П’ятого квітня на телеканалі «Інтер» відбулася прем’єра документально-публіцистичної стрічки Олексія Бобровникова «Катинь. Листи з раю».
Хоча стрічка й демонструвалася опівночі, а не у прайм-тайм, як годилося б, її подивилося чимало українських глядачів і вона стала фактом не тільки культурного, а й соціально-політичного життя України.
Здавалося б, що нового можна розповісти про Катинську трагедію обізнаній аудиторії? Адже в Україні чимало людей читали про це у пресі чи в книгах, мали змогу подивитися фільм Анджея Вайди, а молодь чула про сталінські злочини проти поляків у вузівському курсі історії.
Проте, виявляється, можна і сьогодні за допомогою телефільму додати чимало інформації про події, які відбулися на Смоленщині 71 рік тому.
Починаючи від того, що правильний наголос у назві місця трагедії – на перший склад, Кáтинь, так звуть це селище місцеві жителі, і до унікального (і єдиного!), вперше продемонстрованого публічно відеозапису свідчень колишнього офіцера НКВД Токарєва в 1991 році про технологію розстрілу польських військовополонених. А ще ми, скажімо, бачимо на екрані ліс, в якому більшовицька влада знищила десятки тисяч радянських громадян (точне число невідоме, навіть з наближенням у 10 тисяч!) – людей без імен, без біографій і без могил, хай і братерських, бо, схоже, це не надто тривожить ані місцевих мешканців, які ходять до цього лісу по гриби, ані заїжджих скоробагатьків, котрі будують там котеджі...
Загалом же авторам удалося впродовж обмеженого екранного часу дати не тільки інформацію про минулі події та про їхнє відлуння у сучасності, а й показати жахливу (інше слово важко підібрати) світоглядну ситуацію в Росії, де, попри всі гучні заяви на високому рівні про десталінізацію, насправді рік у рік відтворюється за допомогою ЗМІ та системи освіти відчуття «обложеної фортеці» та комплекс «рятівниці людства».
Ці речі можуть стати вельми актуальними й для України, враховуючи прагнення нинішньої влади всебічно орієнтуватися на російські зразки в політиці та ідеології.
І, нарешті, прем’єра телестрічки відбулася напередодні роковин трагедії, яку звуть «Катинь-2»: катастрофи під Смоленськом літака Ту-154, на якому на місце розстрілів мали дістатися президент Польщі Лех Качинський, вище командування Збройних Сил Польської держави та чимало політиків й інших представників національної еліти.
Трагедії, під впливом якої багато чого змінилося у польсько-російських відносинах і в ставленні росіян до «першої» Катині, але яка не змінила (і не могла сама по собі змінити) тих загальників, які визначають домінування імперських інваріантів як у масовій свідомості, так і в ідейних настановах владних верств. І це також має безпосередній стосунок до України.
Випробування трагедією
Сталося так, що найавторитетніша в Росії незалежна соціологічна інституція – Левада-центр – провела торік опитування, присвячене трагедії Катині, двічі – у березні, напередодні запланованого вшанування жертв розстрілів на рівні російського та польського керівництва, та у квітні, після такого вшанування і після загибелі польської делегації на чолі з президентом Лехом Качинським.
З’ясувалися речі воістину дивовижні. За місяць число респондентів, які знали про трагедію 70-річної давнини, зросла на 31%: у березні про неї чули 43% опитаних, у квітні – вже 74%. 18% опитаних росіян дізналися про розстріл польських офіцерів у Катині після того, як там двічі побував російський прем’єр Володимир Путін, що широко висвітлювалося телебаченням. Лише 17% росіян зазначили, що знали про Катинську трагедію ще в радянські часи, тільки 10% дізналися про це в 2000-і роки.
Але який зміст має це знання?
У березні тільки 19% респондентів покладали відповідальність за цей злочин на радянських вождів, а 28% – на гітлерівців, у повній відповідності до облудної дезінформації сталінських часів. У квітні ситуація змінилася: 35% опитаних вважали винними сталінське керівництво СРСР, але 18%, попри все, вважали, що польських офіцерів розстріляли нацисти.
При цьому, коли соціологи поставили контрольне запитання, – «Чи чули ви, що документально встановлено: польські офіцери в Катині розстріляні НКВД?», то з’ясувалося, що насправді зміни у масовій свідомості не такі вже й разючі: знають і не сумніваються у злочинах НКВД 26% опитаних, 28% чули, але сумніваються (сюди потрапили й прихильники сталінської «дези»), а 47% вперше – від соціологів – почули про це.
Іншими словами, російське телебачення чи не вперше досить об’єктивно розповідало про Катинську трагедію, ця тема кілька тижнів була, внаслідок катастрофи літака з офіційною делегацією, лейтмотивом новин й ток-шоу, а в підсумку аж 21% респондентів, образно кажучи, чув дзвін, та не знає, про що він, тобто виявився чи то неспроможним засвоїти одержану інформацію, чи то пропустив її повз вуха. А це, між іншим, п’ята частина російських виборців – і від них годі чекати осмисленої громадянської поведінки...
