Перша частина
Частина друга
– Скоро ми дізнаємося ім’я нового предстоятеля УГКЦ. Офіційне повідомлення про це буде оголошене після того, як у Ватикані підтвердять вчорашній вибір ієрархів УКГЦ.
Поки що у нас є тільки неофіційна інформація про те, що новим головою УГКЦ обрано Апостольського адміністратора єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Аргентині, владику Святослава Шевчука. Однак, звичайно, залишається почекати офіційного повідомлення.
Може, це дуже світське бажання, поговорити про церкву з новим лідером як про якийсь інший етап? Тому що, звичайно, в політичних категоріях завжди говорять, що, коли з’являється нова людина на чолі якоїсь держави чи установи, починається щось нове. Можливо, у ситуації з церквою це не є вже таким точним, намагання відшукати новий етап у новій особі?
Олекса ПетрівОлекса Петрів: Почасти це є правильно. Але в основі своїй – ні. Бо все ж таки церква є більш консервативна (у доброму розумінні цього слова) інституція. Я можу говорити про нашу УГКЦ, яка розвивається на принципах синодального управління. Якихось радикальних, кардинальних змін зі зміною предстоятеля церкви, звичайно, не відбуватиметься.
Але, оскільки людський фактор у кожній людській спільноті, фактор керівника грає певну роль, можна говорити про певний етап. Звичайно, що так. Але не в такому світському розумінні радикальних, кардинальних змін так, як це відбувається при зміні вищого керівництва у державі, наприклад.
– З такої точки зору поруч із церквою, може, ми все ж таки маємо говорити не просто про те, що змінюється глава УГКЦ, а про те, що назріли якісь реальні зміни, які потрібні для того, щоби церква, може, наблизилася більше до людей, які стають все більше і більше світськими?
Процес такого більш світського ставлення людей до релігії не тільки український, він відбувається зараз по всій Європі. І, можливо, новий глава УГКЦ, хто б ним не був, так чи інакше має відповісти на цей виклик, якщо може?
Юрій ЧорноморецьЮрій Чорноморець: Тут необхідно сказати так, що Блаженніший Любомир давав інтерв’ю перед виборами і саме говорив про своє бажання, щоби церкву очолив хтось із молодих, тому що ситуація об’єктивна складається так, що УГКЦ якраз дає завжди якісь найбільш християнські і найбільш продумані відповіді на різні запити у суспільстві. І при Блаженнішому Любомирі був закладений свого роду такий надійний фундамент.
І на сьогоднішній момент чому виникла така потреба в молодому предстоятелі? Щоби, власне, УГКЦ мала когось свого, подібного до Іоанна Павла ІІ, який міг би сміливо звертатися до світу, і щоби УГКЦ в Україні пережила певне таке оновлення вже на міцному оновленні того, що було закладено Блаженнішим Любомиром і його попередниками. І відповідно, щоби це оновлення, яке буде переживати УГКЦ передалося як духовне оновлення всьому українському суспільству.
– А Ви в чому бачите головне завдання сьогодні нового предстоятеля? Чи є ось такий дефіцит розуміння у суспільстві, як Ви взагалі вважаєте, якихось релігійних настанов, які потребують більш серйозної роботи між священиком з найвищого рівня до маленького селища і людини, яка тільки сьогодні намагається щось зрозуміти в релігії, але разом з тим не хоче, щоби релігія відкидала її кудись у минуле?
Олекса Петрів: Відповідь на Ваше питання лежить на поверхні нашого суспільного буття. Коли ми проаналізуємо нашу і суспільно-політичну ситуацію, і громадську ситуацію, і те, в якому стані знаходиться наше суспільство, то відповідь є однозначна, що тут церкві непочатий край роботи.
Власне, у тому, щоби змогти бути свідком правди, істини і любові і бути тим, хто виховує у своїх вірних, а, зрештою, подаючи приклад і всім іншим громадянам, людям доброї волі у цій державі приклади законослухняності, приклади толерантного відношення між людьми, приклади відношення людськості – все те, що і несе християнська віра, все те, що покликана церква робити у суспільному житті, безумовно, праці є дуже багато.
Надіємося, що та програма, яка вже великою мірою є опрацьована у нашій церкві, буде продовжуватися реалізовуватись із новим предстоятелем, буде знаходити і наша церква, і інші церкви, інші релігійні організації нехристиянського спрямування відповіді на суспільні запити теперішні нашого українського суспільства.
– Пане Юрію, є завжди дискусія внутрішня, вона може не виглядати такою на поверхні, але вона завжди існує, якою взагалі УГКЦ має бути в сучасній Україні? От локальною церквою, яка так чи інакше зосереджена на західних землях країни, а чи церквою, яка є загальнонаціональною?
Але тут виникає завжди питання: як вона буде існувати в одному такому просторі з УПЦ МП, УПЦ КП? Як це все виглядатиме насправді? Чи не призведе це замість гармонії до конфронтації? І це теж питання, яке так чи інакше має бути вирішене спочатку на рівні самої цієї церкви.
Юрій Чорноморець:УГКЦ завжди виступає за єдність церков київського хрещення. Тобто, на сьогоднішній день це православні і греко-католики – вони є спадкоємцями давньої Київської метрополії. І відповідно УГКЦ розуміє завжди, що є ця проблема. Вона відповідно у взаємодії з православними намагається дотримуватися принципів толерантності, так як ніяка інша церква. Особливо останні десятиліття вона являє собою такий приклад толерантності, намагання працювати разом, особливо через Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій.
І відповідно УГКЦ сама проходить певну еволюцію. Вона за два десятиліття дуже сильно наблизилася до більшої православної ідентичності в собі. Тобто, там змагалися в УГКЦ колись ідентичності більш західнофілів, католикофілів, які хотіли, щоб це була просто Католицька церква східного обряду. І відповідно друга версія – це те, що повинна бути Православна церква у єдності з Римом. За ці два десятиліття, особливо за час правління Блаженнішого Любомира ця друга версія фактично перемогла, навіть якщо греко-католики не завжди це визнають.
І це вже відкриває певний простір для толерантності, особливо якщо буде подальша взаємодія в якихось спільних проектах, наприклад, наукових, богословських, проектах, спрямованих на якусь соціальну допомогу різним людям, і тому подібне. Тоді все більше буде відчуватися православними різних юрисдикцій і греко-католиками їхня спільна єдність, цей дар київського хрещення, який у них всіх є.
– А як Ви вважаєте, що може бути в позиції УГКЦ змінено з часом саме з точки зору її ролі у християнському світі України насамперед?
Олекса Петрів: На мою думку, ця динаміка, яка розпочалася особливо в останні роки з опрацювання так званого душпастирського плану візії церкви на 5,10, 20 років, що вона буде реалізуватися, скажімо так, із теоретичних напрацювань на практику. Це є справжня активізація у парахіяльному житті, це є виховання від малечку і виховання також прихожан зрілого віку у тому розумінні, що нам найбільше бракує для нас, для українців, для українського суспільства, це є на засадах моральності.
– Нам надійшло одне питання від наших читачів-слухачів на «Фейсбук». «Як впливає домінуюча релігія в країні на її багатство? Чому, на ваш погляд, саме православні країни є такими бідними?»
Олекса Петрів: Говорити про залежність між станом матеріальним чи ВВП і певною домінацією однієї чи іншої віри, я думаю, що це є некоректно. Певні впливи, мабуть, є. Але ми бачимо і виключення з того так званого правила.
Інша річ є, що ми як люди, які усвідомлюємо, що живемо не тільки у тілесному вимірі, але й у духовному, не можемо все ставити на шкалу матеріальних цінностей, вимірювати по тім, якщо ВВП тієї держави є 40 тисяч доларів на одну особу, значить…
– Ця релігія найкраще.
Олекса Петрів: Так.
Мова є трошки по-іншому. Ми є складніша сутність, людина. І щоби відповісти на це питання, що краще, а що гірше, треба поговорити з тими людьми, поспілкуватися і зрозуміти справді рівень щастя, що можна легко, скажімо так, пояснити просто: наскільки ці люди відчувають, що вони виконують своє покликання, для чого вони покликані жити тут на землі?
Юрій Чорноморець:Є великий аспект такий цікавий, що греко-католики в усьому стають православними, крім одного якраз важливого в цьому відношенні моменту – вони залишаються з соціальним вченням Католицької церкви. А соціальне вчення Католицької церкви, якщо воно буде відповідно пропагуватися греко-католиками, якось сприйматися суспільством, то якраз долає оцю проблему, про яку запитував читач на «Фейсбуці».
– Питання патріархату УГКЦ – це завжди дискусійне питання. Я думаю, що Ви прекрасно усвідомлюєте, що з одного боку, є бажання священиків і пастора УГКЦ дійти до того патріархату, який існує в багатьох церквах східного обряду, треба відразу сказати, які підпорядковані Святому Престолу у Римі, а з іншого боку, є очевидна обережність самого Святого Престолу і взагалі Католицької церкви як такої у ставленні до цього патріархату.
Як розв’язати цю проблему? Чи взагалі вона може бути розв’язана під час нашого з вами життя, скажемо так? Церква – консервативна інституція, Ви ж самі казали. Що тут казати.
Олекса Петрів: Надіємося, що за нашого життя ця проблематика буде розв’язана. І головне – що ми працюємо для того. Працюємо для того чому? Тому що для східної церкви патріарший устрій – це є нормальний спосіб існування церкви. І це є свідчення її справді дозрілої сутності і самоправності повної. Це є символ також великою мірою для того народу, для якого ця церква служить.
І тому ці речі, які ми говоримо про патріархат, можна розкласти на дві складові. Перша – це є внутрішній склад самої церкви, що робиться і вже зроблено. Є дуже багато для того, щоби справді наша церква відповідала тим критеріям вповні достойної, самоуправної Католицької церкви православної віри і з її тим розумінням повного самоуправління, правильного душпастирювання і такої цілісної концепції.
Що стосується зовнішніх чинників у тому питанні, то так, там є дуже багато різних речей. Але час показує, що зовнішні чинники, коли є дуже сильні, інколи раптово пропадають і змінюються. Ми вже навіть на нашому недовгому віці бачили неодноразово такі речі. Тобто, я би сказав, що патріархат УГКЦ..
– Ну, а в церковному житті не бачили.
Олекса Петрів: І в церковному житті. Чому не бачили? Хто би сказав років 25 тому, що на цій землі буде така УГКЦ?
– Але це питання не церковне, а політичне. Церква була. Це політична влада не давала їй існувати.
Олекса Петрів: Це зрозуміло. Але що церква, власне, буде мати в такій позиції, вона буде мати голос такий у суспільстві, і до нього будуть дослухатися? Це є суттєвий елемент.
І ще одна річ. Наша настанова. Патріархат УГКЦ знаходиться, скажімо так, в есхатологічному стані, він вже є, але ще немає.
– Це слово треба перекласти.
Олекса Петрів: Есхатологічно – це значить річ про те, що є у Божому провидінні, але ще немає у даному часі, зараз поки що у реаліях немає.
Юрій Чорноморець:Тут щодо патріархату необхідно відразу внести таку ясність дуже важливу. Якщо ми подивимося на канони східних церков, взагалі на канонічний устрій Католицької церкви, то фактично немає великої різниці між сьогоднішнім статусом УГКЦ і тим статусом, який би вона мала, якщо б мала патріарха. Фактично те ж саме. І тому питання патріархату має скоріше символічне значення як для самої УГКЦ, так і взагалі всіх гравців, які зацікавлені в цьому питанні, в його невирішені.
– Чому Ватикан такий обережний тут?
Юрій Чорноморець: Ватикан завжди обережний. Він занадто обережний. І навіть папа Бенедикт в одній із своїх останніх книг написав, що ми були занадто обережні під час Другої Світової війни.
Але вони продовжують і на сьогодні бути занадто обережними. Це така властивість Ватикану. Можливо, в найближчому майбутньому вони стануть трохи більш сміливішими. Все в часі змінюється. У всякому разі вони розуміють, що колись вони помилилися, коли були занадто обережні. І відповідно, можливо, й зараз вони помиляються з цією занадто обережністю.
– Чи впливають на ситуацію навколо патріархату взагалі стосунки Ватикану і РПЦ?
Юрій Чорноморець:Саме так. Це є на 99% питання саме стосунків з РПЦ, оскільки до РПЦ це теж має таке символічне значення, відповідно вони не хочуть додаткової легітимізації українських греко-католиків. Все ще існують такі надії, що греко-католики повернуться і рано чи пізно це відбудеться.
– В есхатологічному розумінні слова?
Юрій Чорноморець:Так. І навіть є такі спроби виправдати, що Собор 1946 року був нормальний. І відповідно те, що його проводили органи безпеки – це не впливає на його канонічність.
Недавно таке заявив «права рука» патріарха Кирила, вельмишановний митрополит Іларіон Алфеєв. Відповідно ця політика не стільки зацікавленість самої РПЦ, скільки вона пов’язана з тим, що РПЦ, як і сам митрополит Алфеєв колись визнав, і це було потім в ЗМІ, що вони працюють на російський державний інтерес.
Якщо Ватикан не побоїться, то патріархат буде. Якщо ж далі Ватикан буде боятися, то патріархату не буде. Ну, будемо бачити. Від нас вже мало що залежить, тому що УГКЦ на сьогоднішній момент готова до стану патріархату, до символічного.
У неї навіть попередній Блаженніший – всі його називали «патріархом», тому що він по факту був патріархом. Це фігура така, що навіть інакше його не можна було називати, така людина, яка була втіленням чеснот мудрості, любові, толерантності і справжнім пастирем таким, що відповідно він сам і був патріархом.
Надіємося, що і новий владика буде теж дуже гарним предстоятелем, і поступово взагалі всі аргументи і страхи відпадуть.
– До речі, УГКЦ на відміну від УПЦ КП може проводити власний діалог з УПЦ МП. Тут немає ніяких канонічних проблем.
Можна сказати, що цей діалог, якщо зараз й не відбувається, то здатний взагалі відновитися на якомусь рівні?
Олекса Петрів: В залежності, про який діалог говорити? Якщо мова йде про діалог особистісний на рівні особистісних відносин, то такий діалог був.
– Але особистісні відносини – це не діалог між церквами. Правда?
Олекса Петрів: А от діалог між церквами, якщо мова про певні офіційні комісії, то є задумки, раніше було так, з поперемінним успіхом вони у певних ділянках, у певних царинах відбувалися. І надіємося, що будуть продовжуватися далі. Тому що у спілкуванні, у пошуках істини і знаходиться розв’язка тих проблем та викликів, які стоять перед київським християнством.
– Пане Юрію, яку роль могла відіграти УГКЦ у цьому непростому спілкуванні, яке існує між православними конфесіями в Україні?
Юрій Чорноморець:УГКЦ важлива вже тому, що вона задає дуже велику планку у відносинах.
По-перше, існує два види діалогу. Існує діалог любові, коли просто люди між собою спілкуються, навіть роблять якісь спільні справи, відповідно виявляють толерантність, любов один до одного. Існує діалог істини.
І от в обох діалогах, і в діалозі любові, і в діалозі істини, УГКЦ задає дуже велику планку. Тому що, наприклад, православні церкви не розвивали дуже активно власного богослов’я два десятиліття. Відбувався такий процес традиційного «православного спання». А потім вже люди дивляться, що УГКЦ як інституція продукує дуже гарне богослов’я, богословських книжок, і починають відповідно українські православні церкви теж намагатися вийти на цей рівень.
На сьогоднішній момент українські православні церкви вже готові до діалогу любові, до толерантного спілкування з греко-католиками майже повністю. І вони нарощують свій богословський потенціал для того, щоби бути готовими до такого діалогу істини, щоби уяснити якісь віровчительні питання, богословські питання, які нас настільки роз’єднують. І, можливо, вони вже не настільки й роз’єднують? І, можливо, все-таки можлива якась єдність, якісь форми єдності?
Але це таке далеке майбутнє, тому що навіть ще УГКЦ не все зробила у розвитку власного богослов’я, щоби бути готовою до такого діалогу, і багато що ще треба зробити. А православним церквам теж вже треба, щоби вести цей діалог, ще більше.
– Час зараз дуже стрімкий, а церкви залишаються у своєму ритмі. Дуже важко зрозуміти, чи може час нинішній розвитку інформаційних технологій, коли все стрімко розвивається, бути гармонійним з ритмом гармонійним, який існує внутрішньо у церкві?
Олекса Петрів: «Осідлати час»? Не знаю, чи така формула є для людини, взагалі для її призначення є потрібна. Чи потрібно нам, як кажуть, «прогинатися» під цей світ?
– Бути гармонійними до часу.
Олекса Петрів: Гармонійним з ним – це інша справа. Тому церква також шукає різні форми, правильні форми, як, яким чином відповідати на ті запити суспільні, які є, теперішнього часу?
Частина друга
– Скоро ми дізнаємося ім’я нового предстоятеля УГКЦ. Офіційне повідомлення про це буде оголошене після того, як у Ватикані підтвердять вчорашній вибір ієрархів УКГЦ.
Поки що у нас є тільки неофіційна інформація про те, що новим головою УГКЦ обрано Апостольського адміністратора єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Аргентині, владику Святослава Шевчука. Однак, звичайно, залишається почекати офіційного повідомлення.
Може, це дуже світське бажання, поговорити про церкву з новим лідером як про якийсь інший етап? Тому що, звичайно, в політичних категоріях завжди говорять, що, коли з’являється нова людина на чолі якоїсь держави чи установи, починається щось нове. Можливо, у ситуації з церквою це не є вже таким точним, намагання відшукати новий етап у новій особі?
Церква є більш консервативна інституція. Якихось радикальних, кардинальних змін зі зміною предстоятеля церкви не відбуватиметься
– З такої точки зору поруч із церквою, може, ми все ж таки маємо говорити не просто про те, що змінюється глава УГКЦ, а про те, що назріли якісь реальні зміни, які потрібні для того, щоби церква, може, наблизилася більше до людей, які стають все більше і більше світськими?
Процес такого більш світського ставлення людей до релігії не тільки український, він відбувається зараз по всій Європі. І, можливо, новий глава УГКЦ, хто б ним не був, так чи інакше має відповісти на цей виклик, якщо може?
– А Ви в чому бачите головне завдання сьогодні нового предстоятеля? Чи є ось такий дефіцит розуміння у суспільстві, як Ви взагалі вважаєте, якихось релігійних настанов, які потребують більш серйозної роботи між священиком з найвищого рівня до маленького селища і людини, яка тільки сьогодні намагається щось зрозуміти в релігії, але разом з тим не хоче, щоби релігія відкидала її кудись у минуле?
Олекса Петрів: Відповідь на Ваше питання лежить на поверхні нашого суспільного буття. Коли ми проаналізуємо нашу і суспільно-політичну ситуацію, і громадську ситуацію, і те, в якому стані знаходиться наше суспільство, то відповідь є однозначна, що тут церкві непочатий край роботи.
