Нещодавно потрапив мені до рук один артефакт – «Свята вода гори Почаївської» у літровій пластиковій пляшці.
На етикетці – жодної інформації ні про виробника, ні про цілющі властивості самої води. Натомість там подано текст (українською та російською мовами) про саму пляшку. Фрагмент цієї дивовижної інструкції дозволю собі процитувати: «Будь ласка, не викидайте порожню пляшку, а спаліть її. Відносьтесь до святині з благоговінням».
Хтозна, чи існують у таємних богословських надрах аргументи на користь тези, що порожня пластикова пляшка може бути святинею. Але от навряд чи навіть теологи здатні обґрунтувати корисну пораду про необхідність її спалення.
У будь-якому разі, перед мирянами, які зміцнили тіло і дух «Святою водою гори Почаївської», постає непростий вибір: виконати рекомендацію й збагатити світ діоксинами або ж згрішити.
Вибір між гріхом і глупством – найтяжчий вибір нашого часу, з яким доводиться мати справу щодня. Дивитися телевізор і вірити, а чи дивитися і не вірити? Голосувати на виборах чи не голосувати? Перейнятися черговим Майданом чи сидіти вдома? Скликати у власній свідомості консиліум словесних костоправів, щоб зрозуміти сенс виступів прем’єр-міністра, чи купувати гречку по 30 гривень за кілограм?
Вибір між гріхом і глупством – надокучливий клопіт, який дихає у спину на кожному кроці.
Ось благенький мітинг під стінами урядової будівлі, півтори сотні студентів б’ють в барабани; кишка вузенького тротуару з ознаками протестного запалення надійно ізольована міліцейським кордоном від здорових органів суспільства.
Демократія не дозволяє вважати цих людей гнійним апендицитом, і в багатьох громадян, які бачать пікет із вікон своїх автомобілів, цей факт викликає роздратування.
Квартал із джерелом інфекції патрулює хресний хід із кількох старушенцій і двох бороданів – це спецназ Царства Небесного; наблизившись на прицільну відстань, вони дихають Московським патріархатом, і одержимі демонами маніфестанти не витримують такого заповзятого екзорцизму, починають дискутувати з бійцями духовного фронту про те, хто з них раніше потрапить до пекла. Бородаті чоловіки міцніше стискають хоругви, розіп’ятий Христос над їхніми головами теж міркує про вибір між гріхом і глупством.
Хрестоносці наших днів тим часом і далі намотують свої очисні кола, обходять квартал з «украіноязичніками»; час од часу масивний хрест наближається до транспарантів і партійних прапорів; пальці біліють на древках, і я пригадую епізод з одного фільму жахів, у якому точно таким великим розп’яттям лицар світла пригалушив якогось чортяку, після чого священик резонно зауважив: «Завжди добре, коли Ісус поруч». Хоча колись Йому все ж таки набридне бути жертвою нашого вибору між гріхом і глупством.
Мій знайомий, постоявши трохи у гамірній тисняві, каже: «Треба довести українців до сказу, бо інакше нічого не буде». Залишається тільки визначити механізм оскаженіння: гріхом чи глупством?
Шанси глупства – набагато вищі. Мене колись переконала в цьому бородата монашка. Вона час од часу з’являється у вагонах київського метро: збирає пожертви і говорить про наближення кінця світу.
Вона, звісно, не єдиний представник згадуваного вище спецназу, хоча ставлення пасажирів до її колег – принципово інше. Більшість монашок зі скриньками не здатні привернути до себе стільки уваги. І говорять тихо, без жодної надії, що їх хтось почує. Одна з них шкутильгає і постійно співає псалми.
У напівпорожньому вагоні їй дивляться вслід із тією посмішкою, якою сяють герої рекламних роликів, досягнувши життєвого успіху внаслідок регулярного вживання рекламованого продукту. Ця посмішка повідомляє усьому світові: я вже скуштував жуйку з новим смаком, а ти? Тому люди з такими посмішками жертвують гривеньку на храм, отримують благословення на нові жуйки, й усі задоволені, псалми звучать у наступному вагоні.
Зовсім інакше реагують на високу бородату монашку з вибалушеними очима і громовицями в голосі; вона відразу накриває публіку мокрим рядном; багато хто відчуває нестримне бажання проковтнути жуйку і якось тимчасово позбутися власного погляду, котрий липне до цього виснаженого обличчя; варто тільки подивитись на бородату монашку – і ти відразу відчуваєш невідворотність розплати за гріхи і глупство.
Її скринька для пожертв завжди порожня, але якби існувала можливість збирати пожертви у вигляді конденсованого страху і ненависті, вона б самотужки стяглася на побудову Нового Єрусалиму.
Бородата монашка теж іноді співає псалми, але хто може їх почути? Поруч із нею стихають розмови, зате за її спиною завжди чути роздратоване шипіння й не менш зміїний сміх. Люди згадують про свої жуйки, виділяють слину і гнів. Бородата монашка звертається до якоїсь жінки з «кравчучкою», і та оскаженіло квокче, жене її геть.
Люди, які викликають утробний, ірраціональний страх, невимовно дратують. Надто коли ти дивишся на них, а бачиш тільки власне глупство. І це справді може довести до сказу.