І ще одна цікава річ: виявляється, прихильники Володимира Путіна далеко не завжди беззастережно його підтримують. Бо ж, попри всі слова російського прем’єра про злочини НКВД, про відповідальність за розстріли сталінських карателів, значна частина путінських симпатиків (можливо, навіть більша частина, бо ж серед тих, хто ще з радянських часів знав про злочини в Катині та покладав відповідальність за них на більшовицький режим, сьогодні чимало опозиційно налаштованих людей) не вірить чи слабо вірить у це. Може, ці путінські виборці вважають, що російський прем’єр говорить про Катинську трагедію тільки для того, щоби задурити полякам голови та отримати навзамін якість вигоди для Російської держави?
При цьому 50% опитаних росіян не соромно за розстріл у Катині. Соромно тільки 28% респондентів, із них безумовно соромно – 7%, швидше за все соромно – 21%. Прикметна ситуація... До речі, фільм «Катинь. Листи з раю» це підтверджує: знадобився приїзд знімальної групи з України, щоб показана у стрічці родина місцевих учителів (кілька поколінь спадкових освітян!) таки сходила у розташований поруч меморіальний комплекс, змінила свої погляди на трагедію (вони теж вважали винними у всьому нацистів) і визнала, що їм соромно, що моральна провина лежить не тільки на тодішній владі...
Висновки для сьогодення
Олексій Бобровников зауважує, що іноді його з колегами запитують – чому «Катинь»? Чому українці знімають фільм про польську трагедію? Автор стрічки на це відповідає: та тому, що Катинь – це не тільки польська історія. Польські офіцери в СРСР – це, так би мовити, вершина айсберга, а під водою – у геометричній прогресії збільшена копія всезагальної Катині. Вбитим полякам, каже він, хоч як страшно це не звучить, пощастило більше, ніж українцям, росіянам, євреям, білорусам, котрі загинули внаслідок злочинів радянського тоталітаризму. У загиблих поляків, принаймні, є імена. Їхнім нащадкам тепер є що пам’ятати. Їм є що шукати. Всі інші кістки, знайдені в Катинському та інших лісах, ймовірно належать радянським громадянам і не мають імен. Значить, у них немає історії, а отже – про них годі й згадувати...
«Ми хотіли зробити фільм про Катинь, – наголошує Бобровников, – щоб нагадати ще й про ті, безіменні кістки. Потрібно пам’ятати про страх і біль, щоб вони не застали зненацька. Щоб не злякали, не позбавили дару мови, якщо (або коли?) вони повернуться...». Іншими словами, для того, щоб бути здатними чинити активний спротив поверненню тоталітаризму у тому чи іншому вигляді, оскільки такий розвиток подій зовсім не виключений.
Що такий сценарій не є фантастичним, доводять, крім даних соціології, і кадри фільму, зняті у звичайній російській провінційній школі, де дітям утовкмачують «істини» про «білий і пухнастий» та, ясна річ, «миролюбний» СРСР, на який напали підступні імперіалісти. Тобто, попри неодноразові заяви президента Росії Медвєдєва про десталінізацію, реально відбувається відтворення тоталітарної свідомості та відповідних ментальних настанов. Бо ж якщо СРСР «порятував планету», то його розпад справді був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття і треба прагнути його відновлення у тій чи іншій формі. А невинні жертви... Що ж, була тяжка війна, було вороже оточення, у такій ситуації подібні жертви стають неминучими.
Отож трагедії в Катині – і та, яка відбулася навесні 1940 року, і та, яка сталася 10 квітня 2010 року, стали знаковими не тільки для польської, а й для радянської та пострадянської історії.
Проте сенс цієї знаковості різний. Принаймні, поки що. Для Польщі Катинь – це синонім неприпустимості поблажливості до будь-яких форм тоталітаризму та капітулянтства. А для значної частини Росії, як бачимо, Катинь досі є символом зловмисних ворожих наклепів на «білу й пухнасту» тоталітарну вітчизну, або чимось таким, що не варте жодної уваги.
А як для України? Адже навесні 1940 року НКВД знищував польських офіцерів не тільки на Смоленщині, а й у Харкові, відтак моральну провину мають відчувати не тільки росіяни: серед катів було чимало персонажів із щиро українськими прізвищами. Та справа, ясна річ, не тільки в моральних оцінках минулого, а й у практичних висновках для сьогодення.
Чи зроблені вони в Україні? На це питання стрічка «Катинь. Листи з раю» дає певні відповіді: і самим фактом свого створення та появи на телеекрані, і тим, що з’явилася вона лише наступного року після створення та не у прайм-тайм, а тільки опівночі...