Власне, у тому, щоби змогти бути свідком правди, істини і любові і бути тим, хто виховує у своїх вірних, а, зрештою, подаючи приклад і всім іншим громадянам, людям доброї волі у цій державі приклади законослухняності, приклади толерантного відношення між людьми, приклади відношення людськості – все те, що і несе християнська віра, все те, що покликана церква робити у суспільному житті, безумовно, праці є дуже багато.
Надіємося, що та програма, яка вже великою мірою є опрацьована у нашій церкві, буде продовжуватися реалізовуватись із новим предстоятелем, буде знаходити і наша церква, і інші церкви, інші релігійні організації нехристиянського спрямування відповіді на суспільні запити теперішні нашого українського суспільства.
– Пане Юрію, є завжди дискусія внутрішня, вона може не виглядати такою на поверхні, але вона завжди існує, якою взагалі УГКЦ має бути в сучасній Україні? От локальною церквою, яка так чи інакше зосереджена на західних землях країни, а чи церквою, яка є загальнонаціональною?
Але тут виникає завжди питання: як вона буде існувати в одному такому просторі з УПЦ МП, УПЦ КП? Як це все виглядатиме насправді? Чи не призведе це замість гармонії до конфронтації? І це теж питання, яке так чи інакше має бути вирішене спочатку на рівні самої цієї церкви.
Юрій Чорноморець:
І відповідно УГКЦ сама проходить певну еволюцію. Вона за два десятиліття дуже сильно наблизилася до більшої православної ідентичності в собі. Тобто, там змагалися в УГКЦ колись ідентичності більш західнофілів, католикофілів, які хотіли, щоб це була просто Католицька церква східного обряду. І відповідно друга версія – це те, що повинна бути Православна церква у єдності з Римом. За ці два десятиліття, особливо за час правління Блаженнішого Любомира ця друга версія фактично перемогла, навіть якщо греко-католики не завжди це визнають.
І це вже відкриває певний простір для толерантності, особливо якщо буде подальша взаємодія в якихось спільних проектах, наприклад, наукових, богословських, проектах, спрямованих на якусь соціальну допомогу різним людям, і тому подібне. Тоді все більше буде відчуватися православними різних юрисдикцій і греко-католиками їхня спільна єдність, цей дар київського хрещення, який у них всіх є.
– А як Ви вважаєте, що може бути в позиції УГКЦ змінено з часом саме з точки зору її ролі у християнському світі України насамперед?
Олекса Петрів: На мою думку, ця динаміка, яка розпочалася особливо в останні роки з опрацювання так званого душпастирського плану візії церкви на 5,10, 20 років, що вона буде реалізуватися, скажімо так, із теоретичних напрацювань на практику. Це є справжня активізація у парахіяльному житті, це є виховання від малечку і виховання також прихожан зрілого віку у тому розумінні, що нам найбільше бракує для нас, для українців, для українського суспільства, це є на засадах моральності.
– Нам надійшло одне питання від наших читачів-слухачів на «Фейсбук». «Як впливає домінуюча релігія в країні на її багатство? Чому, на ваш погляд, саме православні країни є такими бідними?»
Олекса Петрів: Говорити про залежність між станом матеріальним чи ВВП і певною домінацією однієї чи іншої віри, я думаю, що це є некоректно. Певні впливи, мабуть, є. Але ми бачимо і виключення з того так званого правила.
Інша річ є, що ми як люди, які усвідомлюємо, що живемо не тільки у тілесному вимірі, але й у духовному, не можемо все ставити на шкалу матеріальних цінностей, вимірювати по тім, якщо ВВП тієї держави є 40 тисяч доларів на одну особу, значить…
– Ця релігія найкраще.
Олекса Петрів: Так.
Мова є трошки по-іншому. Ми є складніша сутність, людина. І щоби відповісти на це питання, що краще, а що гірше, треба поговорити з тими людьми, поспілкуватися і зрозуміти справді рівень щастя, що можна легко, скажімо так, пояснити просто: наскільки ці люди відчувають, що вони виконують своє покликання, для чого вони покликані жити тут на землі?
