Добратися в Кримське – село на лінії розмежування – непросто. А якщо ще й сніг – готуйтеся виштовхувати транспорт із багнюки вручну. Чим живе Кримське в дорожній блокаді?
Село Кримське по ту сторону річки Сіверський Донець, на території, яка ближча до окупованого Луганська. До війни воно славилося населенням у понад півтори тисячі мешканців. Тут працював дитячий садок, школа, фельдшерсько-акушерський пункт. Працювало все доти, доки на Луганщину не нагрянула війна.
Дорога – дві було до війни. Одна – на Сокільники, із Слов’яносербська, асфальтна, інша – ось тут, за селом, яка проходить повз села Жолобок, яку називають Бахмутська траса
Школа, що тут, у центрі села, майже одразу закрилася. Люди покинули село, а околиці здебільшого наповнилися військовою технікою. Після боїв за «Бахмутку» (а це одна з найбільших дорожніх артерій області, що сполучає нині окупований Луганськ та підконтрольний Києву Лисичанськ), дві основні дороги у населений пункт були окуповані, а Кримське залишилося у так званому «мішку» без транспортного сполучення, розповідає голова військово-цивільної адміністрації Кримського Юрій Константинов.
«Дорога – дві було до війни. Одна – на Сокільники, із Слов’яносербська, асфальтна, інша – ось тут, за селом, яка проходить повз села Жолобок, яку називають Бахмутська траса. Асфальтована дорога. Інших доріг ніколи не було. І вони не могли, як би ми не хотіли, з’явитися з нічого. Залишилося те, що було накатано», – пояснює Константинов.
У дорогу тут закатано уже декілька прошарків, і все безрезультатно. Восени чи навесні, або ж якщо взимку намете снігу, в Кримське потрапити практично неможливо. Як і цього разу, на одному зі шляхів у прифронтове село, який використовують здебільшого військові, посеред дороги застрягла вантажівка. Декілька військових вовтузяться з нею. Лише за дві години таки вдалося витягнути автівку з ями завглибшки по коліно.
Посеред тижня зранку в школі триває навчання. Ось лише учнів за партами небагато. До війни у стінах Кримської школи навчалося майже 100 учнів, каже директорка Ірина Бугера. З настанням активної фази боїв у 2014-му батьки дітей повивозили. І лише в 2015 році школа заново запустилася: на уроки прийшли 16 дітей.
Пізніше за кошти держави і міжнародних організацій будівлю повернули до нормального функціонування. От лише дітей особливо не дуже побільшало – зараз вчиться всього лише 35.
«Оце ж ці бойові дії нас трішки вибивають із колії. Тому що у нас дуже багато сімей, які туди-сюди їздять. Привозять дітей – забирають. От першого вересня у нас дітей було більше», – каже Бугера.
А ось Юну Владу уже давно не лякають бойові дії. Сьогодні вона у школі за партою, як і в усі інші дні. По-дитячому каже, що не любить ходити сюди – боїться отримати двійку. Це для неї чомусь уже страшніше, ніж війна.
– У нас будинок на березі Дінця.
– На річку ходиш?
– Тільки з дорослими. Там стріляють, і можуть бути там міни. Ну от тому ходжу лише з дорослими. Стріляли ввечері. Ну, не ввечері, а вранці. Я в четвертій ранку прокинулася. Я вже якось звикла. У нас ще й будинок згорів, – розповідає Влада.
У школі кажуть, діти поверталися би додому, якби хоча б дорогу проклали. Голова ВЦА обіцяє, що питання транспортного сполучення форсується на високому рівні. Але поки що лише те, що є – військовий понтон і непрохідна ґрунтівка.
«Я звернувся до військового керівництва, у нас був ще цивільний понтон, його зняли з технічних причин. Просив дозволу від керівництва ОТУ (оперативно-тактичного угруповання – ред.) на перетин військового понтону цивільним населенням. Таким чином я вирішив це питання», – стверджує Юрій Константинов.
І все б нічого: і дороги б побудували, і дітей у школі побільшало б, лише б мир був на донбаській землі, кажуть місцеві. Але ж увечері знову стріляють.