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Хоча стрічка й демонструвалася опівночі, а не у прайм-тайм, як годилося б, її подивилося чимало українських глядачів і вона стала фактом не тільки культурного, а й соціально-політичного життя України.
Здавалося б, що нового можна розповісти про Катинську трагедію обізнаній аудиторії? Адже в Україні чимало людей читали про це у пресі чи в книгах, мали змогу подивитися фільм Анджея Вайди, а молодь чула про сталінські злочини проти поляків у вузівському курсі історії.
Проте, виявляється, можна і сьогодні за допомогою телефільму додати чимало інформації про події, які відбулися на Смоленщині 71 рік тому.
Починаючи від того, що правильний наголос у назві місця трагедії – на перший склад, Кáтинь, так звуть це селище місцеві жителі, і до унікального (і єдиного!), вперше продемонстрованого публічно відеозапису свідчень колишнього офіцера НКВД Токарєва в 1991 році про технологію розстрілу польських військовополонених. А ще ми, скажімо, бачимо на екрані ліс, в якому більшовицька влада знищила десятки тисяч радянських громадян (точне число невідоме, навіть з наближенням у 10 тисяч!) – людей без імен, без біографій і без могил, хай і братерських, бо, схоже, це не надто тривожить ані місцевих мешканців, які ходять до цього лісу по гриби, ані заїжджих скоробагатьків, котрі будують там котеджі...
Загалом же авторам удалося впродовж обмеженого екранного часу дати не тільки інформацію про минулі події та про їхнє відлуння у сучасності, а й показати жахливу (інше слово важко підібрати) світоглядну ситуацію в Росії, де, попри всі гучні заяви на високому рівні про десталінізацію, насправді рік у рік відтворюється за допомогою ЗМІ та системи освіти відчуття «обложеної фортеці» та комплекс «рятівниці людства».
Ці речі можуть стати вельми актуальними й для України, враховуючи прагнення нинішньої влади всебічно орієнтуватися на російські зразки в політиці та ідеології.
І, нарешті, прем’єра телестрічки відбулася напередодні роковин трагедії, яку звуть «Катинь-2»: катастрофи під Смоленськом літака Ту-154, на якому на місце розстрілів мали дістатися президент Польщі Лех Качинський, вище командування Збройних Сил Польської держави та чимало політиків й інших представників національної еліти.
Трагедії, під впливом якої багато чого змінилося у польсько-російських відносинах і в ставленні росіян до «першої» Катині, але яка не змінила (і не могла сама по собі змінити) тих загальників, які визначають домінування імперських інваріантів як у масовій свідомості, так і в ідейних настановах владних верств. І це також має безпосередній стосунок до України.
Випробування трагедією
Сталося так, що найавторитетніша в Росії незалежна соціологічна інституція – Левада-центр – провела торік опитування, присвячене трагедії Катині, двічі – у березні, напередодні запланованого вшанування жертв розстрілів на рівні російського та польського керівництва, та у квітні, після такого вшанування і після загибелі польської делегації на чолі з президентом Лехом Качинським.
З’ясувалися речі воістину дивовижні. За місяць число респондентів, які знали про трагедію 70-річної давнини, зросла на 31%: у березні про неї чули 43% опитаних, у квітні – вже 74%. 18% опитаних росіян дізналися про розстріл польських офіцерів у Катині після того, як там двічі побував російський прем’єр Володимир Путін, що широко висвітлювалося телебаченням. Лише 17% росіян зазначили, що знали про Катинську трагедію ще в радянські часи, тільки 10% дізналися про це в 2000-і роки.
Але який зміст має це знання?
У березні тільки 19% респондентів покладали відповідальність за цей злочин на радянських вождів, а 28% – на гітлерівців, у повній відповідності до облудної дезінформації сталінських часів. У квітні ситуація змінилася: 35% опитаних вважали винними сталінське керівництво СРСР, але 18%, попри все, вважали, що польських офіцерів розстріляли нацисти.
При цьому, коли соціологи поставили контрольне запитання, – «Чи чули ви, що документально встановлено: польські офіцери в Катині розстріляні НКВД?», то з’ясувалося, що насправді зміни у масовій свідомості не такі вже й разючі: знають і не сумніваються у злочинах НКВД 26% опитаних, 28% чули, але сумніваються (сюди потрапили й прихильники сталінської «дези»), а 47% вперше – від соціологів – почули про це.
Іншими словами, російське телебачення чи не вперше досить об’єктивно розповідало про Катинську трагедію, ця тема кілька тижнів була, внаслідок катастрофи літака з офіційною делегацією, лейтмотивом новин й ток-шоу, а в підсумку аж 21% респондентів, образно кажучи, чув дзвін, та не знає, про що він, тобто виявився чи то неспроможним засвоїти одержану інформацію, чи то пропустив її повз вуха. А це, між іншим, п’ята частина російських виборців – і від них годі чекати осмисленої громадянської поведінки...
