Донецький аеропорт, палац молоді «Юність», палац спорту «Дружба» – це далеко не повний перелік знакових місць Донецька, які колись робили це місто одним з найбільших мегаполісів України. Як через шість років війни виглядає Донецьк? Про це – у матеріалі журналістів спеціального проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії».

Донецький аеропорт

Олександр Демченко, переселенець з Донецька: Пам’ятаю, як в аеропорту відкривали нову злітно-посадкову смугу, яка за останнім словом техніки була зроблена. Під час презентації цієї смуги літак «Мрія» пролітав низько над Донецьком і сідав в аеропорту, люди в місті просто шикувалися і дивилися на це.​

Анастасія Пугач, переселенка з Донецька: У березні 2014 року, як зараз пам’ятаю, я вилітала з Донецького аеропорту. Встигла один єдиний раз вилетіти з нього. Летовищу тоді не було і двох років: все було дуже нове, гарне. Дійсно, було настільки радісно, що у нашому Донецьку нарешті з’явився нормальний аеропорт, з красивим залом. Коли прилітала, то зловила себе на думці, що я вперше у своєму місті забираю валізу зі стрічкою транспортера.

Менше ніж за місяць до початку боїв в аеропорту я знімала «Оду до радості». Така акція відбувалася в усіх аеропортах України, зокрема у нашому, донецькому. До нього тоді, звичайно, була прикута особлива увага, це був кінець квітня 2014-го. Більше аеропорт цілим я ніколи не бачила.

Дар’я Куренная, переселенка з Донецька: Спочатку ти в це не віриш. Ти ніби спостерігаєш збоку дуже поганий фільм, хочеш взяти пульт, перемкнути, але кнопка заїла і екран не перемикається.

Анастасія Пугач: Перші фотографії перших руйнувань аеропорту з’явилися влітку. І я пам’ятаю, як ми з редакцією обговорювали, мовляв, нічого, не такі страшні там руйнування, мабуть, це можна якось відновити. Про те, що аеропорт просто зрівняється з землею, ми навіть подумати не могли.

Палац спорту «Дружба»

Анастасія Пугач: Я вперше була на хокеї в арені – і було дуже круто! Переповнювала радість від того, що у нас в місті вже не тільки футбол, а навіть хокей є!

Дар’я Куренная: Вперше я в палац «Дружба» потрапила на новорічну ялинку. Щороку там була величезна ялинка від мера міста. І там були масштабні вистави.

Оскільки я займалася спортом, іноді була в «Дружбі», коли там проводилися чемпіонати для підлітків. І це було щось таке – вау! Коли ми грали в «Дружбі», то відчували себе баскетбольними зірками, бо могли кидати м’яч у те ж кільце, що і баскетболісти улюбленої команди.

Анастасія Пугач: Найяскравіший спогад – це концерт «Океану Ельзи». Тоді сет-лист вони формували за заявками шанувальників, і потім ми ще довго стояли за автографами. «Океан Ельзи» у Донецьку обожнювали!

Олександр Демченко: Був там фестиваль великий марш-металу, коли там приїжджали всілякі групи, які грають важкий рок. Спочатку їх розігрівали: виступали якісь місцеві колективи, а в кінці – групи на кшталт «Арії».

Дар’я Куренная: Думка була, що окей, палац спорту згорів, на нього напали-пограбували, але його ще можуть полагодити, бо в місті завжди комунальні та інші служби працювали досить-таки злагоджено. А коли ти бачиш, що роками нічого не відбувається, а тільки ще більше руйнується, то в якийсь момент ти просто перестаєш відчувати, що це було твоє місто, що це була якась твоя історія. Тобі ніби боляче, але ти вже починаєш спостерігати за цим з боку.

Палац молоді «Юність»

Олександр Демченко: Взагалі біля «Юності» була така акція, яка відбувалася неодноразово: на площі в Донецьку, перед палацом, розгортали найбільший в Україні український прапор. Збиралися місцеві активісти, представники різноманітних організацій, патріотично налаштовані донеччани і розгортали прапор.

Дар’я Куренная: У палаці постійно було дико холодно. Там були страшненькі такі сідальця. А якщо, наприклад, були концерти, наприклад, «Сплін» приїжджав, і якщо ти вставав танцювати, то бігала охорона і садила на місце, тому що зал сидячий.

Олександр Демченко: Пам’ятаю ще збоку від «Юності», якщо дивитися на палац, то праворуч було кафе «Мерлін». Там проходили неформальні вечірки, кінопокази. Це було одне з перших, можна сказати, прогресивних закладів у Донецьку 2000-х років.

Як на мене, то таких прямих попадань, щоб будівля була зруйнована, я не бачив. Корпус будівлі цілий, переважно шибки розбиті, тому я не думаю, що дуже складно і затратно його відремонтувати. Дуже показова історія: зараз навпроти палацу «Юність», який має доволі гнітючий вигляд, спеціально встановлюється сцена для виступів. Це, звичайно, красива картинка для пропаганди.

Дар’я Куренная: По-перше, це дійсно такий момент пропаганди: показують, що це місто, де відбуваються військові дії, хоча зараз там плюс-мінус тихо. А з іншого боку, стає зрозуміло, що гроші, які виділялися на реконструкцію, осіли в кишенях «реконструкторів», які повинні були цим займатися.

Олександр Демченко: В першу чергу завжди дивишся, чи є жертви і поранені люди. Тому що будівлі завжди можна відбудувати, а людей не повернути.

А інший момент – ти розумієш, що того міста, яким воно було до війни, вже точно не буде. І маєш розуміння того, що зі знищенням якихось місць, якихось об’єктів, культурних, історичних, інфраструктурних – це символ того, що війна прийшла в місто, і зі знищенням міста знищується колишнє життя.

А вже через певний час ти собі уявляєш, наприклад, що зі знищенням ДАПу були втрачені можливості для міста. Уявити собі, що в Донецьк колись будуть прилітати або відлітати літаки... Це тепер залишається мрією і можливістю, яка через війну була втрачена для всього міста.

Або той же палац спорту, в якому проходили величезні концерти – зараз ти розумієш, що такої локації в місті вже немає. Та й концертів таких немає. І ти розумієш, що якраз ця війна знищує не тільки будівлі, вона знищує традиції, можливості і те, що людям потрібно, щоб відчувати життя в своєму великому Донецьку.

Анастасія Пугач: У мене це все не вкладається в голові! Зараз я в Донецьк не їжджу, не була там вже рівно п’ять років. Тоді здавалося, що цього всього не може бути насправді. Це було настільки страшно і неможливо уявити, хоча місто жило в стані війни на момент, коли я там була, вже пів року, при чому в дуже гострій фазі війни, з бомбардуваннями, але все одно це не вкладалося в голові. Здавалося, що це або якась паралельна реальність, або сон, але це все відбувається не зі мною. Повірити в це голова відмовлялася. Наскільки я розумію, донеччани до цього вже звикли. І від цього ще страшніше, напевно.

ДИВІТЬСЯ ПОВНИЙ ВИПУСК ПРОГРАМИ «ДОНБАС.РЕАЛІЇ»: