Рівні можливості?
У цей же час людина на візочку зможе без сторонньої допомоги тільки виїхати з квартири. І все. Інвалід змушений сидіти вдома, що означає буквально бути поза суспільством, поза «нормальним життям».
Валерій Сушкевич, голова національної асоціації інвалідів України тримає в руках документ від 1 травня – це нові державні будівельні норми. Згідно з ними не повинно бути жодного нового будинку без умов для інвалідів-візочників.
«Інвалідність – це не проблема інваліда. Це проблема держави і оточення», – каже Сергій Марченко, директор танцювального клубу «Березіль», в якому і є студія танців на візках. Він зазначає, що причин асоціальності інвалідів декілька. По-перше, свідомість інвалідів в Україні зараз сформована вже так, що вони погоджуються зі статусом знедолених і безправних.
За словами Сергія Марченка, держава вже готова прийняти інвалідів, але самі інваліди ще не готові: «Їм потрібно говорити, що якщо вони самі не будуть боротися за свої права, за них це ніхто не зробить. Неможливо сидіти вдома і чекати, коли хтось для тебе щось зробить. Для цього, як мінімум треба подзвонити і сказати – не робиться це і це!».
До державного «заплющення очей» додається суспільне
Василь Костриця, національний кореспондент міжнародної організації праці в Україні перекладає частку відповідальності і на державу. Законодавство змінюється, і це позитивна риса, але від речень на папері до втілення в життя ще довго: «Належність людини до групи інвалідів – це вже прояв дискримінації, тому що оцінюють не за знаннями, не за навичками при працевлаштуванні, а за станом фізичного здоров’я».
Довколишні також мало зважають на інвалідів. Маршрутка для візочника не зупиниться, допомогти переїхати бордюр візьметься не кожен. Дехто не хоче навіть займатися танцями поряд з інвалідами, зазначає директор танцювального клубу «Березіль» Сергій Марченко: «Коли до нас в клуб почали їздити люди на візочках, у нас за 2-3 сезони зникли всі інші колективи. Батьки приходили до нас і казали: «Ми не будемо водити до вас дітей, бо тут займаються інваліди».
Сергій Марченко продовжує думку прикладом із загальноосвітніми школами. Якби візочники мали змогу вчитися з іншими здоровими дітьми, через пару поколінь межа між цими двома світами стерлася б, каже він. До того ж, не вистачає публічного прикладу, інвалід – звичайна, нормальна людина, каже він: «Якби з нашим Президентом поряд постійно була присутньою людина на візку, в інтерв’ю, на брифінгах. Тобто, має бути приклад. А якщо Президент іще публічно звернеться до спільноти – ви ж не звертаєте уваги на інвалідів. Вони ж такі самі громадяни, як і ми. Будь ласка, забезпечте дотримання їхніх прав».
Найкращий реабілітатор душі і тіла – спорт
Найкращим реабілітатором Сергій Марченко називає спорт. Каже, члени його клубу морального дискомфорту позбулися вже давно.
Валерій Бевзюк займається бальними танцями на візочках вже 4 роки. Він тричі здобув Кубок світу, декілька разів ставав чемпіоном України. Каже, сидіти в чотирьох стінах просто небезпечно: «Звичайно, краще виходити. Тут не може бути ніякої альтернативи. Сидіти дома — це просто вбивати себе. Не обов’язково займатися танцями, займатися будь-чим, аби тільки не сидіти вдома. Спілкуватися у звичайній компанії, щоб не відчувати себе на візку».
Валерій Бевзюк тренується регулярно, а довозить його на заняття спеціальна безкоштовна служба доставки. Всього в студії 30 спортсменів, а інвалідів у державі приблизно 2 мільйони 800 тисяч, це кожен 15-й громадянин України.
Матеріали до теми:
У Харкові з’явиться соціальне таксі Чому не платять дітям-інвалідам?