Київ, 4 жовтня 2005 року.
“Я хотів показати всій Україні, що на Донеччині ще є люди, які не забули українську мову, і закликати всіх українців бути українцями у своїй державі”. Це сказав інвалід без правої ноги Олександр Мазуренко, який зараз здійснює подорож на милицях Україною.
Олександра Мазуренка я розшукував понад тиждень, коли дізнався, що Україною мандрує пішки мешканець Донеччини, і свій перехід на милицях він присвятив пам''яті Олекси Гірника, який в 1978 році спалив себе на Шевченковій горі в Каневі на знак протесту проти русифікації України, а також 500-річчю Кальміуської паланки українського козацтва.
У дорогу Олександр Мазуренко вирушив 11 травня цього року з міста Добропілля Донецької области. Сам мандрівник мешкає в сусідньому місті Білицькому. Планує подолати на милицях маршрут у 5600 кілометрів, пройшовши Україну по периметру її кордонів.
Нарешті я “зловив” мандрівного донеччанина в Чернівецькій області, селищі Новоселиці. Олександр Мазуренко сказав у телефонному інтерв’ю радіо “Свобода”, що його ніхто не підштовхував до цієї подорожі.
Олександр Мазуренко
Тільки сам, від душі. Але ця подорож, ви розумієте, вона не відбувається без першої. Та перша не відбулася б, коли не стався такий мій перелом ще в 81 році. До того я був русифікований українець, не патріот, для мене Батьківщина була – великий Радянський Союз.
І саме переворот стався, коли в кіоску 3-го числа я побачив на обкладинці журналу “Всесвіт” портрет Шевченка невідомого польського художника. Я цей журнал купив не читати, я передплачував виключно російські видання, але портрет цей був незвичайний, я того ніде не бачив, у вишитій сорочці Шевченко дивився на мене з-під лоба.
Вдома заради цікавості я зазирнув у нього, і новим поштовхом була передмова Віталія Коротича, тодішнього редактора цього журналу до оповідань канадського письменника.
Коли я почав читати оповідання, щось зі мною сталося. Я дуже повільно читав, по складах, деякі слова вже не міг перевернути язиком.
Тарас Марусик
Відтоді Олександр Мазуренко почав передплачувати українські газети, а десь через півроку повністю перейшов на українську мову. А за фахом він – колійний майстер. Працював весь час на Донецькій залізниці: в Рубіжному, Лисичанську і, нарешті, рідному Білицькому. Там через необачність на роботі втратив праву ногу.
Олександр Мазуренко першим у місті – на день народження Тараса Шевченка в 1991 році – вивісив синьо-жовтий прапор. І коли його хтось на четвертий день зірвав, звернувся до читачів “Народної газети”, і звідусіль йому почали надсилати українські національні прапори.
Перший піший перехід від Луганська до Ужгорода в 2000 році, за матеріалами якого він написав щоденник, тривав 72 дні. Олександр Мазуренко пройшов тоді 1600 кілометрів. Жодних гасел тоді не було.
Поштовхом до цього походу стали нові заклики з різних сторін надати російській мові статусу другої державної.
Олександр Мазуренко
Піднімають проблеми чомусь російської мови в Україні, коли третина українців вже не розмовляє українською. Вже Ліна Костенко казала коротко: “Нації вмирають не від інфаркту, а спочатку відбирає у неї мову”.
Я хотів би показати всій Україні, що на Донеччині ще є люди, які не забули українську мову. Закликати всіх українців бути українцями у своїй державі. Хоча б брати приклад з росіян, які вже тут народилися, тут живуть, але своєї мови не забувають. А хто ми такі?
“Я хотів показати всій Україні, що на Донеччині ще є люди, які не забули українську мову, і закликати всіх українців бути українцями у своїй державі”. Це сказав інвалід без правої ноги Олександр Мазуренко, який зараз здійснює подорож на милицях Україною.
Олександра Мазуренка я розшукував понад тиждень, коли дізнався, що Україною мандрує пішки мешканець Донеччини, і свій перехід на милицях він присвятив пам''яті Олекси Гірника, який в 1978 році спалив себе на Шевченковій горі в Каневі на знак протесту проти русифікації України, а також 500-річчю Кальміуської паланки українського козацтва.
У дорогу Олександр Мазуренко вирушив 11 травня цього року з міста Добропілля Донецької области. Сам мандрівник мешкає в сусідньому місті Білицькому. Планує подолати на милицях маршрут у 5600 кілометрів, пройшовши Україну по периметру її кордонів.
Нарешті я “зловив” мандрівного донеччанина в Чернівецькій області, селищі Новоселиці. Олександр Мазуренко сказав у телефонному інтерв’ю радіо “Свобода”, що його ніхто не підштовхував до цієї подорожі.
Олександр Мазуренко
Тільки сам, від душі. Але ця подорож, ви розумієте, вона не відбувається без першої. Та перша не відбулася б, коли не стався такий мій перелом ще в 81 році. До того я був русифікований українець, не патріот, для мене Батьківщина була – великий Радянський Союз.
І саме переворот стався, коли в кіоску 3-го числа я побачив на обкладинці журналу “Всесвіт” портрет Шевченка невідомого польського художника. Я цей журнал купив не читати, я передплачував виключно російські видання, але портрет цей був незвичайний, я того ніде не бачив, у вишитій сорочці Шевченко дивився на мене з-під лоба.
Вдома заради цікавості я зазирнув у нього, і новим поштовхом була передмова Віталія Коротича, тодішнього редактора цього журналу до оповідань канадського письменника.
Коли я почав читати оповідання, щось зі мною сталося. Я дуже повільно читав, по складах, деякі слова вже не міг перевернути язиком.
Тарас Марусик
Відтоді Олександр Мазуренко почав передплачувати українські газети, а десь через півроку повністю перейшов на українську мову. А за фахом він – колійний майстер. Працював весь час на Донецькій залізниці: в Рубіжному, Лисичанську і, нарешті, рідному Білицькому. Там через необачність на роботі втратив праву ногу.
Олександр Мазуренко першим у місті – на день народження Тараса Шевченка в 1991 році – вивісив синьо-жовтий прапор. І коли його хтось на четвертий день зірвав, звернувся до читачів “Народної газети”, і звідусіль йому почали надсилати українські національні прапори.
Перший піший перехід від Луганська до Ужгорода в 2000 році, за матеріалами якого він написав щоденник, тривав 72 дні. Олександр Мазуренко пройшов тоді 1600 кілометрів. Жодних гасел тоді не було.
Поштовхом до цього походу стали нові заклики з різних сторін надати російській мові статусу другої державної.
Олександр Мазуренко
Піднімають проблеми чомусь російської мови в Україні, коли третина українців вже не розмовляє українською. Вже Ліна Костенко казала коротко: “Нації вмирають не від інфаркту, а спочатку відбирає у неї мову”.
Я хотів би показати всій Україні, що на Донеччині ще є люди, які не забули українську мову. Закликати всіх українців бути українцями у своїй державі. Хоча б брати приклад з росіян, які вже тут народилися, тут живуть, але своєї мови не забувають. А хто ми такі?