Останній масштабний страйк охопив Італію за два тижні до різдвяних свят. Водії-дальнобійники вимагали зниження ціни за дизпаливо і захисту від конкуренції автотранспортників зі Східної Європи.Упродовж трьох днів автошляхи країни стогнали від багатокілометрових заторів. Автозаправочні станції залишалися без пального, полиці супермаркетів і базарів помітно порожніли через відсутність свіжих продуктів. Затримка з постачанням будівельних матеріалів гальмувала роботу на будмайданчиках.
Лише сільськогосподарська галузь Італії зазнала збитків на 600 мільйонів євро, загалом економіка країни втратила 5 мільярдів євро. Прем’єр-міністр Романо Проді назвав акцію дальнобійників неприпустимим порушенням прав громадян. Однак уряд пішов на поступки, пообіцявши переглянути ціни на паливо. Транспортники призупинили акцію з умовою подальшого її відновлення, якщо не відчують рельних змін. Таким чином консенсусу досягли, принаймні, так виглядає. Запитання, як довго триватиме затишшя?
Більше шкоди, ніж користі?
Фахівці з трудового законодавства вважають, що масштабні страйки приносять більше шкоди, ніж користі як самій галузі, так і державі в цілому. Тому переконані, що профспілки мають шукати інші форми діалогу з урядом. Деякі оглядачі пов’язують частоту протестних заходів із поширеним у світі глобальним явищем аполітики, тобто відсутності дійової політики. В Італії, економіка котрої з 1980-х років потребує суттєвих реформ, жодна політична сила, на думку аналітиків, не представляє нової ідеї майбутнього країни. Отож, соціальні страйки – красномовне свідчення загального невдоволення громадян нинішньою недієвою, технічною політикою. У цьому контексті частіше лунає обурення з приводу того, що прибутки італійських парламентарів найвищі у Європі, а то й у світі, натомість серед країн Євросоюзу зарплата італійського робітника одна з найнижчих.
Щоб краще розібратися у ситуації, Радiо Свобода звернулося за коментарем до професора Оксани Пахльовської з провідного римського універистету «La Sapienza».
Р.С.: Чому в Італії часто відбуваються масові антиурядові акції різних категорій працівників?
О. П.: Спочатку слід зрозуміти природу цих страйків, а вона пов’язана зі специфікою розвитку Італії у повоєнний час. Італійці називають свою країну останньою державою реального соціалізму у Європі. Ця країна через економічну відсталість після війни створила таку систему протекціонізму держави, котра забезпечує роботу усім, як у радянські часи, але це не дозволяє праці бути продуктивною. Працює багато зайвих людей: усі ніби зайняті, усі отримують зарплату, і усі працюють погано.
Р.С.: І страйки таким чином є викликом державній системі?
О. П.: Це така звична форма реакції на існуючу систему, бо у певних галузях бракує конкуренції, отже, бракує руху вперед. Але є також інший аспект: ці страйки демонструють, що людина, яка працює, може і має право захистити себе. Якщо порівняти стан і статус робітника в Італії та Україні у тій же гірничій галузі, то стан українського працівника – це стан людини, яка перебуває фактично в умовах рабства.
Р.С.: Наскільки така форма демократичного захисту прав людини, як страйк, на сьогодні є ефективною?
О. П.: Загалом я не думаю, що подібні акції протесту особливо дієві. На прикладі досвіду в Італії такі заходи не ефективні, часом вони є виявом егоїзму певної категорії робітників, як ось недавній страйк таксистів у Римі. Таксисти просто не хочуть втрачати своїх заробітків, а насправді таксівок бракує у місті, отже люди потребують, щоб таксистів було більше. У будь-якому разі страйки є також моментом діагностики певної галузі чи категорії працівників.
Р.С.: В Україні не дуже поширені соціальні страйки, однак, як Ви зауважили, робітники у скрутному становищі. Чому вони не влаштовують загальнонаціональних акцій протесту?
