Ще рік подібних «реформ» донецької влади – і цілком можна буде говорити про «п’яту хвилю» масової еміграції з України. Здавалось би, чудова природа, оптимальний клімат, море, гори, більше як шістдесят відсотків всіх світових чорноземів, значна віддаленість від океанів та цунамі, сейсмічна безпечність, освічене і працьовите населення, словом, земний рай, а не країна, а насправді – все навпаки.
І якщо наслідки землетрусу в Японії можливо ліквідувати за декілька місяців, то виведення України зі стану «пекла», створеного штучно для її народу посткомуністичною номенклатурою, потребуватиме довгих років, якщо не десятиліть.
У ХХ столітті Україна декілька разів ставала ареною гарячих геополітичних конфліктів, і кожна зміна влади обумовлювала нову хвилю українських емігрантів. Посткомуністична влада, котра всі ці роки української незалежності вміло прикидалася українською, весь час прикладала максимум зусиль, щоб витіснити з України в еміграцію найосвіченішу, найактивнішу і найдієздатнішу частину українського народу. Паралельно «працюючи» над спустошенням економіки, зубожінням населення і вимиранням люду. Бюрократична номенклатура (і особливо в часи приходу до влади команди «януковичів») діяла з ненавистю до українців і методами окупантів.
Олігархічний «вампір» не здатен зупинитися
Олігархічний «вампір» намертво присмоктався до тіла України і цілеспрямовано висмоктує з нього всю кров, енергетику й енергію. І марно сподіватися на те, що цей «вампір» добровільно погодиться відпустити Україну.
«Блакитні реформи» донецької команди показали, що вони несуть тотальне зубожіння і злиденне життя для більшості українців. Адже населення масово незадоволене тим, коли багаті стають багатшими, а бідні і середні – біднішими. Янукович всіма своїми діями «приватизував» владу і тепер після цього несе персональну відповідальність за все – позаправову ситуацію та беззаконня, котре нав’язане силою Україні «донецькими».
Сталося так, що найбільша українська біда полягає в тривалому спотворюванні структури суспільства і, як наслідок, спотворюванні способу мислення самих членів суспільства. Це спотворювання торкнулося всіх, а особливо тих, хто сьогодні позиціонує себе українською елітою. Адже проект перетворення України на суцільну зону тотального грабунку не взявся нізвідки.
І лише тому, що радянській владі вдалося понівечити світоглядно декілька поколінь, нинішні українські зверхники постійно приймають рішення, які з точки зору нормальної людини виглядають якщо не повним божевіллям, то вже точно злочином.
Перебування України сімдесят років у складі Радянського Союзу не пройшло марно для структурації українського суспільства. Майже 20 років української незалежності показали, що спосіб мислення колишніх совків змінюється надзвичайно повільно. Тому нинішня влада неуків й олігархів не знайшла повного відторгнення в тих, кого вона безсоромно та постійно грабує і продовжуватиме грабувати й далі, якщо цей процес не зупинити. А без того, щоб позбутися негативного вантажу минулого, годі й думати про більш-менш пристойне майбутнє.
Нав’язування українцям чужинської ментальності
І якщо «четверта хвиля» масової еміграції з України відбулася після років рукотворного економічного занепаду, що був створений після здобуття Україною незалежності в 1991 році, «п’яту хвилю» цілком може спровокувати безперспективність українського існування за режиму «донецьких». Основою цього є неможливість вписатися у спотворені соціально-економічні реалії, які влада штучно створює для чужих, і соціально-культурні аспекти, до яких ніколи не буде здатна адаптуватися людина, яка позиціонує себе українцем.
Відправною точкою для розуміння причин, котрі цілком уможливлюють «п’яту хвилю» еміграції з України, може стати також і неприйняття нової російської ментальної окупації українських теренів під прикриттям необхідності збереження російських культурних надбань в Україні.
Безперервний політичний тиск, розгортання на державному рівні новітнього процесу русифікації і намагання звести українську більшість до статусу безправної меншості, як це все вже було в Україні за часів колишнього СРСР, цілком здатні спровокувати в частини українського населення еміграційні настрої.
Перетворення олігархатом України на зону постійного пограбування не дає реальних шансів українцям на достойне життя і змушує багатьох замислитись над тим, що ж робити далі за умов, котрі силою нав’язані народові. Проте якщо «першу» хвилю української еміграції з Західної України, крім національної дискримінації, спровокувала ще й проблема перенаселеності і бідності, то «п’ята хвиля» здатна відбутися за умов постійного вимирання населення в Україні і дискримінації українців в Україні за національною ознакою.
