ЛЬВІВ – У 1969 році відомий громадський діяч, політик, дисидент В'ячеслав Чорновіл повернувся зі свого першого ув’язнення і одразу взявся до реалізації своєї ідеї – видання часопису «Український вісник», метою якого було розповідати світові про репресії в Україні, життя шістдесятників. До видання цього журналу був залучений український громадський діяч, потім народний депутат шести скликань, документаліст Ярослав Кендзьор. Він розповів, як часопис потрапляв до США і на Радіо Свобода, в етерах якого зачитували публікації вісника.

Перша передача Української служби Радіо Свобода вийшла в етер з Мюнхена 16 серпня 1954 року, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення.

– Пане Кендзьоре, коли ви вперше почули передачі Української служби Радіо Свобода?

– Радіо Свобода жило у нашій хаті. Я ще тоді ходив до школи, коли батьки його слухали. Пригадую, що тато зібрав грошенят і купив ризький приймач «ВЕФ».

Хоч глушили передачі постійно, але можна було і багато що почути. У той час про події у світі, в Україні не писала радянська преса, а можна було почути тільки з тих так званих «ворожих голосів».

І в першу чергу з Радіо Свобода. Тому що Радіо Свобода вело мовлення українською мовою, хоч і інші деякі радіостанції також мовили українською.

Коли я в 1963 році повернувся з війська і вступив в університет на факультет журналістики, то, звісно, Радіо Свобода слухав.

У 1968 році перший раз поїхав у Карпати і в горах можна було слухати набагато краще попри глушіння, що не таке сильне було як у Львові.

– Як Радіо Свобода впливало на вас? Адже довкола була радянська дійсність і заборони, і неправдива історія, і недовіра. Відомі факти зради.

– Радіо Свобода – це було основне джерело отримання інформації про політичні події і в Україні, і загалом світі. Окрім того, що інформаційне джерело, то виконувало роль ще вихователя. Тому що чесна інформація впливає на мислячу людину.

Пригадую, як до мого батька Михайла 21 листопада, за старим стилем, приходили родичі і сусіди на іменини. Тато дуже любив велику родину і це свято, коли повна хата людей. Неодмінно, крім нейтральних різних розмов, потім хлопи переходили на політику.

– На серйозну розмову.

– Так, коли кожен говорив, що він почув по Радіо Свобода. Збиралося товариство, де присутнім було Радіо Свобода.

– Ви спершу познайомились з В'ячеславом Чорноволом чи почули його ім’я по Радіо Свобода?

– Ми спершу познайомились. Це був початок навчального року, 1963 рік. Митець Богдан Сорока запросив мене поїхати до іншого художника Богдана Сойки у Янів (Івано-Франкове). Там познайомився з В’ячеславом Чорноволом, бо він тоді з 1960 року був на практиці на Львівському телебаченні. Відтоді були вже як не розлий вода.

– Вже тоді Чорновіл передавав свої статті на Радіо Свобода?

– Після погромів і судів у 1965–1966 роках, так. Бо в 1965 році, 27 серпня, після хрущовської відлиги, відбулися арешти української інтелігенції. Влада почала таку сепарацію: відібрала тих, хто має їхати у Мордовію, а хто, як казав В'ячеслав Чорновіл, залишається тут у великому таборі, але відрахують із навчання, звільнять з роботи.

В'ячеслав Чорновіл якраз написав дві праці про ці масові арешти – «Правосуддя чи рецидиви терору» і «Лихо з розуму». Потім «Лихо з розуму» видало видавництво «Смолоскип».

Тобто Чорновіл написав це як заяву від громадянина України, який побачив порушення закону, Конституції СРСР, радянської України. І він відправив її у ЦК КПУ, у Генеральну прокуратуру, в КДБ України.

– Замість відповіді – арешт.

– Замість відповіді на те, де він доказував, що ці люди, які були засуджені у 1965–1966 роках до різних термінів ув'язнення, відправлені у табори, нічого не зробили крамольного. Вони не порушили закон, діяли у відповідності до Конституції. Арешт за 187 статтею, що «вчинив завідома брехливий наклеп на СРСР» і отримав 3 роки у Вінницькій області, у виправно-трудовій колонії. І це не було ще найгірше.

– А «Лихо з розуму» цитувалося в етерах?

– Для Радіо Свобода це був дуже важливий і цікавий матеріал. По суті, зачитували щодня.

– У 1969 році Чорновіл задумав видавати часопис «Український вісник» і два роки кадебісти не могли вийти на тих, хто робив цей журнал. Були здогадки і стеження, але ніяк не мали доказів. Як це вдалося так працювати і передавати мікроплівки у США, де вже друкували часопис?

– Нічого немає важливішого, ніж коли людина, яка це задумала все сама, розповіла.

