Разом із затиханням війни з армії почався відтік людей, який триває вже не перший рік. Йдуть не лише ті, хто відвоював під час найгарячішої фази бойових дій на Донбасі, а й ті, хто пориває з військом вже після першого контракту. Донбас Реалії поговорили із чинними і вже колишніми військовими, добровольцями, благодійниками та тими, хто займається проблемами в армії, аби розповісти, чому люди, попри війну, не хочуть служити.

Андрій Підлісний – морпіх. Один з тих, хто залишався на війні з 2014-го і вже не одну ротацію провів на передовій – так було чи не кожен з останніх семи років. Але тепер військові статути для нього – вже в минулому.

«Я починав як матрос – рядовий. Потім уже, під час проходження служби, став офіцером – молодшим лейтенантом. І от, звільняюсь старшим лейтенантом. Я йшов до армії в 20-річному віці. Основна причина, чому – це початок війни. У 20 років в тебе вимог, бажань не так багато. В 27 років вже є потреба для створення сім’ї, для соціальної реалізації, для самореалізації. І для цього армія, якби… У нас дуже обмежено все в цьому плані».

Лінії шанців тягнуться на Донбасі від узбережжя Азовського моря до українсько-російського кордону на Луганщині – а це понад 450 кілометрів. Тому бійці на першій лінії потрібні постійно. Рівень комплектації бригад на передовій офіційно не називають, але він, як правило, близько 50%. Проблема некомплекту – критично впливає на обороноздатність, каже Ольга Решетилова, координаторка «Медійної ініціативи за права людини» – вона не один рік займається проблемами військових.

«Фактично, командири змушені віддавати накази заступати на пост по одній людині замість двох, умовно кажучи. Коли у тебе у відділенні 2 людей, чи коли у взводі, умовно, 5 і треба якось бути. Тому недоукомплектація – це реально величезна проблема. Вона призводить до виснаження підрозділів і окремо конкретної людини».

Фонд «Повернись живим» підготував дослідження «Чому військові звільняються з армії?». Опитали понад дві тисячі осіб в бойових бригадах – від солдатів до офіцерів. Врешті, змогли зробити публічною лише незначну частину дослідження, зважаючи на результати, які готували для головнокомандувача, розповів аналітик фонду «Повернись живим» Антон Шевченко:

«Дуже важливо уникати поширеного упередження, що люди йдуть, здебільшого, через низький рівень грошового забезпечення. Це не так. Ми вимірювали фактори за незадоволеністю та важливістю. По кожному з цих рейтингів грошове забезпечення займало лише 6-е та 7-е місця. Також дуже важливо відзначити, що ми запитували в респондентів – чи можуть вони, на їхню думку, заробити більше ніж в ЗСУ на цивільному ринку праці? Близько третини респондентів сказали, що вони не можуть заробити більше, ніж в армії. При цьому десь половина з них все одно бажає звільнитися».

Процес відтоку кадрів почався ще кілька років тому, каже Ольга Решетилова:

«Мені здається, перша така серйозна хвиля (звільнень – ред.) відбулася наприкінці 2016 року. По-перше, хвилі мобілізації йшли на «дємбєль», а по-друге, мені здається, це якраз той період, коли хвиля мотивації, – першої, патріотичної – вона почала спадати. Тобто заморожування бойових дій, не така інтенсивність... Політичні події замінили воєнні і почалися перші серйозні проблеми в армії, коли ті всі внутрішні історії – вони стали переважувати мотивацію».

Тімур Абубакаров полишив армію у 2017 році у званні старшини – він почав служити ще до війни – у 2012-му.

«Команда, з якою ми працювали найбільш ефективно, – вона пішла. Це офіцери. Тому що в армії важливим є не статут, а те, хто з тобою працює. Бо офіцер, командир – може трактувати статут трошки по-своєму. І ця всередині обстановка, ніби як зараз у бізнесі корпоративна культура, вона дуже йде від самого командування. Частина була поранених і вони просто звільнилися у зв’язку з цим. Інша частина – пішли на підвищення і в інші підрозділи. Я думаю, що можна було б іти з ними, але зрозуміло, що потрібно було б починати все з самого початку».

Олександр Проскурін пішов з армії капітаном торік – він був у механізованій бригаді протягом п'яти років – служив попри те, що підірвався і втратив частину ноги.