На мікроекономічному рівні однією із основних причин еміграції з України є небажання чи невміння її влади забезпечити населення робочими місцями з достойною оплатою. Бо якщо колишній Президент України Віктор Ющенко хоча б пообіцяв українцям організувати 5 мільйонів нових робочих місць, то нинішній Віктор Янукович взагалі воліє про цю проблему і не згадувати. Хоча спровокована безробіттям еміграція з України автоматично означає втрату населення з найбільшим виробничим потенціалом.
Найприкріше, що на сьогодні проблемою еміграції в Україні фактично ніхто не займається. Донецька влада понад рік перебуває в постійній ейфорії від своєї «перемоги» і просто не здатна відірватися від тих фінансових і економічних можливостей, які їй стабільно дає контроль над Україною. А опозиція, видно, вважає цю проблему не дуже перспективною для себе, традиційно змагаючись за те, хто у ній головний.
За українських реалій еміграція українського населення є небезпечною ще й тому, що на його місце прибувають малоосвічені і некваліфіковані іммігранти з країн – колишніх радянських республік і третього світу, котрі не бажають адаптуватися до українського життя, живуть общинами, кланами та соціальними прайдами, і в результаті дуже часто стають на бік тих сил, котрі з таким завзяттям нав’язують Україні євразійський вибір і силою намагаються її затягнути в «русский мир».
Евакуація з зони національного лиха
За багатьма основними контрольними показниками нинішнє життя українців дуже схоже на перебування на окупованій території. Коли кожному необхідно виробляти для себе стратегію виживання за умов постійного політичного і економічного пресингу влади, а відсутність позитивних альтернатив заганяє до глухого кута безвиході. Бо, як і за СРСР, українці часто використовуються на найменш престижних, найшкідливіших і найменш оплачуваних роботах, а фінанси, промисловість, виробництво і торгівлю контролюють ті, чиї діти вже давно не живуть в Україні і хто в подальшому зовсім не збирається пов’язувати свою долю з українською землею.
Очевидно, що на момент української незалежності в 1991 році українці мали підвищені очікування, але ж ніхто не чекав на те, що в своїй країні можна опинитися на правах етнічної меншини, будучи при цьому переважаючою більшістю. За такої ситуації для багатьох, хто емігрує з України, це, власне, не еміграція, а евакуація з зони національного лиха. З території тотального винищення українства і українців.
Сьогодні українцям в Україні пропонують рабську працю на олігархів, при цьому штучно створюючи найнижчий рівень оплати за роботу в Європі. За умов підвищення рівня цін на продукти, товари і послуги до європейського рівня і вище. Імітація командою «януковичів» кардинальних реформ насправді виявилась нічим іншим, як згортанням демократії в Україні і ще більшим поглибленням економічної кризи.
Корупція, безробіття, затримки з виплатою зарплати і непрацююча система соціального захисту стали повсякденною реальністю життя пересічних українців. Економічна нестабільність призвела (вже вдруге за 20 років) до різкого зниження купівельної спроможності населення, небезпечного збільшення соціальної нерівності, збереження високого рівня бідності та маргіналізації значної частини українського суспільства.
Різке перманентне погіршення умов життя переважної більшості українського народу в часи донецької влади провокує на безпрецедентне зростання еміграційного потоку з України. Хоча й так за останні майже 20 років українське населення скоротилося більше ніж на 12 відсотків.
І тут негативними факторами є не лише переважання за кількістю смертей над народжуваністю в Україні, а й те, що з різних причин за всі ці роки з України виїхали за кордон на постійне чи тимчасове перебування 7 мільйонів осіб (а добре відомо, що немає нічого більш постійного, ніж щось тимчасове). Саме еміграція є на даний час однією з провідних причин деградації розміру і демографічної структури українського населення.
Імміграція є одним із найспірніших глобальних явищ. Адже навряд чи хтось буде мати намір полишати свою країну, якщо йому в ній живеться комфортно і добробутно.
І якщо українському народові не вдасться змінити ситуацію на краще, то Україна знову втрачатиме свій інтелектуальний стратегічний ресурс. Адже, втрачаючи працівників з високим рівнем освітньої і професійної підготовки, Україна не буде здатна поповнити цей ресурс, як це роблять розвинені держави світу, пропонуючи кращі умови професійної реалізації, оплати праці і рівня життя залученим фахівцям із інших країн.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
І якщо наслідки землетрусу в Японії можливо ліквідувати за декілька місяців, то виведення України зі стану «пекла», створеного штучно для її народу посткомуністичною номенклатурою, потребуватиме довгих років, якщо не десятиліть.
У ХХ столітті Україна декілька разів ставала ареною гарячих геополітичних конфліктів, і кожна зміна влади обумовлювала нову хвилю українських емігрантів. Посткомуністична влада, котра всі ці роки української незалежності вміло прикидалася українською, весь час прикладала максимум зусиль, щоб витіснити з України в еміграцію найосвіченішу, найактивнішу і найдієздатнішу частину українського народу. Паралельно «працюючи» над спустошенням економіки, зубожінням населення і вимиранням люду. Бюрократична номенклатура (і особливо в часи приходу до влади команди «януковичів») діяла з ненавистю до українців і методами окупантів.
Олігархічний «вампір» не здатен зупинитися
Олігархічний «вампір» намертво присмоктався до тіла України і цілеспрямовано висмоктує з нього всю кров, енергетику й енергію. І марно сподіватися на те, що цей «вампір» добровільно погодиться відпустити Україну.
«Блакитні реформи» донецької команди показали, що вони несуть тотальне зубожіння і злиденне життя для більшості українців. Адже населення масово незадоволене тим, коли багаті стають багатшими, а бідні і середні – біднішими. Янукович всіма своїми діями «приватизував» владу і тепер після цього несе персональну відповідальність за все – позаправову ситуацію та беззаконня, котре нав’язане силою Україні «донецькими».
Сталося так, що найбільша українська біда полягає в тривалому спотворюванні структури суспільства і, як наслідок, спотворюванні способу мислення самих членів суспільства. Це спотворювання торкнулося всіх, а особливо тих, хто сьогодні позиціонує себе українською елітою. Адже проект перетворення України на суцільну зону тотального грабунку не взявся нізвідки.
І лише тому, що радянській владі вдалося понівечити світоглядно декілька поколінь, нинішні українські зверхники постійно приймають рішення, які з точки зору нормальної людини виглядають якщо не повним божевіллям, то вже точно злочином.
Перебування України сімдесят років у складі Радянського Союзу не пройшло марно для структурації українського суспільства. Майже 20 років української незалежності показали, що спосіб мислення колишніх совків змінюється надзвичайно повільно. Тому нинішня влада неуків й олігархів не знайшла повного відторгнення в тих, кого вона безсоромно та постійно грабує і продовжуватиме грабувати й далі, якщо цей процес не зупинити. А без того, щоб позбутися негативного вантажу минулого, годі й думати про більш-менш пристойне майбутнє.
Нав’язування українцям чужинської ментальності
І якщо «четверта хвиля» масової еміграції з України відбулася після років рукотворного економічного занепаду, що був створений після здобуття Україною незалежності в 1991 році, «п’яту хвилю» цілком може спровокувати безперспективність українського існування за режиму «донецьких». Основою цього є неможливість вписатися у спотворені соціально-економічні реалії, які влада штучно створює для чужих, і соціально-культурні аспекти, до яких ніколи не буде здатна адаптуватися людина, яка позиціонує себе українцем.
Відправною точкою для розуміння причин, котрі цілком уможливлюють «п’яту хвилю» еміграції з України, може стати також і неприйняття нової російської ментальної окупації українських теренів під прикриттям необхідності збереження російських культурних надбань в Україні.
Безперервний політичний тиск, розгортання на державному рівні новітнього процесу русифікації і намагання звести українську більшість до статусу безправної меншості, як це все вже було в Україні за часів колишнього СРСР, цілком здатні спровокувати в частини українського населення еміграційні настрої.
Перетворення олігархатом України на зону постійного пограбування не дає реальних шансів українцям на достойне життя і змушує багатьох замислитись над тим, що ж робити далі за умов, котрі силою нав’язані народові. Проте якщо «першу» хвилю української еміграції з Західної України, крім національної дискримінації, спровокувала ще й проблема перенаселеності і бідності, то «п’ята хвиля» здатна відбутися за умов постійного вимирання населення в Україні і дискримінації українців в Україні за національною ознакою.
