(Рубрика «Точка зору»)

Сергій Шумило

Останніми днями у ЗМІ багато говориться про ухвалений Верховною Радою закон про нібито «заборону УПЦ». Насправді, якщо почитати закон, то у ньому жодним словом не згадується Українська православна церква (УПЦ), а згадуються загалом будь-які релігійні організації, пов'язані з релігійними центрами держави-агресора Росії. Тому казати, що цей закон «забороняє УПЦ» є невірно.

І коли в УПЦ самі заявляють, що закон спрямований саме проти них, то виходить, що вони тим самим підтверджують свою афіліацію із релігійним центром держави-агресора?

Офіційні спікери УПЦ, коментуючи ухвалений закон, постійно наголошують, що УПЦ є «повністю незалежною» («de-facto автокефальною»), але при цьому чомусь найбільше бояться вступу в силу згаданого закону. Напевно знають, чого бояться.

Бо насправді УПЦ за два з половиною роки війни РФ проти України так і не ухвалила жодного документа про свій вихід зі складу Російської православної церкви Московського патріархату (РПЦ МП), від якої вона залежала канонічно та адміністративно всі ці роки (від самого створення в 1990 році).

Для всіх інших помісних Православних Церков світу УПЦ не є самостійною церквою, але є канонічним структурним підрозділом у складі РПЦ МП. Саме в такому статусі вони визнають і приймають представників УПЦ до співслужіння під час закордонних поїздок. І ніде у відносинах з іншими помісними Православними Церквами УПЦ не заявляє, що вона не має нічого спільного з РПЦ МП. Такі заяви робляться лише для внутрішньої аудиторії всередині України, але жодним чином не на зовні, за її межами.

Як пояснюють в приватних розмовах деякі архієреї УПЦ, якщо вони остаточно вийдуть зі складу РПЦ МП, то втратять «канонічність» та визнання з боку інших Православних Церков. По суті, вони стали заручниками власного «канонічного міфу», який понад 30 років плекали в своєму середовищі у протистоянні з УПЦ-КП (Українська православна церква Київського патріархату) та УАПЦ (Українська автокефальна православна церква), а згодом і з ПЦУ (Православна церква України), виховавши ціле покоління вірян та священників на тезі, що поза єдністю з РПЦ МП не може існувати «канонічна церква» в Україні.

Схоже, це стало своєрідною модерновою т.зв. «еклезіологією» УПЦ. Власне, на цій ідеї ґрунтується навіть новий Статут про управління УПЦ, який в першому своєму пункті посилається на грамоту московського патріарха Алексія Рідігера від 1990 року про самоуправління УПЦ у складі РПЦ МП, і де недвозначно прописано, що УПЦ зберігає свою єдність зі світовим православ'ям винятково через РПЦ МП.

Саме цей пункт став каменем спотикання і причиною претензій до УПЦ як з боку багатьох священників і вірян УПЦ, так і суспільства, а також експертного середовища (релігієзнавців) та державної влади України. Адже в умовах жорстокої загарбницької війни Росії проти України, яку благословляє і всіляко надихає і підтримує РПЦ, збереження однією з найбільших релігійних організацій в Україні такого канонічного зв'язку з релігійним центром в державі–агресорі робить її заручницею антиукраїнської політики та невільною співучасницею її злочинної діяльності.

Зрозуміло, що в умовах війни будь-яка держава намагатиметься нейтралізувати такі впливи з держави-агресора, як в суспільній, політичній, економічній, культурній, так і релігійній сфері. Інакше і бути не може. Бо це війна. І це вже питання не просто свободи совісті, а національної безпеки в умовах війни. Це питання збереження життів мільйонів українських громадян, яких щодня убивають російські війська.

Тим паче, коли держава-агресор активно використовує для цього релігійний чинник та риторику у антиукраїнській пропаганді, виправдовуючи і навіть «освячуючи» війну проти України.

Отже, закономірно, що держава в умовах війни хоче отримати від УПЦ (яка до початку повномасштабної війни була єдиним цілим з РПЦ МП) не тільки на словах, але й на практиці підтвердження та гарантії того, що вона більше жодним чином не пов'язана з Московським патріархатом (МП).

З цією метою керівництвом Державної служби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) ще на початку 2023 року було надіслано до керівних органів УПЦ запит з проханням надати офіційні документи, які підтверджують вихід УПЦ зі складу РПЦ МП. На жаль, таких документів не було надано. Не було, тому що їх немає.

Акт про автокефалію УПЦ: яким би міг бути?

Розуміючи, які виклики і загрози постають перед УПЦ через відсутність таких документів, на прохання однодумних священників та вірян УПЦ мною ще в грудні 2022 року було підготовлене відкрите Звернення до Предстоятеля та Синоду УПЦ (більш відоме як «10 запитань до Синоду УПЦ») з проханням ухвалити такий офіційний документ про вихід УПЦ зі складу РПЦ МП.

Крім того, на прохання друзів з УПЦ мною тоді ж був розроблений чернетний проєкт можливого Акту про вихід УПЦ зі складу РПЦ та проголошення її автокефалії. Цей проєкт був переданий на обговорення як деяким архієреям УПЦ, так і безпосередньо митрополиту Онуфрію. Нажаль, ідея проголошення такого Акту, як і багато інших пропозицій, так і залишилась нездійсненною.

У цьому проєкті Акту, опираючись на рішення Феофанівського Собору УПЦ за травень 2022 року, пропонувалось прописати такі конкретні пункти (оприлюднюється вперше):

1. Відповідно до рішень травневого Собору у Феофанії УПЦ є повністю незалежною і самостійною (автокефальною) Церквою і не є більше зв'язаною ані адміністративно, ані канонічно чи будь–яким іншим чином з Московським патріархатом.

