- Я знаю, Ви і його творчість цінуєте, і були у Вас якісь зустрічі особисті. Якось, десь ви перетиналися.
- Я ніколи у своєму житті з видатними особистостями не шукав спеціально стрічей. Але ті стрічі, які мені подавалися, моя свідомість їх фіксувала. 1962-й рік, весна...
- Це, наскільки я розумію, майбутній письменник Кондратюк вчився у Львівському університеті?
- Так. Я студент 5-го курсу факультету журналістики Львівського університету. Ректором у нас був Євген Костянтинович Лазаренко, видатний геолог, але також він кохався в мистецтвах. Це була національно свідома людина, за що він і був скараний, у той же період. Він запрошував у Львів, як він казав, еліту української культури. І завдяки саме Лазаренкові я забачив Максима Рильського. І навіть пам”ятаю його фразу: “Цього літа збулася моя мрія. Я побував у Парижі...” І ось пройшла чутка, що до нас їдуть молоді літератори з Києва – Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч.
- Це той знаменитий період, коли провідні “шістдесятники”, як вони самі говорили, “приїздили будити оспалий Львів”?
- Так, це було розкуте, вільне слово. І сказав хтось: “І до Львова Драчі прилетіли!” Актовий зал був переповнений ущерть, по коридорах стояли люди – молоді, старші люди. І ось пролунало Слово. Це було так тоді зворушливо, це було так незвично. Виступав Іван Дзюба. Говорив він без перерви, годину чи й більше. І це так сприймалося незвично. Бо ті, хто нам читав лекції, то десь вони заглядали в свої конспекти. А цей говорив без усякого папірця – і все доладно.
- Ну, а як же Микола Вінграновський?
- А потім... А потім виступали Іван Драч і Микола Вінграновський. І от мені запам”ятався його такий артистичний голос! Артистична поведінка! Але не тільки... Запам”яталися вірші! Оця дикція, оця висока поезія... Він читав вірші про Довженка, “Червоні рожі синьою водою в саду учителя я поливав...” Або ще оцей: “Вона була задумлива, як сад, вона була мов сад і мов не сад...” І все це звучало як зрушене слово, як дуже високопоетичне слово. І я тоді сидів у залі, і на мене щось найшло. Я уперше, від часів, коли я читав на пасовиську “Мені тринадцятий минало...”, я вперше, десь так глибоко, відчув високу поезію. І відтоді поезія Миколи Вінграновського завжди бриніла у моїй свідомості.
- Поезія Вінграновського вплинула на Вас?
- Дуже вплинула! І тепер, коли часто я увечері слухаю радіо “Культура”, і у прочитанні автора звучить поезія Миколи Вінграновського, я згадую ту львівську стрічу із поетом.
- Дякую сердечно! Нагадаю, моїм співрозмовником був відомий український літератор Андрій Кондратюк.
- Я ніколи у своєму житті з видатними особистостями не шукав спеціально стрічей. Але ті стрічі, які мені подавалися, моя свідомість їх фіксувала. 1962-й рік, весна...
- Це, наскільки я розумію, майбутній письменник Кондратюк вчився у Львівському університеті?
- Так. Я студент 5-го курсу факультету журналістики Львівського університету. Ректором у нас був Євген Костянтинович Лазаренко, видатний геолог, але також він кохався в мистецтвах. Це була національно свідома людина, за що він і був скараний, у той же період. Він запрошував у Львів, як він казав, еліту української культури. І завдяки саме Лазаренкові я забачив Максима Рильського. І навіть пам”ятаю його фразу: “Цього літа збулася моя мрія. Я побував у Парижі...” І ось пройшла чутка, що до нас їдуть молоді літератори з Києва – Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч.
- Це той знаменитий період, коли провідні “шістдесятники”, як вони самі говорили, “приїздили будити оспалий Львів”?
- Так, це було розкуте, вільне слово. І сказав хтось: “І до Львова Драчі прилетіли!” Актовий зал був переповнений ущерть, по коридорах стояли люди – молоді, старші люди. І ось пролунало Слово. Це було так тоді зворушливо, це було так незвично. Виступав Іван Дзюба. Говорив він без перерви, годину чи й більше. І це так сприймалося незвично. Бо ті, хто нам читав лекції, то десь вони заглядали в свої конспекти. А цей говорив без усякого папірця – і все доладно.
- Ну, а як же Микола Вінграновський?
- А потім... А потім виступали Іван Драч і Микола Вінграновський. І от мені запам”ятався його такий артистичний голос! Артистична поведінка! Але не тільки... Запам”яталися вірші! Оця дикція, оця висока поезія... Він читав вірші про Довженка, “Червоні рожі синьою водою в саду учителя я поливав...” Або ще оцей: “Вона була задумлива, як сад, вона була мов сад і мов не сад...” І все це звучало як зрушене слово, як дуже високопоетичне слово. І я тоді сидів у залі, і на мене щось найшло. Я уперше, від часів, коли я читав на пасовиську “Мені тринадцятий минало...”, я вперше, десь так глибоко, відчув високу поезію. І відтоді поезія Миколи Вінграновського завжди бриніла у моїй свідомості.
- Поезія Вінграновського вплинула на Вас?
- Дуже вплинула! І тепер, коли часто я увечері слухаю радіо “Культура”, і у прочитанні автора звучить поезія Миколи Вінграновського, я згадую ту львівську стрічу із поетом.
- Дякую сердечно! Нагадаю, моїм співрозмовником був відомий український літератор Андрій Кондратюк.