За його словами, він отримав, як сам каже, «мінно-вибухову травму з травматичною ампутацією нижньої третини лівої голені»:

«Я отримав поранення у 2016 році. Вже лінія фронту була стабільна, але ми стріляли, вони стріляли. Відбувалась, скажемо так, війна. Вона стала «затухати» десь з 19-го. Вже більш, скажімо так, суворо забороняли стріляти, відповідати. І так гайки закручували, закручували, і, паралельно до цього, більше приїздить перевірок. Яких дурнуватих! Групи контролю, які приїжджають на взводно-опорні пункти перевіряти, як швидко бійці вміють збирати та розбирати зброю. Я скільки не питав у старших товаришів-офіцерів: От поясніть мені – нащо? Добре, група контролю, яка приїжджає перевірити стан маскування техніки. Обладнання позицій. Як люди розбігаються по бойовому розрахунку. Тобто коли починається бій – кожен має знати своє місце. Це нормально. А коли приїздять: «а як там у вас продукти лежать?»; «А чого немає ящика якогось?», «А де ви зберігаєте документацію?» Ну, така дурня. Тобі не дають воювати – тобі просто «компасирують» мізки. Воювати мені не дають, а служити я не хочу. Рівняйсь. Струнко. Відставити. Це для мене чуже».

Загалом – військових в зоні бойових дій десь близько 40 тисяч. Це і піхота, і десантники, і морські піхотинці і гірсько-штурмові бригади. Вони перебувають в зоні бойових дій від 6 до 10 місяців. Саме на передовій. І для багатьох із тих, хто звільнився – такий графік занадто складний, щоб залишатися в армії і далі. Андрій Підлісний розповідає про власні спостереження:

«Мені це невідомо, бо я сам по собі, але я бачив все, що робиться довкола. Дуже багато проблем виникають саме на цій основі. Конфліктні ситуації, які призводять до розривів, розлучень. Або методом шантажу військовослужбовець йде з армії. Тому що йому, умовно, дівчина чи дружина ставить ультиматум: або ти йдеш, або ми разом. І він думає – отут, з одного боку – армія, мої побратими, обов’язок захищати країну, а з іншого боку – я можу втратити сім’ю, яку ледве-ледве якось створив. І військовослужбовці часто обирають другий варіант».

Ротний Богдан веде вузьким шанцем, що його затягнуло густою зеленню – за ним, тримаючись поруч, впевнено прямує його собака, яку доводиться сварити, бо забігає в «сіру зону». Він служить в ЗСУ ще з 2013-го – як сам каже, йому це подобається. Зараз керує обороною однієї з ділянок передової на Луганщині.

«Зараз мій підрозділ займає 1 км фронту. Це нормально для роти. Так, як воно має бути за всіма канонами військових стандартів. Напрямок – танконебезпечний. Тому що є ймовірна можливість прориву танків противника. Тому мусимо, як то кажуть, дивитися в два ока».

Військовий каже, що намагається тримати кістяк підрозділу незмінним, бо цінує кадри:

«Є люди, які, наприклад, служили в інших бригадах. Вони мають певні навички. Наприклад, там, навички з ДШК. Навички з АГСу. Це людина, яка не проходить якусь «учєбку» – він просто знає, як це робити. Для мене цей кадр є цінним, тому що в будь-який момент я знаю, що можу дати команду і ця людина виконає завдання».

У його підрозділі одразу кілька людей, які відслужили, звільнилися з армії, і знову до неї повернулися. Едуард пішов на контракт, коли йому було 49. А зараз він старший сержант і йому невдовзі 55. І відповідає, в тому числі, за укріплення:

«Я знав куди я йду. Повернувся в свою рідну бригаду, в якій я служив. В рідний підрозділ. Поки хизуюся, що за весь час моєї служби і відповідальності за спостережні пункти, взводно-опорні пункти в мене не було жодного двохсотого. Тільки один трьохсотий. Це основна причина, яка «б’є батогом», щоб я прийшов сюди і поділився своїм особистим досвідом».

В тому ж підрозділі, на одній з позицій служить іще один боєць, який кожного разу повертається. Вадим – старший солдат і вище армійськими сходинками підніматися не хоче, бо тягне саме на передову. Хоч на війні з 2014-го – контракти з армією перепідписує щопівроку:

«Це вже третій піврічний контракт, а до цього був на три. Повернувся, бо армія більше подобається. Поки був «на гражданці» – в охороні пробував себе. Там непогано, але в армії – краще. Тому що, в будь-якому разі, колектив постійний. Плюс-мінус одні і ті ж люди і простіше спілкуватися. Я вдома буваю 2-3 місяці, коли якісь перерви між контрактами або ще щось. Оформлював зброю, поки вдома був, свої медичні питання вирішував, тому що в мене 3-я група – три поранення з початку 2015-го. Це коли ще Дебальцівська операція була».

Едуард теж кілька разів підписував піврічні контракти. Як сам пояснює – це своєрідна підстраховка:

«Все в цьому світі змінюється. І для того, щоб не було ризику психологічного зриву, емоційного зриву, для того, щоб було комфортно робити свою справу з тими чи іншими людьми – ти робив собі такий запас. Рівень міцності 6 місяців тебе задовільняв? Через 6 місяців ти міг сказати – вибачте, я ставлю крапку. Звільнитися і потім прийти через 2 дні, але вже в інший підрозділ».

Тімур Абубакаров, який не служить вже 5 років, каже: в армії дуже повільні процедури і це позбавляє вибору того, хто точно знає, в якому підрозділі хотів би служити.

«Вона тобі не дає час на адаптацію. Ти підписуєш контракт, потім, якщо в тебе є якісь зв’язки – ти, можливо, знайдеш свій підрозділ. Але армія цього не передбачає. Ти не впливаєш на свою долю. Ти не можеш сказати «Я не хочу служити в цьому підрозділі – хочу служити в тому». Це (переведення – ред.) може тривати роками. Якийсь командир, наприклад, не захоче тебе просто відпускати. І нічого далі не піде. Він просто скаже – ти мені потрібен тут. Все».

Після підписання першого контракту із ЗСУ, перед відправкою на Донбас, потрібно отримати базову загальновійськову підготовку. За даними дослідження «Повернись живим», найпростіша спеціальність «солдат-стрілець» коштує для платників податків за 3 роки щонайменше 1,6 мільйона гривень.

«Після 3 місяців (кожен – ред.) йде в свої підрозділи. Дехто залишається отримати наступну спеціальність. Наприклад, в нас проходять за спеціальністю кулеметники, гранатометники, розрахунки АГС-17, СПГ-9, розрахунки великокаліберних кулеметів ДШК і НСВ. На це все вони проходять навчання від 1,5 до 2 місяців. Екіпажі бойових машин – там трошки складніше. На кожну спеціальність виділяється до трьох місяців», – пояснює Ігор Безоглюк, старший викладач навчального центру «Десна».

А загалом, в учбовому центрі кажуть – аби підготувати бійця-універсала, необхідні півтора роки і досвідчені бійці. Як приклад наводять штурмові дії в окопі або в умовах міської забудови.

«Це вже більш досвідчені військовослужбовці, які прослужили не менш одного року. Які мають уяву і брали участь в навчаннях і знають про стандартну тактику відділення. І потім вже їх починаємо вчити, натаскувати. Тому що перед тим, як зайти в окоп – на короткій дистанції треба влучно стріляти», – каже Ігор Безоглюк.

Один з тих, хто якраз відстрілявся на стрільбищі – так опановує нові для себе знання – Даниїл. Він до ЗСУ перейшов з іншого силового підрозділу – зокрема, щоб бути на передовій.

«В нас вже курс триває близько півтора місяці. Нас тут готують до посади «інструктор з вогневої і тактичної підготовки в урбанізованій місцевості». Тобто нас, грубо кажучи, навчають працювати в місті, населених пунктах і таке інше. Найперше – нас вчать вчити інших людей».

Із трирічного контракту 2,5 роки вже минуло, але він не певен, що підпише новий, бо невдоволений тим, що відбувається в частині. Антон Шевченко з «Повернись живим» пояснює, що полишити армію за кілька років – це доволі поширений крок серед вояків:

«За даними Генерального штабу ,близько 65% військовослужбовців звільняються після першого контракту. Це критична цифра, тому що мова йде про неефективне використання коштів. Тобто таким чином треба буде брати нову людину і знову навчати її. Хтось може сказати, що таким чином у нас відбувається масштабна підготовка фахового резерву – це не так. Тому що резервом потрібно постійно займатися також. Не можна людину навчити стріляти з автомата і сказати: йди собі своєю дорогою. Я вже не кажу про такі вартісні навчання, як, наприклад, для марксменів – це піхотні снайпери, операторів протитанкових комплексів, операторів БПЛА і так далі».

