Дітям із прифронтових сіл і містечок третій рік поспіль дарують різдвяні дива волонтери з Харкова. Проект «Олені святого Миколая» підтримують люди з усієї країни і з-за кордону. Цього року «Олені» отримали понад 3000 листів Миколаю від малечі й уже вручили більш як 2000 подарунків. Та ще третина дитячих замовлень поки не знайшла своїх «Миколаїв».
Починаючи із листопада, «АКцентр» (волонтерський «Адаптаційно-культурний центр» у Харкові) нагадує резиденцію Санти з мультфільмів. Тільки замість ельфів подарунки збирають, купують, запаковують волонтери.
Із десятків населених пунктів Луганської і Донецької областей «Олені святого Миколая» отримують листи з проханнями про подарунки. Вони зведені в таблицю на «Google диску», де зазначені імена дітей, вік, те, що шукають у подарунок, а також скан листа святому Миколаю. Кольором виділені рядки, де «чарівник» для дитини вже знайшовся, де подарунки вже надійшли до «Оленів» і де їх вже вручили.
Але ще майже тисячу рядків лишаються білими – поки ніхто не взявся подарувати дитині її мрію. «Олені» возитимуть свято до лінії зіткнення до кінця січня. Вони сподіваються, що дарунки знайдуться для кожного.
Листи, які разять у серце
За роки збройного протистояння на Донбасі суспільство вже перестало сприймати гостро теми війни, переселенців, життя у прифронтовій зоні, потреби в гуманітарній допомозі, кажуть волонтери: вони стали майже звичним тлом, «больовий поріг» суспільства підвищився. Та коли йдеться про дітей та різдвяне диво, виявляється, відгук є.
«Ми й самі були здивовані, але люди цього року дуже добре відгукнулися. З цієї колосальної цифри (3327 подарунків) вже є 2337, лишилося 990 подарунків. Це вже більше, ніж ми передали дітям минулого року. Торік було близько 1600 листів», – каже волонтерка «АКцентру» Інна Ачкасова.
Справа, мабуть, у тому, що дитячі листи до святого Миколая разять у саме серце, кажуть волонтери.
«Мені 10 років, у мене є 2 сестри. Я хочу книжку про Давній Єгипет… Батьки не завжди купують книжки. Книжки майже всі з бібліотеки. Своїх книжок лише 7, а я обожнюю читати». «Я навчаюсь у 3-му класі Новотошківської НВК № 10, яка за 5 кілометрів від мого дому. У нас у селі дітлахів, з ким погуляти, немає. Я дуже хочу ролики, щоб кататись після того, як зроблю уроки».
Важлива для благодійників і репутація волонтерів. Проектом «Олені святого Миколая» опікуються люди, які відомі своєю роботою із буремного 2014 року. Тоді вони зустрічали переселенців із Донбасу в Харкові, допомагали, чим тільки можна. Після того вони продовжували працювати з переселенцями і водночас возили гуманітарну допомогу до прифронтової зони. А вручення подарунків «Оленями» ретельно знімається, отже, благодійники на сторінці проекту у фейсбуці можуть знайти «свою» дитину.
Чи потрібні дітям дорогі дарунки?
«Вдень забираємо на «Новій пошті» посилки, пакуємо подарунки до ночі. А вночі відповідаємо людям, які пишуть нам. Це дуже радісно, їх треба ловити, відповідати їм, тому що вони візьмуть на себе подарунки для дітей зі списку. А потім треба виїжджати. Знов пакувати подарунки, їхати зимовим шляхом, виштовхувати машину із заметів, влаштовувати свято, танцювати, створювати радісний настрій дітям, вручати подарунки. Повернутися – і викладати фото зі свят, переписуватися з тими, хто надав подарунки саме для цих дітей», – розповідає Інна Ачкасова.
Та не лише напружений графік і вдвічі більша кількість подарунків вирізняє зимові свята цього року для «Оленів святого Миколая». Щойно в листопаді були опубліковані перші прохання дітей, на Facebook-сторінці координатора проекту Євгенії Левінштейн розгорнулася велика дискусія стосовно дорогих подарунків.
Дехто з коментаторів писав, що діти з прифронтових сіл «знахабніли» й «бісяться з жиру». Таке обурення викликали висловлені в листах до святого Миколая бажання отримати смартфон, планшет, комп’ютер, ігрову приставку, портативну аудіоколонку, гіроскутер тощо.
Частина коментаторів казала, що такі забаганки геть неприпустимі, що навіть виставляти такі прохання не можна, бо це відштовхне благодійників. Натомість координатор «Оленів» Євгенія Левінштейн (відома у фейсбуці як Женя Дісс) зауважувала: для багатьох дітей Донбасу смартфон – це одна з небагатьох ниточок до великого світу, а комп’ютер – багатофункціональний пристрій, який стане в нагоді під час навчання. Тим більше, що це не обов’язково мають бути нові ґаджети.
Як ставитися до таких прохань, признавалася Євгенія, міркували й «Олені святого Миколая». Зупинилися на тому, що побажання разом із листами публікуватимуть. А далі система регулюватиметься сама. І справді, в дуже багатьох випадках знайшлися «чарівники».
«Якщо дитина пише листа, який знаходить відгук у чиємусь серці, і знаходиться персональний дарувальник, він робить адресний подарунок. Якщо такого дарувальника не знайшлося, ми за рахунок пожертв купуємо менш коштовний подарунок – іграшку, набір для творчості. Бо ми не можемо комусь купити планшет, а когось лишити без подарунка», – пояснює Інна Ачкасова.
Сили дають дитячі очі
Антон Дудник працює у проекті всі три роки. Він – «святий Миколай» на кожному святі, яке проводять «Олені». Скільки їх було, каже, не рахував, але не пропустив жодного виїзду.
«У цьому році ми виїжджаємо зазвичай на два-три дні. Вчора в нас було чотири свята, сьогодні п’ять і завтра перед поверненням до Харкова – ще два», – каже Антон.
Найтяжче в роботі, розповідає він, – коли дитина чекає на подарунок, а дарувальника не знайшлося.
«У таких випадках ми збираємо інший подарунок, а дитина, буває, чогось дуже бажала. І коли дитина засмучується – це як серпом по серцю, не знаєш, куди подітися. Ти розумієш, що ти не винний, але все одно відчуваєш себе безпорадно винуватим. Була дівчинка, яка чекала на ролики, спеціально для нас спекла трубочки, а дарувальника не було. Врешті ми самі скинулися й купили їй ті ролики», – згадує «святий Миколай».
Внутрішнє вигорання – відома проблема, з якою рано чи пізно зіштовхуються усі волонтери. Інна Ачкасова каже, що допомагають психологи «АКцентру» – вони працюють і з волонтерами теж. Волонтери відвідують тренінги, як уникнути вигорання.
Антон Дудник додає: «І те, що робиш, теж дає сили. Коли бачиш ці дитячі очі… Ти бачив фотки? Але вони й близько не передають того, що відчуваєш, коли привозиш їм свято».
