Аудіозапис програми:
Київ, 20 червня 2006 року
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях радіо “Свобода» щотижнева програма «Свобода совісті» та я, її ведучий Віктор Єленський.
Сьогодні ми намагатимемося розібратися в тому, що таке прозелітизм, загадкове, хоча й нерідко вживане у сучасному церковному обігові поняття.
Первісно слово “прозелітизм”, похідне від грецького "приходити", вказувало на кожного, хто переходить з однієї землі до іншої, з однієї віри до другої.
Євангеліє позначає цим словом новонавернених до іудаїзму з поган (як-от Миколу з Антіохії у Діях святих апостолів).
Християнство перестає бути християнством, якщо його визнавці не йдуть аж до краю землі і не намагаються навернути до Ісуса якомога більше людей. Але навіть тоді, коли християнство робило перші кроки, слово "прозелітизм" стало набувати якогось неприємного присмаку.
От як визначає прозелітизм ігумен Української православної церкви Київський патріархат Євстратій (Зоря):
Євстратій (Зоря): Прозелітизм – це є навернення віруючих однієї християнської конфесії до іншої, тобто праця церкви не серед людей невіруючих, а праця серед віруючих іншої конфесії.
Віктор Єленський: Отже, є у слові прозелітизм щось таке, що вказує на примус, неадекватність зусиль, докладених для зміни особою своєї віри, нещирість наміру.
Ісус звинувачує книжників і фарисеїв, які обходять море й землю, аби придбати нововірця, і роблять його сином геєни. Тобто, вже у новозавітні часи виникає розуміння того, що апостольська місія церкви не повинна здійснюватися будь-яким коштом, що до справи здобуття нових душ християни повинні підходити з урахуванням також і інших заповідей свого Вчителя.
Католицький енциклопедичний словник (1943 p.) визначає термін "прозелітизм" як дію, спрямовану на навернення особи або навернення, що здійснюється недобросовісними методами.
Проте які методи можна вважати такими? Де закінчується місія й починається прозелітизм?
Спільний документ робочої групи Всесвітньої Ради церков та Римо-Католицької церкви "Виклик прозелітизму й заклик спільного свідчення" (1995 p.) стверджує, що прозелітизм спрямований на те, щоб примусити особу змінити свою належність до певної церкви і вбирає в себе такі методи.
Перше - це несправедлива й образлива критика віровчення та практики іншої церкви, яка часом перетворюється на відверте висміювання. Це також порівняння двох християнських церков, при якому досягнення однієї всіляко підносяться, а проблеми і слабкості другої безмежно перебільшуються.
Друге – це застосування фізичного насильства, морального примусу, психологічного тиску так само, як і використання рекламних технік у мас-медіа, котрі здатні тиснути на свідомість читачів або глядачів.
До прозелітичних методів відносять використання політичної, соціальної або економічної влади з метою надбання "нових душ" для тієї чи іншої церкви.
Нечесно, до того ж, пропонувати (прямо або приховано) освіту, медичну допомогу, матеріальні ресурси тощо в обмін на перенавернення з однієї релігії в іншу. Документ засуджує й намагання використати з цією метою людські потреби, хвороби, необізнаність і недостатню освіту.
Консультант Всесвітньої Ради церков протоієрей Володимир Федоров підкреслює, що прозелітизм – це не перехід людини з однієї віри в іншу, а перенавернення її недостойними засобами.
Протоієрей Володимир Федоров: Там, де місія церковна, проповідь церковна стверджує, що в цій церкві немає благодаті, немає спасіння, от тоді починається прозелітизм.
Не просто коли онуки православних дідусів і бабусь вступають, скажімо, до Католицької церкви. Це не прозелітизм. А от якщо священик наполягатиме, що спасіння тільки в цій церкві чи це буде якійсь негідний спосіб проповідування або якісь матеріальні інтереси – це вже прозелітизм. Прозелітизму немає там, де церкви розуміють, що в іншій церкві, в іншому визнанні є благодать.
Віктор Єленський: Отець Володимир наголошує також, що сприйняття прозелітизму цілковито залежить від розуміння низки ключових понять, в яких живе церква. Насамперед – це що таке церква і хто є її членом?
