Під час Першої світової війни Маланюк командував на фронті кулеметною сотнею, а від листопада 1917 року він служив в Армії Української Народної Республіки і після поразки УНР разом з військом відступив на територію Польщі.
Маланюк почав писати вірші тринадцяти років, а загалом він видав 13 збірок поезій і 2 томи статей та есеїв під назвою «Книга спостережень».
«Біблійним ароматом – коси. Біблійна давнина – лани. Дай всі принади! Всі спокуси! Всім спілим тілом полони!
Відвічний лик не зблід, не стерся, – Все та ж божественно-проста. Все ті ж тугі і тучні перса, Достиглі стегна і уста.
Те ж сонцем викохане тіло, Смагляве в сонячнім меду, Хітон зелений знов оділо На вічно грішну наготу».
Основною темою творів Маланюка була Україна, яку він оспівував як «Елладу степову» та «Мадонну Диких Піль» і в якій водночас бачив «відьму-сотниківну мертву й гарну», «повію ханів і царів». Поет закидав своїм співвітчизникам байдужість до свободи, брак відповідальності та дисципліни і відсутність національної гідності та самоповаги.
На еміґрації Маланюк вчителював, працював робітником та інженером. Він мешкав у Варшаві, Празі, Регенсбурзі в Німеччині, а у червні 49-го року переїхав до Сполучених Штатів Америки. Євген Маланюк помер у Нью-Йорку 16 лютого 1968 року.
«Все, що має статися, вже сталось. День тверезий. Праця з-під ярма. Чи ж почую, як щодений галас Перетне архангельська сурма?
Літаки закрутяться, мов листя, Башти захитаються й падуть. Десь зі сходу, з-поза передмістя Білим сонцем стане Страшний Суд.
І душа без стін і без одежі Встане перед карою Руки. …Тільки вітер в Книзі Спостережень Перелистуватиме віки».