Юрій Чорноморець:
– Питання патріархату УГКЦ – це завжди дискусійне питання. Я думаю, що Ви прекрасно усвідомлюєте, що з одного боку, є бажання священиків і пастора УГКЦ дійти до того патріархату, який існує в багатьох церквах східного обряду, треба відразу сказати, які підпорядковані Святому Престолу у Римі, а з іншого боку, є очевидна обережність самого Святого Престолу і взагалі Католицької церкви як такої у ставленні до цього патріархату.
Як розв’язати цю проблему? Чи взагалі вона може бути розв’язана під час нашого з вами життя, скажемо так? Церква – консервативна інституція, Ви ж самі казали. Що тут казати.
Олекса Петрів: Надіємося, що за нашого життя ця проблематика буде розв’язана. І головне – що ми працюємо для того. Працюємо для того чому? Тому що для східної церкви патріарший устрій – це є нормальний спосіб існування церкви. І це є свідчення її справді дозрілої сутності і самоправності повної. Це є символ також великою мірою для того народу, для якого ця церква служить.
І тому ці речі, які ми говоримо про патріархат, можна розкласти на дві складові. Перша – це є внутрішній склад самої церкви, що робиться і вже зроблено. Є дуже багато для того, щоби справді наша церква відповідала тим критеріям вповні достойної, самоуправної Католицької церкви православної віри і з її тим розумінням повного самоуправління, правильного душпастирювання і такої цілісної концепції.
Що стосується зовнішніх чинників у тому питанні, то так, там є дуже багато різних речей. Але час показує, що зовнішні чинники, коли є дуже сильні, інколи раптово пропадають і змінюються. Ми вже навіть на нашому недовгому віці бачили неодноразово такі речі. Тобто, я би сказав, що патріархат УГКЦ..
– Ну, а в церковному житті не бачили.
Олекса Петрів: І в церковному житті. Чому не бачили? Хто би сказав років 25 тому, що на цій землі буде така УГКЦ?
– Але це питання не церковне, а політичне. Церква була. Це політична влада не давала їй існувати.
Олекса Петрів: Це зрозуміло. Але що церква, власне, буде мати в такій позиції, вона буде мати голос такий у суспільстві, і до нього будуть дослухатися? Це є суттєвий елемент.
І ще одна річ. Наша настанова. Патріархат УГКЦ знаходиться, скажімо так, в есхатологічному стані, він вже є, але ще немає.
– Це слово треба перекласти.
Олекса Петрів: Есхатологічно – це значить річ про те, що є у Божому провидінні, але ще немає у даному часі, зараз поки що у реаліях немає.
Юрій Чорноморець:
– Чому Ватикан такий обережний тут?
Юрій Чорноморець: Ватикан завжди обережний. Він занадто обережний. І навіть папа Бенедикт в одній із своїх останніх книг написав, що ми були занадто обережні під час Другої Світової війни.
Але вони продовжують і на сьогодні бути занадто обережними. Це така властивість Ватикану. Можливо, в найближчому майбутньому вони стануть трохи більш сміливішими. Все в часі змінюється. У всякому разі вони розуміють, що колись вони помилилися, коли були занадто обережні. І відповідно, можливо, й зараз вони помиляються з цією занадто обережністю.
– Чи впливають на ситуацію навколо патріархату взагалі стосунки Ватикану і РПЦ?
Юрій Чорноморець:
– В есхатологічному розумінні слова?
Юрій Чорноморець:
Недавно таке заявив «права рука» патріарха Кирила, вельмишановний митрополит Іларіон Алфеєв. Відповідно ця політика не стільки зацікавленість самої РПЦ, скільки вона пов’язана з тим, що РПЦ, як і сам митрополит Алфеєв колись визнав, і це було потім в ЗМІ, що вони працюють на російський державний інтерес.