О. П.: Погляньмо на останню ситуацію на донецькій шахті імені Засядька. Це таке божевільне середньовіччя, наче Україна розташована на іншому континенті, а не на європейському. Йдеться про абсолютно безправних людей. Припустімо, ці шахтарі застрайкують: куди вони підуть, у них немає виходу, немає соціальної перспективи. Жах у тому, що люди, які вчора загинули, позавчора вони були живі і голосували за своїх убивць, за безвідповідальний політичний клас.
Лише сільськогосподарська галузь Італії зазнала збитків на 600 мільйонів євро, загалом економіка країни втратила 5 мільярдів євро. Прем’єр-міністр Романо Проді назвав акцію дальнобійників неприпустимим порушенням прав громадян. Однак уряд пішов на поступки, пообіцявши переглянути ціни на паливо. Транспортники призупинили акцію з умовою подальшого її відновлення, якщо не відчують рельних змін. Таким чином консенсусу досягли, принаймні, так виглядає. Запитання, як довго триватиме затишшя?
Більше шкоди, ніж користі?
Фахівці з трудового законодавства вважають, що масштабні страйки приносять більше шкоди, ніж користі як самій галузі, так і державі в цілому. Тому переконані, що профспілки мають шукати інші форми діалогу з урядом. Деякі оглядачі пов’язують частоту протестних заходів із поширеним у світі глобальним явищем аполітики, тобто відсутності дійової політики. В Італії, економіка котрої з 1980-х років потребує суттєвих реформ, жодна політична сила, на думку аналітиків, не представляє нової ідеї майбутнього країни. Отож, соціальні страйки – красномовне свідчення загального невдоволення громадян нинішньою недієвою, технічною політикою. У цьому контексті частіше лунає обурення з приводу того, що прибутки італійських парламентарів найвищі у Європі, а то й у світі, натомість серед країн Євросоюзу зарплата італійського робітника одна з найнижчих.
 |
| Професор Оксана Пахльовська, університет «La Sapienza», Рим |
| (RadioSvoboda.Ua) |
Р.С.: Чому в Італії часто відбуваються масові антиурядові акції різних категорій працівників?
О. П.: Спочатку слід зрозуміти природу цих страйків, а вона пов’язана зі специфікою розвитку Італії у повоєнний час. Італійці називають свою країну останньою державою реального соціалізму у Європі. Ця країна через економічну відсталість після війни створила таку систему протекціонізму держави, котра забезпечує роботу усім, як у радянські часи, але це не дозволяє праці бути продуктивною. Працює багато зайвих людей: усі ніби зайняті, усі отримують зарплату, і усі працюють погано.
Р.С.: І страйки таким чином є викликом державній системі?
О. П.: Це така звична форма реакції на існуючу систему, бо у певних галузях бракує конкуренції, отже, бракує руху вперед. Але є також інший аспект: ці страйки демонструють, що людина, яка працює, може і має право захистити себе. Якщо порівняти стан і статус робітника в Італії та Україні у тій же гірничій галузі, то стан українського працівника – це стан людини, яка перебуває фактично в умовах рабства.
Р.С.: Наскільки така форма демократичного захисту прав людини, як страйк, на сьогодні є ефективною?
О. П.: Загалом я не думаю, що подібні акції протесту особливо дієві. На прикладі досвіду в Італії такі заходи не ефективні, часом вони є виявом егоїзму певної категорії робітників, як ось недавній страйк таксистів у Римі. Таксисти просто не хочуть втрачати своїх заробітків, а насправді таксівок бракує у місті, отже люди потребують, щоб таксистів було більше. У будь-якому разі страйки є також моментом діагностики певної галузі чи категорії працівників.
Р.С.: В Україні не дуже поширені соціальні страйки, однак, як Ви зауважили, робітники у скрутному становищі. Чому вони не влаштовують загальнонаціональних акцій протесту?
О. П.: Погляньмо на останню ситуацію на донецькій шахті імені Засядька. Це таке божевільне середньовіччя, наче Україна розташована на іншому континенті, а не на європейському. Йдеться про абсолютно безправних людей. Припустімо, ці шахтарі застрайкують: куди вони підуть, у них немає виходу, немає соціальної перспективи. Жах у тому, що люди, які вчора загинули, позавчора вони були живі і голосували за своїх убивць, за безвідповідальний політичний клас.