Для Богдана, який керує ротою бійців на Луганщині, кожен день – це обов'язково обхід позицій. Крім перевірки укріплень чи перевірки боєготовності, це ще й обов'язкове спілкування з людьми. Як каже офіцер, кожна ротація – це нові люди.

«Ну, відсотків 50. Кістяк залишається підрозділу – решта змінюється. Враховуючи, як воно зараз є на даний момент – це нормально. Але хотілося б кращого. Коли, наприклад, приходить людина на 3 роки – ти цю людину щось вчиш, ти її, скажемо так, підбиваєш під себе, переформовуєш: як тобі потрібно, щоб людина тебе розуміла. З такими людьми легше служити. Є ті, хто приходить на пів року. Тобто це складніше. Тому що буває так, що людина прийшла – і пішла на «учєбку», приходить з неї – місяць-два і в неї вже закінчення контракту. Тобто ти з тою людиною… Не налагоджена така система, як з вищесказаним бійцем».

Плинність кадрів, на думку Андрія Підлісного, відбувається одразу через кілька факторів. Він їх і сам донедавна відчував на собі.

«Є певна група людей: яке б не було грошове забезпечення, соціальний стан, відношення в армії – їх все одно щось буде не влаштовувати, все одно будуть виклики на гарячу лінію. Але якщо ми беремо адекватних, мотивованих військовослужбовців матроського, сержантського, офіцерського складу – то їхня мотивація, по-перше, втрачається за рахунок того, що в нас залишився радянський устрій в армії. Радянське ставлення. Немає там якоїсь дідівщини – це все вже давним-давно пройдений етап. Регрес є саме от у цьому ставленні і в бюрократії. Тому що повертаються старі кадри пострадянські чи радянські, які запам’ятали армію саме «згідно-відповідно». За статутом. Тобто займатися не реальною підготовкою підрозділів, не реальний стан речей контролювати, а займатися формалізованими усіма речами. Тобто усе, щоб якщо хтось приїхав, подивився – у нас усе добре. Має бути як – є проблема, є порядок її вирішення, і є вирішення проблеми. У нас є проблема, є обговорення проблеми, є змовчування проблеми або якийсь виклик на гарячу лінію і там +10 проблем».

Про формалізм говорить і Олександр Проскурін – хоч служив в іншій бригаді. І не морпіхом, а піхотинцем:

«Коли щось трапляється, ну, логічно, ми шукаємо або в чому причина і цю причину ліквідуємо – робимо висновки, роботу над помилками, або просто шукаємо винних. В армії завжди шукають винних. А коли знайдуть винного – покарають його і наче вже немає сенсу щось там розбирати. У замполіта не хотіли приймати розслідування – величезний стос паперів, тому що відступ має бути 3,5 сантиметра від краю формату А4, а в нього 3,7 сантиметра. Ну, Андрюха, хлопець нормальний. Взяв лінійку, канцелярського ножа – відрізав 2 мм і здав. Тобто ну ось таке. Аби був папір. Принесіть папірець. Головне, щоб там був підпис, і усе. Що там справді відбувається – нікого не цікавить».

Війна на Донбасі триває вже восьмий рік. Втім, досі є люди, які готові воювати, але не служити. І добровольці «Правого сектора» – яскравий приклад. Офіційно брати участь у бойових діях їм заборонили ще в липні 2018-го, але вони досі тут – поблизу передової. І більшість з них має досвід служби в ЗСУ. Втім – негативний.

Максим спочатку був добровольцем у «Карпатській січі», яка згодом влилася в механізовану бригаду. Після одного року служби в ЗСУ пішов у «Правий сектор», а в 2019-му знову спробував контракт із ЗСУ. Як каже сам – більше не може:

«Мені не подобається взагалі ставлення до людей. Бо ти потрапляєш на контракт – все. В нас, як говорять – ти підписав контракт і ти собі не належиш. От ми тут щось робимо. Таке, дійсно корисне для нас. Зараз в армії мені б сказали – йди листя замітай. Умовно. Це, звичайно, я дуже утрирую, але воно так відбувається, насправді. Тобто в армії ти відчуваєш, що займаєшся зовсім непотрібними речама. Коли ти не на війні, а в ППД (пункті постійної дислокації – ред.). Ти відчуваєш, що просто робиш, щоб щось робити».