Якщо Ватикан не побоїться, то патріархат буде. Якщо ж далі Ватикан буде боятися, то патріархату не буде. Ну, будемо бачити. Від нас вже мало що залежить, тому що УГКЦ на сьогоднішній момент готова до стану патріархату, до символічного.
У неї навіть попередній Блаженніший – всі його називали «патріархом», тому що він по факту був патріархом. Це фігура така, що навіть інакше його не можна було називати, така людина, яка була втіленням чеснот мудрості, любові, толерантності і справжнім пастирем таким, що відповідно він сам і був патріархом.
Надіємося, що і новий владика буде теж дуже гарним предстоятелем, і поступово взагалі всі аргументи і страхи відпадуть.
– До речі, УГКЦ на відміну від УПЦ КП може проводити власний діалог з УПЦ МП. Тут немає ніяких канонічних проблем.
Можна сказати, що цей діалог, якщо зараз й не відбувається, то здатний взагалі відновитися на якомусь рівні?
Олекса Петрів: В залежності, про який діалог говорити? Якщо мова йде про діалог особистісний на рівні особистісних відносин, то такий діалог був.
– Але особистісні відносини – це не діалог між церквами. Правда?
Олекса Петрів: А от діалог між церквами, якщо мова про певні офіційні комісії, то є задумки, раніше було так, з поперемінним успіхом вони у певних ділянках, у певних царинах відбувалися. І надіємося, що будуть продовжуватися далі. Тому що у спілкуванні, у пошуках істини і знаходиться розв’язка тих проблем та викликів, які стоять перед київським християнством.
– Пане Юрію, яку роль могла відіграти УГКЦ у цьому непростому спілкуванні, яке існує між православними конфесіями в Україні?
Юрій Чорноморець:
По-перше, існує два види діалогу. Існує діалог любові, коли просто люди між собою спілкуються, навіть роблять якісь спільні справи, відповідно виявляють толерантність, любов один до одного. Існує діалог істини.
І от в обох діалогах, і в діалозі любові, і в діалозі істини, УГКЦ задає дуже велику планку. Тому що, наприклад, православні церкви не розвивали дуже активно власного богослов’я два десятиліття. Відбувався такий процес традиційного «православного спання». А потім вже люди дивляться, що УГКЦ як інституція продукує дуже гарне богослов’я, богословських книжок, і починають відповідно українські православні церкви теж намагатися вийти на цей рівень.
На сьогоднішній момент українські православні церкви вже готові до діалогу любові, до толерантного спілкування з греко-католиками майже повністю. І вони нарощують свій богословський потенціал для того, щоби бути готовими до такого діалогу істини, щоби уяснити якісь віровчительні питання, богословські питання, які нас настільки роз’єднують. І, можливо, вони вже не настільки й роз’єднують? І, можливо, все-таки можлива якась єдність, якісь форми єдності?
Але це таке далеке майбутнє, тому що навіть ще УГКЦ не все зробила у розвитку власного богослов’я, щоби бути готовою до такого діалогу, і багато що ще треба зробити. А православним церквам теж вже треба, щоби вести цей діалог, ще більше.
– Час зараз дуже стрімкий, а церкви залишаються у своєму ритмі. Дуже важко зрозуміти, чи може час нинішній розвитку інформаційних технологій, коли все стрімко розвивається, бути гармонійним з ритмом гармонійним, який існує внутрішньо у церкві?
Олекса Петрів: «Осідлати час»? Не знаю, чи така формула є для людини, взагалі для її призначення є потрібна. Чи потрібно нам, як кажуть, «прогинатися» під цей світ?
– Бути гармонійними до часу.
Олекса Петрів: Гармонійним з ним – це інша справа. Тому церква також шукає різні форми, правильні форми, як, яким чином відповідати на ті запити суспільні, які є, теперішнього часу?
