Білінгвізм або двомовність – це вільне володіння двома мовами одночасно. Якщо людина поперемінно використовує то одну, то іншу мову, в її психіці відбувається перемикання мовних кодів. Але науковці вважають, що неможливо володіти двома мовами абсолютно однаково. Навіть якщо людина приблизно однаково знає обидві мови, досвід, який вона здобула, користуючись однією мовою, відрізняється від набутого за допомогою іншої. Емоції, пов’язані з однією мовою, завжди будуть відрізнятися від емоцій, повязаних з іншою. Тож білінгви використовують різні мови в різних ситуаціях і сферах діяльності, у спілкуванні з різними людьми.
Нині половина населення світу володіє двома мовами. В цьому сенсі Україна є, мабуть, особливою державою. Згідно з соціологічними дослідженнями, українською у нас говорять близько 40%, російською – 45%, а решта – сумнозвісним суржиком. Проте, практика свідчить, що переважна більшість мешканців України більш або менш досконало володіє двома мовами. Тому в нашому випадку можна говорити не лише про індивідуальний, а і про масовий білінгвізм. Найчастіше він є наслідком колоніальної залежності країни.
В СРСР національно-російська двомовність вважалася однозначно позитивним явищем і насаджувалася згори. Але, на думку соціальних психологів, масова двомовність неухильно призводить до втрати особистістю національної самосвідомості і роздвоєності її внутрішнього світу, тобто формує особистість з роздвоєною національною ідентичністю. А це нерідко призводить до почуття ущербності й комплексу меншовартості. Здається, саме така ситуація простежується нині в деяких регіонах України.
З нашою загальною двомовністю пов’язане і таке цікаве психологічне явище як мовна стійкість. Переважна більшість навіть україномовних громадян, якщо до них звертаються російською, відповідають також російською. А якщо до двох мовців, що говорять українською, долучається російськомовний, вони також найчастіше переходять на російську. Ось такий мовний конформізм. Тож постійно говорити українською, проявляти мовну стійкість в атмосфері російськомовного спілкування означає постійно протиставляти себе оточенню. А це потребує певних вольових зусиль і нерідко викликає почуття душевного дискомфорту. Навряд чи така ситуація, навіть з суто психологічного погляду, є нормальною.
Знання мов, безперечно, збагачує людину. Але масовий, тотальний білінгвізм в країні, на думку вчених, неминуче веде до витіснення однієї мови іншою, асиміляції і руйнування національної самобутності. Невже чогось подібного прагнуть українці?
Нині половина населення світу володіє двома мовами. В цьому сенсі Україна є, мабуть, особливою державою. Згідно з соціологічними дослідженнями, українською у нас говорять близько 40%, російською – 45%, а решта – сумнозвісним суржиком. Проте, практика свідчить, що переважна більшість мешканців України більш або менш досконало володіє двома мовами. Тому в нашому випадку можна говорити не лише про індивідуальний, а і про масовий білінгвізм. Найчастіше він є наслідком колоніальної залежності країни.
В СРСР національно-російська двомовність вважалася однозначно позитивним явищем і насаджувалася згори. Але, на думку соціальних психологів, масова двомовність неухильно призводить до втрати особистістю національної самосвідомості і роздвоєності її внутрішнього світу, тобто формує особистість з роздвоєною національною ідентичністю. А це нерідко призводить до почуття ущербності й комплексу меншовартості. Здається, саме така ситуація простежується нині в деяких регіонах України.
З нашою загальною двомовністю пов’язане і таке цікаве психологічне явище як мовна стійкість. Переважна більшість навіть україномовних громадян, якщо до них звертаються російською, відповідають також російською. А якщо до двох мовців, що говорять українською, долучається російськомовний, вони також найчастіше переходять на російську. Ось такий мовний конформізм. Тож постійно говорити українською, проявляти мовну стійкість в атмосфері російськомовного спілкування означає постійно протиставляти себе оточенню. А це потребує певних вольових зусиль і нерідко викликає почуття душевного дискомфорту. Навряд чи така ситуація, навіть з суто психологічного погляду, є нормальною.
Знання мов, безперечно, збагачує людину. Але масовий, тотальний білінгвізм в країні, на думку вчених, неминуче веде до витіснення однієї мови іншою, асиміляції і руйнування національної самобутності. Невже чогось подібного прагнуть українці?