Близько трьох мільйонів постраждалих українців (з них понад 617 тисяч – діти) – такий людський вимір аварії на Чорнобильській АЕС. Як зазначив перший-віце-прем’єр Станіслав Сташевський:
“Чорнобильське лихо призвело до фатальної необхідності сотням тисяч людей покидати домівки, рвати природні зв’язки з обжитим середовищем, що спричинило масштабні негативні демографічні, соціальні та етнокультурні процеси в українському суспільстві”.
Уряд затвердив програму соціально-економічного розвитку територій, які зазнали забруднення унаслідок Чорнобильської катастрофи. Прозвітував пан Ста шевський. Але не пояснив: чи поліпшиться і як саме від реалізації цієї програми життя кількох сотень самоселів – поліщуків, які повернулися жити у рідні села, забруднені радіацією.
Про щоденні проблеми, сподівання і мрії цих людей нині знає більше етнограф Олексій Доля, який щойно повернувся з Чорнобильської зони.
“Ті люди, де там лишилися одна людина, чи п’ятеро, чи десять у селі, для них найголовніше – це увага. Увага держави, влади до них. Вони ж не вимагають того, що люди у місті, вони кажуть, що їх рідна земля, кожна рослинка, кожна травинка береже там. Їм треба просто, щоби про них хтось пам’ятав”.
Відвідини бодай раз на місяць лікаря та священника – ось нехитрі очікування самоселів, українців, яким здається, що про них забув увесь світ.
“Чорнобильське лихо призвело до фатальної необхідності сотням тисяч людей покидати домівки, рвати природні зв’язки з обжитим середовищем, що спричинило масштабні негативні демографічні, соціальні та етнокультурні процеси в українському суспільстві”.
Уряд затвердив програму соціально-економічного розвитку територій, які зазнали забруднення унаслідок Чорнобильської катастрофи. Прозвітував пан Ста шевський. Але не пояснив: чи поліпшиться і як саме від реалізації цієї програми життя кількох сотень самоселів – поліщуків, які повернулися жити у рідні села, забруднені радіацією.
Про щоденні проблеми, сподівання і мрії цих людей нині знає більше етнограф Олексій Доля, який щойно повернувся з Чорнобильської зони.
“Ті люди, де там лишилися одна людина, чи п’ятеро, чи десять у селі, для них найголовніше – це увага. Увага держави, влади до них. Вони ж не вимагають того, що люди у місті, вони кажуть, що їх рідна земля, кожна рослинка, кожна травинка береже там. Їм треба просто, щоби про них хтось пам’ятав”.
Відвідини бодай раз на місяць лікаря та священника – ось нехитрі очікування самоселів, українців, яким здається, що про них забув увесь світ.