Так сталося 3 жовтня 1990 року на вечорі у театрі Марії Заньковецької у Львові. В’ячеслав Чорновіл вперше оприлюднив імена тих, хто працював у віснику. З місця піднімав цих людей і Атену Пашко, і Михайла Косіва, і Осипа Зінькевича, мене не було, але моя дружина Люба була, і її з місця підняв Чорновіл.

У 1967 році Чорновіл був арештований і повертався з колонії навесні 1969 року.

Я і сьогодні думаю про те, яка це унікальна характеристика, штрих до портрета В'ячеслава Чорновола, що людина відсиділа певний термін у тюрмі і ось звільнилась і, згідно з логікою, має вже остерігатися, щоб не повторити щось подібне, бо знає, що влада за це буде карати.

А він їде додому, до Львова, з ідеєю, яка гарантує йому арешт. Знову.

– І арешт уже не на три роки…

– А на повну, за статтею 62, навіть може бути вища міра покарання. В'ячеслав приїхав, трішки відпочив і сказав мені, що їде у Київ. Там, у помешканні Василя Стуса, зустрівся з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою.

– Інтелектуальним українським цвітом.

– Зі знаковими постатями у той час у Києві. І В'ячеслав їм викладає свою ідею, з якою повернувся з тюрми. Він говорив про те, що те, що ми робили до 1965 року, до тих арештів, той самвидав, який переписували від руки, що це нічого не дасть. Такою зброєю Радянський Союз, ту імперію, не зрушимо.

Він говорив, що треба робити повноцінний журнал, в якому були б рубрики – інформація, публіцистика, аналітика, художні твори «Розстріляного відродження», те, що від нас ховали, те, що привозять родичі з заслань. Величезним спеціалістом і майстром мікрописання на цигарковому папері був Ігор Калинець. Бо ж цей папір легко можна було заховати і вивезти за межі колонії. Ця тюремна поезія, ці публіцистичні статті з'явилися в «Українському віснику».

Я запитав В’ячеслава, як зреалізувати цю блискучу ідею? Бо ж ми знали, як працює служба і що викопає з-під землі. Він відповів, щоб я не перебільшував здібності і здатності цієї служби, що треба думати, як це зробити. Запитав, чи я під це підписуюсь. Я погодився і одразу запропонував друкувати тексти у будинку батьків в Солонці, що поблизу Львова. Це було влітку 1969 року.

Матеріали везли з Києва у Львів різні довірені люди. Функція Чорновола як головного редактора була формувати матеріали для першого числа. Він написав завдання «Українського вісника».

– Тобто, говорив про повноцінний журнал?

– Абсолютно повноцінний журнал на 150-200 сторінок. Зробили один – приступається до другого, і так далі, і так далі.

– Мабуть, Чорновіл розумів, якщо передати часопис на Захід, то його озвучать на «ворожих голосах».

– На Радіо Свобода, в першу чергу. Це був приціл.

Радіо Свобода – надзвичайно популярна радіостанція була. Матеріали привозили у Львів, ми тут їх складали у папки. Чорновіл редагував, потім роздобув друкарську машинку і передруковував, скільки міг. У нього в кімнаті був робочий стіл, а біля підвіконня він змайстрував таку нішу, куди ховав матеріали до часопису. Це закривалось, а зверху стояли квіти. Коли В’ячеслав Чорновіл поїхав працювати на метеостанцію на Плай у Карпати у 1969 році, то тоді мав змогу працювати над журналом. Говорив, що такої свободи, волі працювати ще не мав ніде.

У першому віснику була вступна стаття, далі – інформація про трагічні акти протесту, кампанію проти критика Івана Дзюби і так далі.

Папку зав'язував шнурками. І друкувала ці тексти Людмила Шереметьєва у будинку моїх батьків. На цигарковому папері друкувала десять примірників. Найкращої якості був другий, з нього я фотографував на мікроплівку, яку ми передавали через Павла Мурашка, головного редактора журналу «Дукля», у Чехословаччину. Павло приїздив до Львова в Спілку письменників.

А вже далі передавалося західними журналістами у Париж, звідти – у Балтимор (США) на адресу Осипа Зінькевича. І воно йшло в тираж, в друк.

І ще «теплим» цей журнал отримувала Українська редакція Радіо Свобода. По суті, журнал читали в етері. А ми тут слухали.

– І вже у Радянському Союзі дізнались, що в Україні роблять «Український вісник».

– Це абсолютно підпільно робилось. 12 січня 1972 року були масові арешти і однією із найвагоміших причин була справа «Українського вісника». Мені про це розповідав Євген Марчук (уже покійний, працівник КДБ і СБУ– ред.). Політбюро ЦК КПУ розглядало питання отої глобальної провокації, яку хтось, якась група людей, робить в Україні. Перший номер вийшов в середині січня 70-го року.

– Тобто вони два роки відстежували, та не могли зібрати ніяких доказів. У цей час ви видали 6 журналів і передали у США. За даними КДБ, найактивніше зміст вісника передавало саме Радіо Свобода – передавало зміст часопису дослівно у чергових випусках своїх передач.