Православні ієрархи неодноразово підкреслювали, що вони вважають членами своїх церков не лише тих, хто свого часу був у них хрещений, хай навіть потім він і не мав жодного зв''язку із церквою, але й тих, хто своїм походженням пов''язаний з православною традицією.
Природно, що таке тлумачення належності до церкви автоматично дозволяє розцінювати будь-які місійні акції серед болгар, росіян чи румун прозелітизмом.
Зрештою, визначення, наприклад, Московським патріархатом всього колишнього СРСР як власної "канонічної території" знімає саму можливість дискусії з приводу прозелітизму: все, що роблять на цій території католики й протестанти, є прозелітизмом.
Далі, це різне розуміння природи церкви. Для православних і католиків церква одна, вона має ієрархію і канонічну територію. Для євангелістів “видимих церков” може бути як завгодно багато, і християни можуть обирати для себе найбільш прийнятну.
І нарешті це відмінне сприйняття євангелізації, тобто перетворення особи і цілого світу на євангельських засадах. Для церкви, яка хрестить немовля, євангелізація є головним чином зростанням у вірі похрещеного. Для євангелістських груп, які хрестять дорослих по вірі – це проголошення “доброї новини” кожному, хто не сприймає Христа як особистого Спасителя.
У правовому сенсі визначити прозелітизм взагалі дуже важко. Визнання права висловлювати свої релігійні погляди, одержувати інформацію, приймати будь-яку релігію і змінювати її робить прозелітизм не правовою категорією.
Говорить начальник управління у справах релігій Харківської облдержадміністрації Віктор Левчук.
Віктор Левчук: З точки зору закону, який діє в Україні, таке поняття як прозелітизм неозначене в законі про свободу совісті та релігійні організації. Це перше.
Інше: держава не регулює відносини між конфесіями на принципах корінних-некорінних конфесій і так далі. Для держави, за Конституцією, за законом, всі конфесії рівні.
Віктор Єленський: У законодавствах різних країн є величезна кількість всіляких законів, указів, юридичних положень, які обмежують можливість перенавернення.
В деяких країнах це нерівні умови для релігійних інституцій, що позбавляє певні з них можливості поповнювати свої лави за рахунок іновірців і невіруючих.
В інших країнах (головно ісламських) прозелітизм прямо заборонено.
З-поміж християнських країн, де прозелітизм заборонено законодавчо, Греція. Ще наприкінці 1930-х років тут було роз''яснено, що “під терміном "прозелітизм" треба розуміти, зокрема, прямі або опосередковані спроби накинути релігійні погляди особі інших релігійних вірувань. Це робиться, як роз’яснювалося, з метою підірвати її релігійні переконання, так само, як будь-яким примусом чи загрозою примусу або неправдивими засобами, скориставшись з недосвідченості особи, перевести її на іншу віру.
Не будемо доводити наскільки "гумовим" є таке визначення. Звернімо увагу на інше - ніде не підкреслюється, що прозелітизм - це дії, скеровані на перенавернення православного в якусь іншу віру. Але дуже важко собі уявити, що це положення може бути застосоване проти держави, яка вважає себе православною і вже тому опосередковано впливає на релігійні орієнтації громадян, або проти православних ієрархів, які часто й виразно критикують інших християн.
Між тим, в Греції з’являються серйозні застереження щодо ефективності захисту православної традиції за допомогою покарань.
Говорить професор права Аристотелівського університету у Фесалоніках Хараламбос Папастасіс.
Хараламбос Папастасіс: Я не думаю, що це серйозна проблема для грецької правової системи. Нині більшість з нас проти того, щоби прозелітизм карався за законом.
Колись, вперше в модерній грецькій державі, у 1873 році це покарання було запроваджено для захисту вітчизняної духовної традиції. Ми запозичили це з кримінального кодексу Баварії. Не забувайте, що наш перший король був принцом Баварії.
На практиці таке покарання – це щось таке, що суперечить правам людини. Зараз ми (багато, дуже багато науковців) вважаємо, що покарання за прозелітизм це не найкращий спосіб захистити Православну церкву. Існує багато інших способів такого захисту.
Віктор Єленський: У мусульманських країнах установлення, спрямовані проти образи релігійних почуттів, сформульовані у спосіб, який є надзвичайно обмежувальним відносно представників релігійних меншин і карає будь-які місійні зусилля відносно релігійної більшості.