І ще одна цікава річ: виявляється, прихильники Володимира Путіна далеко не завжди беззастережно його підтримують. Бо ж, попри всі слова російського прем’єра про злочини НКВД, про відповідальність за розстріли сталінських карателів, значна частина путінських симпатиків (можливо, навіть більша частина, бо ж серед тих, хто ще з радянських часів знав про злочини в Катині та покладав відповідальність за них на більшовицький режим, сьогодні чимало опозиційно налаштованих людей) не вірить чи слабо вірить у це. Може, ці путінські виборці вважають, що російський прем’єр говорить про Катинську трагедію тільки для того, щоби задурити полякам голови та отримати навзамін якість вигоди для Російської держави?
При цьому 50% опитаних росіян не соромно за розстріл у Катині. Соромно тільки 28% респондентів, із них безумовно соромно – 7%, швидше за все соромно – 21%. Прикметна ситуація... До речі, фільм «Катинь. Листи з раю» це підтверджує: знадобився приїзд знімальної групи з України, щоб показана у стрічці родина місцевих учителів (кілька поколінь спадкових освітян!) таки сходила у розташований поруч меморіальний комплекс, змінила свої погляди на трагедію (вони теж вважали винними у всьому нацистів) і визнала, що їм соромно, що моральна провина лежить не тільки на тодішній владі...
Висновки для сьогодення
Олексій Бобровников зауважує, що іноді його з колегами запитують – чому «Катинь»? Чому українці знімають фільм про польську трагедію? Автор стрічки на це відповідає: та тому, що Катинь – це не тільки польська історія. Польські офіцери в СРСР – це, так би мовити, вершина айсберга, а під водою – у геометричній прогресії збільшена копія всезагальної Катині. Вбитим полякам, каже він, хоч як страшно це не звучить, пощастило більше, ніж українцям, росіянам, євреям, білорусам, котрі загинули внаслідок злочинів радянського тоталітаризму. У загиблих поляків, принаймні, є імена. Їхнім нащадкам тепер є що пам’ятати. Їм є що шукати. Всі інші кістки, знайдені в Катинському та інших лісах, ймовірно належать радянським громадянам і не мають імен. Значить, у них немає історії, а отже – про них годі й згадувати...
«Ми хотіли зробити фільм про Катинь, – наголошує Бобровников, – щоб нагадати ще й про ті, безіменні кістки. Потрібно пам’ятати про страх і біль, щоб вони не застали зненацька. Щоб не злякали, не позбавили дару мови, якщо (або коли?) вони повернуться...». Іншими словами, для того, щоб бути здатними чинити активний спротив поверненню тоталітаризму у тому чи іншому вигляді, оскільки такий розвиток подій зовсім не виключений.
Що такий сценарій не є фантастичним, доводять, крім даних соціології, і кадри фільму, зняті у звичайній російській провінційній школі, де дітям утовкмачують «істини» про «білий і пухнастий» та, ясна річ, «миролюбний» СРСР, на який напали підступні імперіалісти. Тобто, попри неодноразові заяви президента Росії Медвєдєва про десталінізацію, реально відбувається відтворення тоталітарної свідомості та відповідних ментальних настанов. Бо ж якщо СРСР «порятував планету», то його розпад справді був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття і треба прагнути його відновлення у тій чи іншій формі. А невинні жертви... Що ж, була тяжка війна, було вороже оточення, у такій ситуації подібні жертви стають неминучими.
Отож трагедії в Катині – і та, яка відбулася навесні 1940 року, і та, яка сталася 10 квітня 2010 року, стали знаковими не тільки для польської, а й для радянської та пострадянської історії.
Проте сенс цієї знаковості різний. Принаймні, поки що. Для Польщі Катинь – це синонім неприпустимості поблажливості до будь-яких форм тоталітаризму та капітулянтства. А для значної частини Росії, як бачимо, Катинь досі є символом зловмисних ворожих наклепів на «білу й пухнасту» тоталітарну вітчизну, або чимось таким, що не варте жодної уваги.
А як для України? Адже навесні 1940 року НКВД знищував польських офіцерів не тільки на Смоленщині, а й у Харкові, відтак моральну провину мають відчувати не тільки росіяни: серед катів було чимало персонажів із щиро українськими прізвищами. Та справа, ясна річ, не тільки в моральних оцінках минулого, а й у практичних висновках для сьогодення.
Чи зроблені вони в Україні? На це питання стрічка «Катинь. Листи з раю» дає певні відповіді: і самим фактом свого створення та появи на телеекрані, і тим, що з’явилася вона лише наступного року після створення та не у прайм-тайм, а тільки опівночі...
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