Тему взаємин вищих за званням офіцерів продовжує Олександр Проскурін – вона для нього в трійці найважливіших як одна з причин звільнення.

«Знаєте, таке барське ставлення начальника до підлеглих. Коли людина вважає, що вона на командній посаді, то вона усе знає, а підлеглі – ну, такі дурнуваті люди, яких привели до військкомату. Тобто вони нічого не розуміють, а «я все знаю, я вам розкажу, що робити». Є таке, скажімо так, визначення в армії – порядні і непорядні люди. Для порядних людей я вважаю, що був гарним офіцером. Тобто я не знаю порядних людей, які б сказали, що я там негідник або ще щось. Непорядні – так можуть сказати. Ну, що мається на увазі «непорядні»? «Аватари», яких ти «щимиш», бо вони бухають. Старші дурнуваті офіцери. Він тобі не начальник і не командир, тобто немає до тебе відношення, але намагається якісь завдання «нарізати». Ти спочатку йому пояснюєш, що я готовий надати допомогу, якщо потрібно, але не зробити це за вас. Він думає, що старший за званням або посадою і починає тебе «брати на бас». Ну, звичайно, ти кажеш куди йому йти».

Іще один боєць «Правого сектору» із позивним «Грек» каже, що не відмовиться повернутися до Збройних сил України, але йому важливо, до кого саме:

«До толкового командира завжди. Якщо я буду бачити, що хороший командир – а чому б і ні? Ми сюди прийшли захищати. Ми хочемо теж бути, скажімо, за законом. Тому що добровольців вважають... Ви ж розумієте. Нас держава, чомусь, не любить, скажемо так. Був би хороший командир – звісно. І багатьох я своїх побратимів питаю: Ти, якби толкова була організація, якби не було оцієї «совковщини», щоб були толкові бойові офіцери, які знають свою роботу? Та звісно! Мені що, мені непотрібна зарплатня, чи я не хочу законно воювати? Законно захищати? Вибачте, таких умов немає. Багато мотивованих, толкових молодих офіцерів також приходять з училищ. Видно, що «заряджені», яким хочеться все робити, а коли потрапляють у цей совок – все, одразу людина «тухне».

«Люди, які почуваються професіоналами – ніколи не змиряться з постійними приниженнями, некомпетентним командуванням, незрозумілими рішеннями. І коли ти протягом пів року стикаєшся з абсолютно абсурдними діями, коли, наприклад, умовно, на Ширлані стоїть нормальний побудований гуртожиток, а ти зі своєю ротою мусиш жити в наметах, тому що це для когось, хто колись там приїде – він чистий, а ви тут все поламаєте... Ну і таких же ж рішень в армії просто безліч. Коли людина день у день з цим стикається – з цим абсурдом. Вона, все одно, рано чи пізно, йде. Це все мають бути паралельні процеси. Окрім підняття зарплати, повинен бути ще процес оптимізації і командування, і перехід на якісь логічні рейки. Професійні», – каже Ольга Решетилова.

«Найважливішим фактором військовослужбовці вбачають фактор командира. Ми його називаємо якість менеджменту та лідерства. Фактично, проблема в тому, що військовослужбовців, які зростають на офіцерських посадах, які стають офіцерами або які закінчують вищі навчальні військові заклади – їх цьому не вчать. Тобто їх не вчать нормальному поводженню з особовим складом, їх не вчать лідерству, їх не вчать таймменеджменту і так далі. Тобто це базові навички, які мають бути притаманними будь-яким командирам», – пояснює Антон Шевченко.

«Враховуючи те, що я і солдатом був, і командиром взвода – десь до пів року часу я вливався, скажем так, в саму суть. В оцю різношерстність людей, скажемо так. Що є такі, є такі, є такі. І не можна ось так витягнути командирську шашку і махнути. Ну, тобто, можна, але… Ставлення до тебе буде зовсім не таке, як воно повинно бути», – розповідає про свій шлях до опанування командування ротою Богдан.

Офіцер каже – йому подобається служити в армії, тому свого часу, не закінчивши призовну службу, підписав контракт. Втім, є річ, до якої за роки в строю він так і не звик – армійська бюрократія:

«Я розумію, що вона потрібна. Особисто я її просто ненавиджу. Але вона потрібна. Є щось таке, що непотрібне – це моя суб’єктивна думка. Але я думаю, що її потрібно робити. І тому вона буде завжди займати в житті командира якийсь певний відсоток часу. Ті ж самі якісь журнали бойової підготовки, картки вогню».