Дослідники традиційного ісламського права зауважують, що згідно з шаріатом особа, яка прийняла іслам або народилася і виросла мусульманином, має користуватися усією повнотою прав громадянина ісламської держави. Водночас як така вона підлягає вищій мірі покарання в разі зради ісламу.
Якщо особа є християнином, іудаїстом або визнавцем іншої релігії, яку шаріат визначає як “релігію писання”, вона чи він підлягають певним обмеженням на території ісламської держави. В разі ж коли персона не належить до жодної з терпимих релігій, які шаріат визначає як “аль-ал-кітаб”, вона вважається невіруючою (кафір).
В найбільш суворому розумінні така особа не має права постійно чи навіть тимчасово мешкати в ісламській країні. За невеликими винятками, що регулюються спеціальними домовленостями.
Чи існує загроза прозелітизму в Україні? Архієпископ Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом настоятель Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь) вважає, що така загроза є реальною.
Архієпископ Павло (Лебідь): Прозелітизм – це насадження своїх ідеалів у вірі або своєї культури. А він є. Це уніати. На сході немає ні їхніх віруючих, ні приходів, а вони беруть своїх людей, відкривають єпархії.
Віктор Єленський: Уніати, про яких говорить владика, – це вірні Української греко-католицької церкви. Вони категорично заперечують наявність в них наміру “перекрадення душ” у православних.
Історики ж цієї церкви нагадують: в історичній ретроспективі, якщо навіть обмежити її ХХ ст., на території України розгорталися широкомасштабні кампанії, які беззастережно можуть (і повинні) бути кваліфіковані саме як прозелітичні.
Причому найбільш відома з них – це приєднання українських греко-католиків до Руської православної церкви 60 років тому. Адже це приєднання здійснювалося в насильницький спосіб і з використанням усього того інструментарію, котрий тільки і може бути визначеним як прозелітичний.
Священик Римо-Католицького храму святого Олександра в Києві Олександр Гурський вважає, що за розмовами про прозелітизм у сучасній Україні часто криється нехіть до ретельної священичої праці, відмова від діалогу і невміння розмовляти з людьми.
Олександр Гурський: Те, що ми проповідуємо, ми проповідуємо відкрито. Якщо до людини доходять слова цього повчання, і вона серцем щирим і відкритим приймає, то, власне, є та радість віри, що та людина навертається.
Натомість прозелітизм у своєму технічному значенні є щось інше.
Віктор Єленський: Перший заступник голови Державного департаменту у справах релігій Микола Новиченко не вважає, що проблема прозелітизму є актуальною для України.
Микола Новиченко: Сьогодні фактично такого немає, відвертого прозелітизму.
Але ми сьогодні спостерігаємо таку ситуацію, коли, наприклад, громада УПЦ МП приймає на загальних зборах громади рішення перейти під юрисдикцію, наприклад, УПЦ КП або під юрисдикцію УАПЦ. Є такі випадки і зворотні, що УПЦ КП громада переходить під юрисдикцію УПЦ МП або в УАПЦ. Але то вже право громади.
Віктор Єленський: Ще раз: з точки зору юриспруденції прозелітизм виявляється дуже гнучкою категорією. Право на вільне поширення релігійної інформації і право змінювати власні релігійні погляди можуть входити в протиріччя (і реально входять) з правом релігійних груп на збереження власних вірувань, а особи - на збереження своєї релігійної ідентичності.
Зрозуміло, що доведення переваг однієї релігії на практиці дуже часто означає критику іншої, “невірної” релігії, яку особі прямо або опосередковано пропонується залишити.
В багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні, існують більш або серйозні правові установлення, спрямовані на недопущення розпалення ворожнечі до тієї чи іншої релігії. Однак, дуже часто ці установлення не є по-справжньому ефективними – грань між поширенням релігійної інформації та критикою інших релігій є досить крихкою.
Отже, треба визнати, що реально убезпечують від прозелітизму не правоохоронні органи, а повага між церквами, визнання важливості й самоцінності того, хто простує до Бога хай не твоїм, але все одно гідним шляхом.
Це була “Свобода совісті”.
