Прага, 7 лютого 2005 – Реформи, проведені протягом останніх 20 років в Китаї, перетворили цю країну з бідної та відсталої держави третього світу на заможну державу, де рівень життя у деяких регіонах, наближається до західних стандартів. Однак швидкий успіх китайських мегаполісів став можливий лише через величезну кількість низькооплачуваної робочої сили з провінції. Різниця в оплаті праці та правах мешканців міст та новоприбулих “лімітників” породжує в Китаї складні соціальні проблеми.
У мешканців Москви є улюблений жарт, який звучить так: “Проблема Москви у тому, що вона з усіх боків межує з Росією”. Різниця між столицею та провінцією існує у більшості світових держав, однак рідко, коли громадяни однієї країни так чітко відчувають, що існують громадяни першого і другого сорту, яких розділяють не лише матеріальні статки, але і права, як от право жити в столиці. Щось подібне, але вже в китайських масштабах, відбувається за тисячі кілометрів від Москви.
Новітнє китайське чудо багато в чому зобов''язано своєю появою 140 мільйонам китайських селян, які переїхали працювати до великих міст. При цьому, як колись “лімітники” радянських часів, працювати у великих містах вони мають право, а от жити та користуватися міськими благами, такими як освіта та охорона здоров’я, вони не можуть, бо в Китаї досі існує інститут прописки, яка тут зветься “гукоу”. Через неї їхні діти не можуть піти до державної школи або дитячого садочку, тому батьки часто залишають дітей вдома під опікою дідусів та бабусь і можуть зустрітися з ними лише кілька разів на рік.
Самих “лімітників” можуть піймати на вулиці і затримати за те, що вони не мають документів. Право на працю в нелегалів також своєрідне, бо подібно до закордонних заробітчан, китайські нелегали можуть втратити свою роботу в будь-який момент, та й зарплату своїй країні вони також отримують не завжди.
В минулому це вже ставало причиною масових демонстрацій протесту, тому цього року уряд пообіцяв, що виплатить заборговані зарплати до китайського нового року, що відзначається цього тижня. Сума, яку заборгувала лише китайська столиця своїм “лімітникам”, сягає 4 мільярдів доларів. Ця акція є частиною нової політики держави, яка покликана полегшити долю працівників-мігрантів.
Проте для того, щоб зрівняти в правах мешканців міст та трудових мігрантів з китайського села, потрібно модернізувати китайську соціальну систему. Професор Гу Зіньґдоу з Пекінського інституту технології навіть звернувся до парламенту з вимогою скасувати інститут прописки, бо він порушує конституційні права селян. Але влада міст говорить, що вони не в змозі піти на це через брак коштів.
Коли столиця провінції Хенан полегшила реєстраційну процедуру для своїх “лімітників”, кількість охочих оселитися в місті потроїлася протягом трьох місяців і сягнула 150 тисяч. Через безладдя в місті, викликане таким напливом людей, довелось все повернути назад. Інше велике місто в провінції Шанґдонґ також вирішило проявити гуманність до своїх мігрантів та запропонувало їм відправити своїх дітей до міських шкіл. Однак, коли з’ясувалося, що ця ініціатива коштуватиме місту понад мільйон доларів, тобто в кілька разів більше, ніж освітній бюджет міста, від неї довелось відмовитися. Поки влада шукає виходу зі становища, оглядачі вважають, що їй треба поспішати, бо армії працівників-мігрантів вривається терпець.
У мешканців Москви є улюблений жарт, який звучить так: “Проблема Москви у тому, що вона з усіх боків межує з Росією”. Різниця між столицею та провінцією існує у більшості світових держав, однак рідко, коли громадяни однієї країни так чітко відчувають, що існують громадяни першого і другого сорту, яких розділяють не лише матеріальні статки, але і права, як от право жити в столиці. Щось подібне, але вже в китайських масштабах, відбувається за тисячі кілометрів від Москви.
Новітнє китайське чудо багато в чому зобов''язано своєю появою 140 мільйонам китайських селян, які переїхали працювати до великих міст. При цьому, як колись “лімітники” радянських часів, працювати у великих містах вони мають право, а от жити та користуватися міськими благами, такими як освіта та охорона здоров’я, вони не можуть, бо в Китаї досі існує інститут прописки, яка тут зветься “гукоу”. Через неї їхні діти не можуть піти до державної школи або дитячого садочку, тому батьки часто залишають дітей вдома під опікою дідусів та бабусь і можуть зустрітися з ними лише кілька разів на рік.
Самих “лімітників” можуть піймати на вулиці і затримати за те, що вони не мають документів. Право на працю в нелегалів також своєрідне, бо подібно до закордонних заробітчан, китайські нелегали можуть втратити свою роботу в будь-який момент, та й зарплату своїй країні вони також отримують не завжди.
В минулому це вже ставало причиною масових демонстрацій протесту, тому цього року уряд пообіцяв, що виплатить заборговані зарплати до китайського нового року, що відзначається цього тижня. Сума, яку заборгувала лише китайська столиця своїм “лімітникам”, сягає 4 мільярдів доларів. Ця акція є частиною нової політики держави, яка покликана полегшити долю працівників-мігрантів.
Проте для того, щоб зрівняти в правах мешканців міст та трудових мігрантів з китайського села, потрібно модернізувати китайську соціальну систему. Професор Гу Зіньґдоу з Пекінського інституту технології навіть звернувся до парламенту з вимогою скасувати інститут прописки, бо він порушує конституційні права селян. Але влада міст говорить, що вони не в змозі піти на це через брак коштів.
Коли столиця провінції Хенан полегшила реєстраційну процедуру для своїх “лімітників”, кількість охочих оселитися в місті потроїлася протягом трьох місяців і сягнула 150 тисяч. Через безладдя в місті, викликане таким напливом людей, довелось все повернути назад. Інше велике місто в провінції Шанґдонґ також вирішило проявити гуманність до своїх мігрантів та запропонувало їм відправити своїх дітей до міських шкіл. Однак, коли з’ясувалося, що ця ініціатива коштуватиме місту понад мільйон доларів, тобто в кілька разів більше, ніж освітній бюджет міста, від неї довелось відмовитися. Поки влада шукає виходу зі становища, оглядачі вважають, що їй треба поспішати, бо армії працівників-мігрантів вривається терпець.