На мікроекономічному рівні однією із основних причин еміграції з України є небажання чи невміння її влади забезпечити населення робочими місцями з достойною оплатою. Бо якщо колишній Президент України Віктор Ющенко хоча б пообіцяв українцям організувати 5 мільйонів нових робочих місць, то нинішній Віктор Янукович взагалі воліє про цю проблему і не згадувати. Хоча спровокована безробіттям еміграція з України автоматично означає втрату населення з найбільшим виробничим потенціалом.
Найприкріше, що на сьогодні проблемою еміграції в Україні фактично ніхто не займається. Донецька влада понад рік перебуває в постійній ейфорії від своєї «перемоги» і просто не здатна відірватися від тих фінансових і економічних можливостей, які їй стабільно дає контроль над Україною. А опозиція, видно, вважає цю проблему не дуже перспективною для себе, традиційно змагаючись за те, хто у ній головний.
За українських реалій еміграція українського населення є небезпечною ще й тому, що на його місце прибувають малоосвічені і некваліфіковані іммігранти з країн – колишніх радянських республік і третього світу, котрі не бажають адаптуватися до українського життя, живуть общинами, кланами та соціальними прайдами, і в результаті дуже часто стають на бік тих сил, котрі з таким завзяттям нав’язують Україні євразійський вибір і силою намагаються її затягнути в «русский мир».
Евакуація з зони національного лиха
За багатьма основними контрольними показниками нинішнє життя українців дуже схоже на перебування на окупованій території. Коли кожному необхідно виробляти для себе стратегію виживання за умов постійного політичного і економічного пресингу влади, а відсутність позитивних альтернатив заганяє до глухого кута безвиході. Бо, як і за СРСР, українці часто використовуються на найменш престижних, найшкідливіших і найменш оплачуваних роботах, а фінанси, промисловість, виробництво і торгівлю контролюють ті, чиї діти вже давно не живуть в Україні і хто в подальшому зовсім не збирається пов’язувати свою долю з українською землею.
Очевидно, що на момент української незалежності в 1991 році українці мали підвищені очікування, але ж ніхто не чекав на те, що в своїй країні можна опинитися на правах етнічної меншини, будучи при цьому переважаючою більшістю. За такої ситуації для багатьох, хто емігрує з України, це, власне, не еміграція, а евакуація з зони національного лиха. З території тотального винищення українства і українців.
Сьогодні українцям в Україні пропонують рабську працю на олігархів, при цьому штучно створюючи найнижчий рівень оплати за роботу в Європі. За умов підвищення рівня цін на продукти, товари і послуги до європейського рівня і вище. Імітація командою «януковичів» кардинальних реформ насправді виявилась нічим іншим, як згортанням демократії в Україні і ще більшим поглибленням економічної кризи.
Корупція, безробіття, затримки з виплатою зарплати і непрацююча система соціального захисту стали повсякденною реальністю життя пересічних українців. Економічна нестабільність призвела (вже вдруге за 20 років) до різкого зниження купівельної спроможності населення, небезпечного збільшення соціальної нерівності, збереження високого рівня бідності та маргіналізації значної частини українського суспільства.
Різке перманентне погіршення умов життя переважної більшості українського народу в часи донецької влади провокує на безпрецедентне зростання еміграційного потоку з України. Хоча й так за останні майже 20 років українське населення скоротилося більше ніж на 12 відсотків.
І тут негативними факторами є не лише переважання за кількістю смертей над народжуваністю в Україні, а й те, що з різних причин за всі ці роки з України виїхали за кордон на постійне чи тимчасове перебування 7 мільйонів осіб (а добре відомо, що немає нічого більш постійного, ніж щось тимчасове). Саме еміграція є на даний час однією з провідних причин деградації розміру і демографічної структури українського населення.
Імміграція є одним із найспірніших глобальних явищ. Адже навряд чи хтось буде мати намір полишати свою країну, якщо йому в ній живеться комфортно і добробутно.
І якщо українському народові не вдасться змінити ситуацію на краще, то Україна знову втрачатиме свій інтелектуальний стратегічний ресурс. Адже, втрачаючи працівників з високим рівнем освітньої і професійної підготовки, Україна не буде здатна поповнити цей ресурс, як це роблять розвинені держави світу, пропонуючи кращі умови професійної реалізації, оплати праці і рівня життя залученим фахівцям із інших країн.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