До наступного вівторка, шановні слухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 20 червня 2006 року
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях радіо “Свобода» щотижнева програма «Свобода совісті» та я, її ведучий Віктор Єленський.
Сьогодні ми намагатимемося розібратися в тому, що таке прозелітизм, загадкове, хоча й нерідко вживане у сучасному церковному обігові поняття.
Первісно слово “прозелітизм”, похідне від грецького "приходити", вказувало на кожного, хто переходить з однієї землі до іншої, з однієї віри до другої.
Євангеліє позначає цим словом новонавернених до іудаїзму з поган (як-от Миколу з Антіохії у Діях святих апостолів).
Християнство перестає бути християнством, якщо його визнавці не йдуть аж до краю землі і не намагаються навернути до Ісуса якомога більше людей. Але навіть тоді, коли християнство робило перші кроки, слово "прозелітизм" стало набувати якогось неприємного присмаку.
От як визначає прозелітизм ігумен Української православної церкви Київський патріархат Євстратій (Зоря):
Євстратій (Зоря): Прозелітизм – це є навернення віруючих однієї християнської конфесії до іншої, тобто праця церкви не серед людей невіруючих, а праця серед віруючих іншої конфесії.
Віктор Єленський: Отже, є у слові прозелітизм щось таке, що вказує на примус, неадекватність зусиль, докладених для зміни особою своєї віри, нещирість наміру.
Ісус звинувачує книжників і фарисеїв, які обходять море й землю, аби придбати нововірця, і роблять його сином геєни. Тобто, вже у новозавітні часи виникає розуміння того, що апостольська місія церкви не повинна здійснюватися будь-яким коштом, що до справи здобуття нових душ християни повинні підходити з урахуванням також і інших заповідей свого Вчителя.
Католицький енциклопедичний словник (1943 p.) визначає термін "прозелітизм" як дію, спрямовану на навернення особи або навернення, що здійснюється недобросовісними методами.
Проте які методи можна вважати такими? Де закінчується місія й починається прозелітизм?
Спільний документ робочої групи Всесвітньої Ради церков та Римо-Католицької церкви "Виклик прозелітизму й заклик спільного свідчення" (1995 p.) стверджує, що прозелітизм спрямований на те, щоб примусити особу змінити свою належність до певної церкви і вбирає в себе такі методи.
Перше - це несправедлива й образлива критика віровчення та практики іншої церкви, яка часом перетворюється на відверте висміювання. Це також порівняння двох християнських церков, при якому досягнення однієї всіляко підносяться, а проблеми і слабкості другої безмежно перебільшуються.
Друге – це застосування фізичного насильства, морального примусу, психологічного тиску так само, як і використання рекламних технік у мас-медіа, котрі здатні тиснути на свідомість читачів або глядачів.
До прозелітичних методів відносять використання політичної, соціальної або економічної влади з метою надбання "нових душ" для тієї чи іншої церкви.
Нечесно, до того ж, пропонувати (прямо або приховано) освіту, медичну допомогу, матеріальні ресурси тощо в обмін на перенавернення з однієї релігії в іншу. Документ засуджує й намагання використати з цією метою людські потреби, хвороби, необізнаність і недостатню освіту.
Консультант Всесвітньої Ради церков протоієрей Володимир Федоров підкреслює, що прозелітизм – це не перехід людини з однієї віри в іншу, а перенавернення її недостойними засобами.
Протоієрей Володимир Федоров: Там, де місія церковна, проповідь церковна стверджує, що в цій церкві немає благодаті, немає спасіння, от тоді починається прозелітизм.
Не просто коли онуки православних дідусів і бабусь вступають, скажімо, до Католицької церкви. Це не прозелітизм. А от якщо священик наполягатиме, що спасіння тільки в цій церкві чи це буде якійсь негідний спосіб проповідування або якісь матеріальні інтереси – це вже прозелітизм. Прозелітизму немає там, де церкви розуміють, що в іншій церкві, в іншому визнанні є благодать.
Віктор Єленський: Отець Володимир наголошує також, що сприйняття прозелітизму цілковито залежить від розуміння низки ключових понять, в яких живе церква. Насамперед – це що таке церква і хто є її членом?