Михайло Бриних – письменник, журналіст, режисер.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
На етикетці – жодної інформації ні про виробника, ні про цілющі властивості самої води. Натомість там подано текст (українською та російською мовами) про саму пляшку. Фрагмент цієї дивовижної інструкції дозволю собі процитувати: «Будь ласка, не викидайте порожню пляшку, а спаліть її. Відносьтесь до святині з благоговінням».
Хтозна, чи існують у таємних богословських надрах аргументи на користь тези, що порожня пластикова пляшка може бути святинею. Але от навряд чи навіть теологи здатні обґрунтувати корисну пораду про необхідність її спалення.
У будь-якому разі, перед мирянами, які зміцнили тіло і дух «Святою водою гори Почаївської», постає непростий вибір: виконати рекомендацію й збагатити світ діоксинами або ж згрішити.
Вибір між гріхом і глупством – найтяжчий вибір нашого часу, з яким доводиться мати справу щодня. Дивитися телевізор і вірити, а чи дивитися і не вірити? Голосувати на виборах чи не голосувати? Перейнятися черговим Майданом чи сидіти вдома? Скликати у власній свідомості консиліум словесних костоправів, щоб зрозуміти сенс виступів прем’єр-міністра, чи купувати гречку по 30 гривень за кілограм?
Вибір між гріхом і глупством – надокучливий клопіт, який дихає у спину на кожному кроці.
Ось благенький мітинг під стінами урядової будівлі, півтори сотні студентів б’ють в барабани; кишка вузенького тротуару з ознаками протестного запалення надійно ізольована міліцейським кордоном від здорових органів суспільства.
Демократія не дозволяє вважати цих людей гнійним апендицитом, і в багатьох громадян, які бачать пікет із вікон своїх автомобілів, цей факт викликає роздратування.
Квартал із джерелом інфекції патрулює хресний хід із кількох старушенцій і двох бороданів – це спецназ Царства Небесного; наблизившись на прицільну відстань, вони дихають Московським патріархатом, і одержимі демонами маніфестанти не витримують такого заповзятого екзорцизму, починають дискутувати з бійцями духовного фронту про те, хто з них раніше потрапить до пекла. Бородаті чоловіки міцніше стискають хоругви, розіп’ятий Христос над їхніми головами теж міркує про вибір між гріхом і глупством.
Хрестоносці наших днів тим часом і далі намотують свої очисні кола, обходять квартал з «украіноязичніками»; час од часу масивний хрест наближається до транспарантів і партійних прапорів; пальці біліють на древках, і я пригадую епізод з одного фільму жахів, у якому точно таким великим розп’яттям лицар світла пригалушив якогось чортяку, після чого священик резонно зауважив: «Завжди добре, коли Ісус поруч». Хоча колись Йому все ж таки набридне бути жертвою нашого вибору між гріхом і глупством.
Мій знайомий, постоявши трохи у гамірній тисняві, каже: «Треба довести українців до сказу, бо інакше нічого не буде». Залишається тільки визначити механізм оскаженіння: гріхом чи глупством?
Шанси глупства – набагато вищі. Мене колись переконала в цьому бородата монашка. Вона час од часу з’являється у вагонах київського метро: збирає пожертви і говорить про наближення кінця світу.
Вона, звісно, не єдиний представник згадуваного вище спецназу, хоча ставлення пасажирів до її колег – принципово інше. Більшість монашок зі скриньками не здатні привернути до себе стільки уваги. І говорять тихо, без жодної надії, що їх хтось почує. Одна з них шкутильгає і постійно співає псалми.
У напівпорожньому вагоні їй дивляться вслід із тією посмішкою, якою сяють герої рекламних роликів, досягнувши життєвого успіху внаслідок регулярного вживання рекламованого продукту. Ця посмішка повідомляє усьому світові: я вже скуштував жуйку з новим смаком, а ти? Тому люди з такими посмішками жертвують гривеньку на храм, отримують благословення на нові жуйки, й усі задоволені, псалми звучать у наступному вагоні.
Зовсім інакше реагують на високу бородату монашку з вибалушеними очима і громовицями в голосі; вона відразу накриває публіку мокрим рядном; багато хто відчуває нестримне бажання проковтнути жуйку і якось тимчасово позбутися власного погляду, котрий липне до цього виснаженого обличчя; варто тільки подивитись на бородату монашку – і ти відразу відчуваєш невідворотність розплати за гріхи і глупство.
Її скринька для пожертв завжди порожня, але якби існувала можливість збирати пожертви у вигляді конденсованого страху і ненависті, вона б самотужки стяглася на побудову Нового Єрусалиму.
Бородата монашка теж іноді співає псалми, але хто може їх почути? Поруч із нею стихають розмови, зате за її спиною завжди чути роздратоване шипіння й не менш зміїний сміх. Люди згадують про свої жуйки, виділяють слину і гнів. Бородата монашка звертається до якоїсь жінки з «кравчучкою», і та оскаженіло квокче, жене її геть.
Люди, які викликають утробний, ірраціональний страх, невимовно дратують. Надто коли ти дивишся на них, а бачиш тільки власне глупство. І це справді може довести до сказу.
Михайло Бриних – письменник, журналіст, режисер.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
