Юрій ДАРАГАН.
Фото зберігається у Центральному
державному кінофотофоноархіві України
ім. Г.С.Пшеничного, № 2-155104.Підлітком Дараган почав писати вірші російською мовою і вперше опублікував свій вірш чотирнадцяти років у часописі «Закавказье». Згодом він перейшов на українську мову, а тридцяти одного року видав свою єдину збірку віршів «Сагайдак».
«То я та вітер в дикім полі, Отруйні стріли, сагайдак, — Таким міцним солодким болем Наповнить їх смертельний знак!
Кому, однаково, цілунки, Удари, рани і вино!.. В одно — густі червоні трунки, Та кінь, та руку на стегно!
Так пишно вмерти, ясно жити! Ось білий лебідь — все вперед... І раптом, стрілами прошитий, Паде в зелений очерет».
З початком Першої світової війни Дараган був мобілізований до російської армії, воював на фронті і був поранений. Під час Лютневої революції підпоручник Дараган перебував у Петрограді, а наприкінці 17-го року переїхав до Києва. Він служив в Армії Української Народної Республіки, був інструктором у Житомирській та Кам’янець-Подільській військових школах. У листопаді 1920 року сотник Дараган разом з військом залишив територію України, згодом перебував у польських таборах для інтернованих у Вадовиці, Ланцуті та Каліші і там видавав літературний журнал «Веселка».
«Як луна загубленого раю – На дзвіниці відгукнувся дзвін, І зірвалась біла-біла зграя, Зграя білих-білих голубів.
Вечір вдарив червінню по крилах, Промінь вдарив по пелюстках крил, У рожевім біле затремтіло, І рожевим став вечірній пил».
Після звільнення поет оселився у Празі і там навчався в Українському високому педагогічному інституті. Юрій Дараган помер тридцяти двох років від сухот у санаторії «На Плеше» неподалік Праги 17 березня 1926 року.