– Знову ж таки, не перестаю дивуватися В'ячеславу, наскільки він був здатний мислити, прогнозувати. Коли він вже сформував команду, переговорив зі мною, з Михайлом Косівим, ми сиділи і він каже: чує його душа, що будуть арешти. Також ми змінили і місце для друкування. Я ще машинку переносив у Львів. І тоді собі подумав, що мушу мислити логікою чекістів. Вони знали, бо стежили, що я двічі на тиждень, в конкретні години, їжджу у Львів на тренування. То поклав машинку у свою торбину, поміж одяг і рушник. Кинув її на лавці, як завжди. І сів у свій автобус, але зійшов по дорозі і вже пішов шукати адресу, за якою мав віддати друкарську машинку.

В'ячеслав каже, що його пов'яжуть і не виключено, що і наша доля буде такою ж. Але підписались на це. Тобто сподівайтеся подарунку від «рідної» влади. Чорновіл сказав, що в нього у сховку підвіконня є матеріали, які він не використав. Якщо арештують його та інших, щоб той, хто залишиться, ці статті використав для нового журналу і написав про арешти. По суті, це були матеріали, які не пішли у черговий номер у травні 1971 року. І бажано, щоб часопис вийшов на Заході. Бо якщо будуть нав'язувати йому, тобто Чорноволу, видання журналу, не матимуть бодай доказів. Бо ні машинки нема, та й журнал вийде аж після арештів.

– Так і було, що у січні 1972 року арештували, а в березні – шостий номер журналу. Тоді, під час другої масової хвилі арештів і В’ячеслава Чорновола, і кількох десятків однодумців, припинилась «співпраця» з Радіо Свобода.

– В акті звинувачення, пред'явленому В'ячеславу Чорноволу, була згадка про його участь в «Українському віснику». Для того, щоб мати зачіпку, чекісти створили комісію з професорів, академіків, лінгвістичну, філологічну, яка мала проаналізувати тексти «Українського вісника». Ця комісія, звісна річ, написала висновок, що ці матеріали, вміщені в антирадянському, націоналістичному, провокативному «Українському віснику», можуть належати В'ячеславу Чорноволу.

– Чорновіл вже був арештований, арешти і обшуки у його побратимів. І список заарештованих зачитало Радіо Свобода. Тобто ви це зробили, про що просив Чорновіл.

– Статтю про арешти і обшуки написав Михайло Косів. У лютому 1972 року мікроплівку з матеріалами я відправив уже. Тоді кожного вечора і я, і Михайло Косів слухали, слухали, чи не буде згадка Радіо Свобода. І в березні Свобода говорить, що видано новий номер «Українського вісника», шосте число. І читають список арештованих. В'ячеслав Чорновіл уже тоді знущався з тих слідчих. Він доводив їх до сказу, що непричетний до журналу. Мусіли вилучити зі звинувачення згадку про «Український вісник».

Ці матеріали часопису були в мене вдома. Я знав, що обшук неминучий і заховав під матрац доньки. Вона ще маленька зовсім була. Таки прийшли і один з кадебістів, який мене викликав, сперся об ліжечко і дивився на дитину. А я тоді запитав, чи маю підняти доньку, щоб вони перевірили. «Та ні, чого ж ви…» ‒ почув у відповідь.

«Український вісник» Вячеслава Чорновола і Радіо Свобода доклались до падіння Радянського Союзу.

– І все – перерва з журналом до 1988 року, поки Чорновіл не вийшов на волю. Але це вже почався новий період, це вже була Перебудова і мітинги у Львові, і більше свободи. Якраз уже тоді ви почали фільмувати всі події, які передували проголошенню Незалежності.

– То вже було простіше, тому що в 1988 році в мене з'явилася відеокамера, звісна річ, що така забавка надзвичайно цікава. У мені прагнення до журналістики не вмерло. Але найкращий університет журналістики я пройшов, видаючи «Український вісник» у В'ячеслава Чорновола.

• Влітку 1971 року ЦК КПРС і ЦК КПУ ухвалили постанову «Про заходи протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», які фактично санкціонували другу хвилю арештів.
• 20 січня 1972 року КДБ у доповідній записці звітує ЦК КПУ про свої «успіхи» і, зокрема, згадує «Український вісник», що КДБ «вживає активних заходів з розшуку видавців «Вісника» і запобігання їхньої ворожої діяльності.
• Матеріали самвидаву, які радіостанція отримувала з різних куточків СРСР, у середині 60-х років почав передруковувати і зберігати дослідницький відділ Радіо Свобода. У 1968 році він уперше видав бюлетень самвидаву.
• На початку 1970 року на Радіо Свобода формується окремий відділ, відповідальний за копіювання, зберігання і поширення самвидаву.
• З 1971 року бюлетень «Матеріали самвидаву» виходив регулярно.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА