупиняємось. З двох червоних «спринтерів» виходять інші хлопці. Всі вирішують: до Лисичанська сьогодні вже ні ногою. Ми під’їжджаємо до розбитої автозаправки, з’ясовується, що «швидку» лисичанська дорога і обстріл «вкатали», вмілі Ігор і Руслан залазять під неї і виробляють щось із наявних шматків дерева, я викидаю розбиті банки з консервами. Потім посеред варварства війни ми їмо апельсини з розірваних пакетів.
Гуманітарку вирішуємо роздати в сусідньому маленькому містечку Сіверську, де вже теж були прильоти.
Заїжджаємо до Сіверська. У дворі двоповерхового будинку роздягнений до пояса чоловік грає з кошенятами, сушиться білизна, лавка стоїть, зворушливо прикрита сірою оренбурзькою хусткою. Зелена трава, квіти, вишня, черешня, кошеня залазить під машину, всі кидаються його діставати. Потім з’ясовується, що обожнювач кошенят живе у льоху за будинком, що в квартиру його на другому поверсі потрапила ракета і вся квартира вигоріла, дякувати Богові, нікого в будинку не було, а дружина його загинула від снаряда в 2014-му, він тоді не поїхав, а тепер й поготів.
З дірки, пробитої снарядом у його квартирі, відкривається краєвид на луганський степ.
Їдемо в центр міста. І там на нас буквально кидається натовп охочих до гуманітарки. Вони поспішають з усіх боків, чоловіки, жінки, діти, бабусі з ціпками, біжать, відпихаючи один одного, кожен другий повідомляє, що вдома залишився лежачий-неходячий, і йому теж потрібні безкоштовні продукти, потім починаються розповіді про сліпих, які можуть йти, але не бачать, куди, з’являється жінка приємної зовнішності, яка благає дати їй пакунок з їжею для дівчинки, у якої «замість живота плівка, ви б тільки бачили».
– Ходімо терміново до дівчинки, ми відвеземо її до лікарні, – пропонує Мишко. – Як це – у дитини плівка замість живота?
– Ну, вона не зовсім дівчинка, – відповідає жінка. – Це я так сказала, їй шістдесят два. Дайте краще пакунок з їжею.
Наприкінці підбігають дві майже однакові літні жінки в білих в’язаних капелюшках, розповідають про страшне своє життя-буття, про онуків у підвалі тощо, що прийшло з війною.
– Поїдемо до вас, заберемо й онуків, і всіх інших, і сьогодні вже ви ночуватимете в тиші та спокої, – пропонує Мишко і їм.
– Ні-і-і! – істерично кричить один із білих капелюшків. – Де ви були 24 лютого? Тоді треба було нас відвозити... Нам тепер нічого цього не треба! Давайте нашу гуманітарку!
У жаху від того, що відбувається, я повертаю за ріг і бачу у дворі накритий стіл, молодих жінок і кількох військових, які сидять за ним. Вони весело розмовляють, довкола мирно грають малюки, на мотузці сушаться дитяча спідня білизна та майки.
На моє запитання про від’їзд одна з жінок каже:
– Нас є кому захистити! – і кокетливо дивиться на військових.
Я розумію, як безглуздо виглядаю у своєму шоломі та броніку на цій маленькій території почуттів, що зароджуються, і відступаю, зробивши один знімок на згадку…
Єдина нагорода за цей божевільний день – пізно ввечері забираємо із села Аллу, жінку років під п’ятдесяти, Аллині сусіди – сім’я з двома маленькими дітьми – їхати відмовляються, ігноруючи всі аргументи Антона та Діми.
Кожен свій день на Донбасі хлопці з «БАЗИ UA», ризикуючи життям, заходять у підвали та бомбосховища, витягують звідти розгублених і очманілих від гуркоту гармат дітей та дорослих, рятують самотніх літніх людей з обстрілюваних квартир і будинків, привозять і роздають гуманітарну допомогу, благають, проповідують і Бог знає, що ще роблять, аби вирвати людей із рук війни.
До кінця кожного такого дня вони покриваються шаром дорожнього пилу, ледве стоять на ногах від утоми, а наступного дня їдуть знову. Так робить будь-який рятувальник, це вірно, але я була з цими, і їм моє захоплення та вдячність.
Йду двором багатоповерхівки. Біля під’їзду на табуретах безтурботно сидять і покурюють чоловіки, на пропозицію поїхати чую чергове ні-ні, ми не хочемо, хто там нас чекає, на що ми там житимемо (а на що ви тут живете?), роботи там немає (а тут, у місті, яке постійно обстрілюється, без світла, води і телефону, її багато?), – загалом повний набір. Розуміння, що там ти точно будеш живий, а тут – невідомо, ось це просте життєве розуміння кудись із людей зникає, залишається лише відчуття своїх стін як маленького щастя та захисту від біди.
Я вже навіть не сперечаюся. Запитую просто:
– Діти, хворі є?
– Дітей немає, а он, підніміться на четвертий чи шостий, там лежачий був, сусіди його доглядали.
Піднімаюсь на четвертий. На дверях у передпокій напис «ЖИВУТЬ ЛЮДИ». Б’ю в них руками, відповіді немає. Заходжу всередину, стукаю руками та ногами у двері квартири. Мовчання. Біжу на шостий, б’ю там. Виходить жінка з непримітним втомленим обличчям, вона – медсестра Людмила, яка й доглядає хворого.
– Виїхати не хочете? – питаю про всяк випадок.
– Ми з чоловіком ні. Ми вже так якось. А ось Юрія Миколайовича відвезіть.
Ідемо у квартиру. Людмила відчиняє двері – я бачу в коридорі людину із скуйовдженим сивим волоссям, тонким обличчям, палаючими, просто блискучими очима. Перед ним чомусь стоїть порожня дитяча ванна для купання. Він одягнений у спідню білизну, прихоплену великою жовтою прищіпкою. Людина не просто худа – вона повністю виснажена, і фраза «шкіра та кістки» перестає для мене бути фразою, перетворюється на живе, все ще триваюче життя цього невідомого, майже вбитого обставинами війни чоловіка.
– Юрію Миколайовичу, – звертається до нього Людмила, – ось жінка може вас вивезти.
Він зненацька легко погоджується.
Ми починаємо збиратися. Де і що лежить у квартирі, він не надто знає. Але паспорт виявляємо швидко, додаємо до паспорта пару теплих шкарпеток (ноги у мене весь час мерзнуть, треба тепліші, – каже він жалісно), кросівки, ще одні домашні шльопанці.
Раптом:
– А сейф! Треба взяти сейф.
Сейф знаходимо, це – металева зелена коробочка з іржавим ключем, що стирчить з неї.
– Можливо, якісь фотографії, – питаю я. – Он у вас у шафі стоять.
– Ні, нічого не треба. Паспорт узяли?
– Взяли.
– А де він?
– Ось, у мішечку целофановому.
– Я маю перевірити.
Перевіряє.
Беремо розкішну, в трояндах, плюшеву ковдру з ліжка та подушку. Біжу за місцевими волонтерами, вони приходять, визначають, як знести Юрія Миколайовича вниз. За вікном чути вибухи, але ніхто з нас не прискорюється. Ми розуміємо, що це не близько, не наше, себто, поки до нас не долетить.
У кімнаті повний безлад. На столі лежать – невідомо коли і звідки взялися – два французькі багети.
– Людмило, – питаю я, – чому він такий худий?
– Він просто майже перестав їсти. Дружина, коли виїжджала, вмовляла його разом їхати, він усе говорив завтра-завтра, вона якоїсь миті не витримала, поїхала до доньки, залишила йому повний холодильник їжі та ще продуктів усіляких, я приходжу – нічого не торкнувся, все зіпсувалося.
Дружина Юрія Миколайовича поїхала 1 квітня, вважаючи, що й він підтягнеться, але він не підтягнувся, потім перестали працювати мобільні телефони, і зв’язок із сім’єю – будь-який – був утрачений.
Так він й лежав день за днем, чекаючи кінця – від будь-чого.
– Юрію Миколайовичу, дорогий, давайте, на ковдрі ми вас якось спустимо, хлопці он із чотирьох боків візьмуться, ми помалу…
– Ні, – раптом каже він. – Я сам. Де паспорт?
– Та ось він, і сейф тут. Поспішімо, га? Вечір незабаром…
Я допомагаю йому взути капці, спортивні штани, кофту, він знову питає про паспорт, і нарешті ми обережно вибираємось із квартири. На сходах військові тягнуть якісь дроти. Волонтери, які прийшли на допомогу, підтримують Юрія Миколайовича, він повільно, прикладаючи ногу до ноги, спускається сходами. Ми з Людмилою несемо його речі.
Поки я маю справу з Юрієм Миколайовичем, хлопці з «БАЗИ UA» здійснюють свої щоденні подвиги: забирають людину, посічену осколками, забирають чоловіка зі зламаною ногою; Потім хтось розповідає їм про самотню бабусю, вони піднімаються до квартири: бабуся лежить гола у власних екскрементах, зверху плед, рука зламана, води немає ніякої, просить поїсти, коли востаннє їла – не пам’ятає. Джон вовтузиться з нею близько трьох годин, відмиваючи вологими серветками і витираючи ганчірками. Зрештою її вантажать разом із пораненими та везуть до лікарні у Краматорськ.
Укладаємо Юрія Миколайовича на матраци, вкриваємо ковдрою з трояндами.
Все, в дорогу!
Юрій Миколайович виявляється останнім евакуйованим жителем Лисичанська – наступного дня військові вже не пускають у місто нікого, надто небезпечно.
Ми їдемо з ним разом до Покровська, сідаємо до евакуаційного потяга, я – до Дніпра, він – до Львова. Потяг повний. У сусідньому з нами вагоні їде до шпиталю ветеранів війни Раїса Василівна, яка народилася у квітні 1945 року в концтаборі в Ессені. Якраз навпроти Раїси Василівни їде у свою першу евакуацію 10-місячний Ярославчик. Я ніколи не думала, що побачу закільцьованість історії ось так прямо.
Я виходжу в Дніпрі, прощаюся з Юрієм Миколайовичем, він встає, тримаючись за столик, і каже мені, явно хвилюючись: зачекайте, Віко, я хотів вам сказати... ось що я хотів вам сказати: ви дуже гарна жінка!
Житиме, думаю я. Буде жити.
Ми обіймаємось на прощання, я виходжу з евакуаційного потяга, повільно йду платформою, потім щось у мені ламається, я сідаю на сходинки дніпровського вокзалу і довго плачу, шкодуючи всіх нас, обпалених війною.
Епілог. Даша Галич із дітьми перебуває у Львові, у центрі розміщення евакуйованих. Доля впертої бабусі, яку онучка кликала до Дніпра, невідома. Олександру Петрівну відправили до санаторію. Юрія Миколайовича зустріли у Львові рідні, з ним усе гаразд. Альона із сином доїхала до доньки в Естонію та живе на кораблі. «Жінка з дня народження», як і раніше, перебуває в Лисичанську. Фахівці з помідорів живуть у друзів на Черкащині. «БАЗА UA» продовжує евакуювати людей із Донбасу. З другого липня Лисичанськ перебуває під контролем Російської Федерації.