Православні ієрархи неодноразово підкреслювали, що вони вважають членами своїх церков не лише тих, хто свого часу був у них хрещений, хай навіть потім він і не мав жодного зв''язку із церквою, але й тих, хто своїм походженням пов''язаний з православною традицією.
Природно, що таке тлумачення належності до церкви автоматично дозволяє розцінювати будь-які місійні акції серед болгар, росіян чи румун прозелітизмом.
Зрештою, визначення, наприклад, Московським патріархатом всього колишнього СРСР як власної "канонічної території" знімає саму можливість дискусії з приводу прозелітизму: все, що роблять на цій території католики й протестанти, є прозелітизмом.
Далі, це різне розуміння природи церкви. Для православних і католиків церква одна, вона має ієрархію і канонічну територію. Для євангелістів “видимих церков” може бути як завгодно багато, і християни можуть обирати для себе найбільш прийнятну.
І нарешті це відмінне сприйняття євангелізації, тобто перетворення особи і цілого світу на євангельських засадах. Для церкви, яка хрестить немовля, євангелізація є головним чином зростанням у вірі похрещеного. Для євангелістських груп, які хрестять дорослих по вірі – це проголошення “доброї новини” кожному, хто не сприймає Христа як особистого Спасителя.
У правовому сенсі визначити прозелітизм взагалі дуже важко. Визнання права висловлювати свої релігійні погляди, одержувати інформацію, приймати будь-яку релігію і змінювати її робить прозелітизм не правовою категорією.
Говорить начальник управління у справах релігій Харківської облдержадміністрації Віктор Левчук.
Віктор Левчук: З точки зору закону, який діє в Україні, таке поняття як прозелітизм неозначене в законі про свободу совісті та релігійні організації. Це перше.
Інше: держава не регулює відносини між конфесіями на принципах корінних-некорінних конфесій і так далі. Для держави, за Конституцією, за законом, всі конфесії рівні.
Віктор Єленський: У законодавствах різних країн є величезна кількість всіляких законів, указів, юридичних положень, які обмежують можливість перенавернення.
В деяких країнах це нерівні умови для релігійних інституцій, що позбавляє певні з них можливості поповнювати свої лави за рахунок іновірців і невіруючих.
В інших країнах (головно ісламських) прозелітизм прямо заборонено.
З-поміж християнських країн, де прозелітизм заборонено законодавчо, Греція. Ще наприкінці 1930-х років тут було роз''яснено, що “під терміном "прозелітизм" треба розуміти, зокрема, прямі або опосередковані спроби накинути релігійні погляди особі інших релігійних вірувань. Це робиться, як роз’яснювалося, з метою підірвати її релігійні переконання, так само, як будь-яким примусом чи загрозою примусу або неправдивими засобами, скориставшись з недосвідченості особи, перевести її на іншу віру.
Не будемо доводити наскільки "гумовим" є таке визначення. Звернімо увагу на інше - ніде не підкреслюється, що прозелітизм - це дії, скеровані на перенавернення православного в якусь іншу віру. Але дуже важко собі уявити, що це положення може бути застосоване проти держави, яка вважає себе православною і вже тому опосередковано впливає на релігійні орієнтації громадян, або проти православних ієрархів, які часто й виразно критикують інших християн.
Між тим, в Греції з’являються серйозні застереження щодо ефективності захисту православної традиції за допомогою покарань.
Говорить професор права Аристотелівського університету у Фесалоніках Хараламбос Папастасіс.
Хараламбос Папастасіс: Я не думаю, що це серйозна проблема для грецької правової системи. Нині більшість з нас проти того, щоби прозелітизм карався за законом.
Колись, вперше в модерній грецькій державі, у 1873 році це покарання було запроваджено для захисту вітчизняної духовної традиції. Ми запозичили це з кримінального кодексу Баварії. Не забувайте, що наш перший король був принцом Баварії.
На практиці таке покарання – це щось таке, що суперечить правам людини. Зараз ми (багато, дуже багато науковців) вважаємо, що покарання за прозелітизм це не найкращий спосіб захистити Православну церкву. Існує багато інших способів такого захисту.
Віктор Єленський: У мусульманських країнах установлення, спрямовані проти образи релігійних почуттів, сформульовані у спосіб, який є надзвичайно обмежувальним відносно представників релігійних меншин і карає будь-які місійні зусилля відносно релігійної більшості.