«Що б не говорили про «паперову армію» – папери є в будь-якій армії. Тобто я не знаю такої, яка б перейшла на суто електронний вид документації. Але в нас дуже багато дублюючих. документів. Замість одного якогось загального документа, робиться велика купа дрібних. Вони поглинають всю роботу, втрачається якийсь момент бойової підготовки особового складу. Є частина документів, які можна спростити, а є частина документів, які взагалі потрібно відмінити. Існує книга видачі мила та відвідування лазні. І потрібно кожного року оновлювати її, вести. Можна ж розбити якось простіше – роздавальну відомість того мила, якщо це потрібно», – розповідає ветеран Андрій Підлісний.

Якщо підсумувати дослідження «Повернись живим» і виділити кілька основних факторів щодо причин звільнення, то військові, передовсім, невдоволені проблемами з житлом, балансом робочого і особистого часу і бюрократією. А фактори, які впливають на армійців, перш за все – це командир, люди довкола і можливість брати участь у бойових діях.

Дослідження про причини звільнення з армії робили за запитом Главкому ЗСУ– тоді це був Руслан Хомчак. Після оприлюднення результатів дослідження військові його «взяли до уваги, але це було схоже на декларування дій» – кажуть у «Повернись живим».

Під час підготовки матеріалу ми зверталися до командування за коментарем, але його не надали. У письмовій відповіді на запит надіслали документ, який не надає відповіді на поставлені запитання. Зараз головнокомандувач ЗСУ вже Валерій Залужний – він успадкував усі ті проблеми, які накопичувалися роками, але тепер саме йому з новою командою необхідно їх вирішувати.

«Мені здається, це можливо виправити. Я просто хочу вивести на оптимістичну ноту. Це можливо виправити тим, що працювати з психологічним настроєм особового складу і дати їм відчуття захисту. Я постійно про це кажу, що коли людина буде відчувати, що вона захищена з правової точки зору, що вона може гідно відстоювати свою точку зору, що є повага до її гідності як людини в першу чергу – зовсім зміниться ставлення до служби і внникне бажання продовжувати її, попри всі негаразди, з якими ми природньо стикаємося – це проблеми росту. Ми розвиваємося. Але в цій ситуації треба зробити все, щоб зберегти тих, хто хоче служити в армії», – каже Ольга Решетилова.

«Я б не йшов би в армію, як структуру. Я йшов би до конкретної людини. І це погано. Тому що коли я служив у свій час із американською армією (під час миротворчої місії в Косово – ред.), – в них це також є, але нівельовано структурою. Тому що сама система робить все однаковим. Забезпечення однаковим, відношення до людей однаковим. Тобто правила зрозумілі всім будь-де. А не так, що ти йдеш в якийсь підрозділ – там правила залежать від командира. Це недобре, – пояснює Тімур Абубакаров.

«90% людей нормальних, вмотивованих військовослужбовців, які пішли саме через армійську систему. Навіть не через конкретно якогось одного військовослужбовця – командира не такого, чи ще щось – ні. В основному – це вся система. Вона нагнітає. Вона здавлює. Вона забирає відчуття свободи. Ти просто відчуваєш себе якимось коліщатком у цьому механізмі, яке просто крутиться. І що б ти не робив – проти часової стрілки ти не покрутишся ніяк», – твердить Андрій Підлісний.

Військовий парад на День Незалежності України – одна з небагатьох можливостей для армії показати себе зблизька. Нагадати, що в Україні триває війна, а водночас продемонструвати, що в армії є кому і є чим саме захищати країну. На параді – все дуже урочисто. Військові в новій уніформі, техніка – свіжопофарбована. Нові зразки озброєння, яких на момент показу в армії або дуже мало або і зовсім немає – усе це роблять для того, аби показати, що армія не стоїть на місці. Та за зовнішньою показовістю – багато проблем цього великого «організму». Тому частина тих, хто колись вирішив захищати – не витримують і йдуть, прихопивши з собою досвід, знання і мотивацію. Війна, втім, залишається. Лише від Росії залежить те, наскільки вона буде гарячою. Від України ж залежить, наскільки армія буде готова відбивати нові витки агресії.