Дослідники традиційного ісламського права зауважують, що згідно з шаріатом особа, яка прийняла іслам або народилася і виросла мусульманином, має користуватися усією повнотою прав громадянина ісламської держави. Водночас як така вона підлягає вищій мірі покарання в разі зради ісламу.
Якщо особа є християнином, іудаїстом або визнавцем іншої релігії, яку шаріат визначає як “релігію писання”, вона чи він підлягають певним обмеженням на території ісламської держави. В разі ж коли персона не належить до жодної з терпимих релігій, які шаріат визначає як “аль-ал-кітаб”, вона вважається невіруючою (кафір).
В найбільш суворому розумінні така особа не має права постійно чи навіть тимчасово мешкати в ісламській країні. За невеликими винятками, що регулюються спеціальними домовленостями.
Чи існує загроза прозелітизму в Україні? Архієпископ Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом настоятель Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь) вважає, що така загроза є реальною.
Архієпископ Павло (Лебідь): Прозелітизм – це насадження своїх ідеалів у вірі або своєї культури. А він є. Це уніати. На сході немає ні їхніх віруючих, ні приходів, а вони беруть своїх людей, відкривають єпархії.
Віктор Єленський: Уніати, про яких говорить владика, – це вірні Української греко-католицької церкви. Вони категорично заперечують наявність в них наміру “перекрадення душ” у православних.
Історики ж цієї церкви нагадують: в історичній ретроспективі, якщо навіть обмежити її ХХ ст., на території України розгорталися широкомасштабні кампанії, які беззастережно можуть (і повинні) бути кваліфіковані саме як прозелітичні.
Причому найбільш відома з них – це приєднання українських греко-католиків до Руської православної церкви 60 років тому. Адже це приєднання здійснювалося в насильницький спосіб і з використанням усього того інструментарію, котрий тільки і може бути визначеним як прозелітичний.
Священик Римо-Католицького храму святого Олександра в Києві Олександр Гурський вважає, що за розмовами про прозелітизм у сучасній Україні часто криється нехіть до ретельної священичої праці, відмова від діалогу і невміння розмовляти з людьми.
Олександр Гурський: Те, що ми проповідуємо, ми проповідуємо відкрито. Якщо до людини доходять слова цього повчання, і вона серцем щирим і відкритим приймає, то, власне, є та радість віри, що та людина навертається.
Натомість прозелітизм у своєму технічному значенні є щось інше.
Віктор Єленський: Перший заступник голови Державного департаменту у справах релігій Микола Новиченко не вважає, що проблема прозелітизму є актуальною для України.
Микола Новиченко: Сьогодні фактично такого немає, відвертого прозелітизму.
Але ми сьогодні спостерігаємо таку ситуацію, коли, наприклад, громада УПЦ МП приймає на загальних зборах громади рішення перейти під юрисдикцію, наприклад, УПЦ КП або під юрисдикцію УАПЦ. Є такі випадки і зворотні, що УПЦ КП громада переходить під юрисдикцію УПЦ МП або в УАПЦ. Але то вже право громади.
Віктор Єленський: Ще раз: з точки зору юриспруденції прозелітизм виявляється дуже гнучкою категорією. Право на вільне поширення релігійної інформації і право змінювати власні релігійні погляди можуть входити в протиріччя (і реально входять) з правом релігійних груп на збереження власних вірувань, а особи - на збереження своєї релігійної ідентичності.
Зрозуміло, що доведення переваг однієї релігії на практиці дуже часто означає критику іншої, “невірної” релігії, яку особі прямо або опосередковано пропонується залишити.
В багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні, існують більш або серйозні правові установлення, спрямовані на недопущення розпалення ворожнечі до тієї чи іншої релігії. Однак, дуже часто ці установлення не є по-справжньому ефективними – грань між поширенням релігійної інформації та критикою інших релігій є досить крихкою.
Отже, треба визнати, що реально убезпечують від прозелітизму не правоохоронні органи, а повага між церквами, визнання важливості й самоцінності того, хто простує до Бога хай не твоїм, але все одно гідним шляхом.
Це була “Свобода совісті”.
До наступного вівторка, шановні слухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