2. УПЦ адміністративно та канонічно вийшла зі складу РПЦ МП, тому для УПЦ не мають значення і не є чинними рішення Патріарха, Синоду і Соборів РПЦ МП.

3. Предстоятель та інші ієрархи УПЦ не є більше членами Синоду, Архієрейского та Помісного соборів, Міжсоборної присутності та будь–яких інших церковно–канонічних органів, комісій та відділів РПЦ МП.

4. «Статут РПЦ», зокрема його розділ Х, не є чинним для УПЦ. УПЦ як повністю незалежна і самостійна Церква керується виключно Статутом про управління УПЦ.

5. УПЦ відновлює євхаристійне єднання зі Вселенським Константинопольським Патріархатом, Олександрійським Патріархатом, Кіпрською та Елладською Православними Церквами і вважає віднині нечинними рішення про розрив євхаристійного єднання з ними, нав'язані раніше під чужим впливом з Москви.

6. У своїх зв'язках з іншими Помісними Православними Церквами УПЦ не залежить від політики і настанов Московського патріархату та інших церков та релігійних центрів і самостійно провадить свою зовнішньоцерковну діяльність.

7. Священний Синод УПЦ засуджує заяви московського патріарха Кирила про підтримку й обґрунтування війни Росії проти України, а також пропаговану ним фундаменталістську ідеологію «русского мира», яка за всіма ознаками носить єретичний і неправославний характер.

8. Священний Синод УПЦ в чергове заявляє про беззаперечну підтримку територіальної цілісності та державної незалежності України, засуджує розв'язану Росією війну проти України, спроби окупації та відторгнення українських територій (як і єпархій УПЦ на окупованих територіях), а також засуджує факти колабораціонізму, та всебічно благословляє свою паству на захист територіальної цілісності та суверенітету нашої Батьківщини – держави Україна.

Таким міг би бути Акт про вихід УПЦ зі складу РПЦ МП, який ми пропонували.

Здавалося б, що простіше, як ухвалити такий чи подібний документ і тим зняти всі питання перед суспільством та державою? Але ані такого, ані якогось іншого документу в УПЦ так і не ухвалили.

УПЦ не чує звернень від своїх священників

Натомість в керівництві УПЦ третій рік вперто витрачається купа часу, сил, енергії і коштів на різні оскарження, статті і тлумачення, які не мають нічого конкретного на доказ своєї позиції. У УПЦ знайшлися воля та ресурси для оскарження дій української держави з використанням впливових міжнародних майданчиків (що в умовах війни подекуди виглядає як підігравання країні-агресору), проте не знайшлося можливостей (чи бажання?) засвідчити перед іншими Помісними Церквами свій новий «незалежний від МП» статус.

Складається враження, що деякі ієрархи, щоденно чуючи вищезгадані вимоги не тільки від влади і суспільства, але й від власних вірян та духовенства, принципово відмовляються ухвалювати такий документ, свідомо заганяючи УПЦ у глухий кут.

Якби Синод УПЦ на виконання рішень Феофанівського Собору УПЦ таки прийняв офіційний Акт про те, що УПЦ повністю виходить зі складу РПЦ МП, то нещодавно прийнятий закон жодним чином не міг би розповсюджуватися на УПЦ. Адже, як неодноразово пояснювали ініціатори законопроєкту, саме на це він і спрямований – спонукати керівництво УПЦ прийняти офіційні та недвозначні документи про повний вихід зі складу РПЦ МП та припинення з нею канонічних зв'язків, а не на «заборону УПЦ».

Проголошення подібних Актів – поширена у вселенському православ'ї процедура конституювання власного статусу. У практиці Церкви при набутті автокефалії приймались різні за формою Акти. Були такі, що проголошували свій новий статус, були такі, якими надавався статус автокефалії. Наприклад, відповідними Актами проголошувалась автокефалія Польської та Чехословацької Церков. Головне, щоб Акт чітко формулював і визначав конкретний статус Церкви, до якого потім не було б претензій з боку влади і суспільства.

Без такого офіційного документа всі розмови в УПЦ про «повну незалежність і самостійність» – балачки, які тривають вже понад 30 років.

Спікери УПЦ, заперечуючи необхідність надання їй повної автокефалії, задовго до 2022 року неодноразово заявляли, що вона й без цього «має de-facto справжню автокефалію» (маючи на увазі статус адміністративного самоврядування в системі РПЦ МП). Тож такі заяви після початку широкомасштабної війни не стали чимось новим, чому й не отримали довіри. Адже вони не відповідали дійсності.

Що ж стосується внесення у травні 2022 року змін до Статуту УПЦ, то саме по собі це лише фіксує певний стан. «Зачистка» у Статуті в умовах війни «незручних» фраз про зв'язок із церковною структурою в державі-агресорі ще не є підтвердженням відсутності такого зв'язку.

Сам статус УПЦ поза РПЦ МП так і не був проголошений і не був закріплений. Через це і всі нарікання. Спромоглися сказати «а», але так і не сказали «б».

Ще з перших днів повномасштабної війни групою священників і вірян УПЦ, до якої належав і я, було ініційовано низку звернень до митрополита Онуфрія із закликом порвати будь-які стосунки з МП.

Неочікувано це переросло у цілий стихійний церковний рух, наслідком чого стало скликання у травні 2022 року Собору УПЦ. Але його половинчасті результати та рішення, які були свідомо прописані так, щоб задовольнити як проукраїнське, так і проросійське крило, і щоб їх можна було трактувати кому як заманеться в залежності від подальшого перебігу повномасштабних бойових дій (деякі архієреї ще довго вичікували, чи зможуть закріпитися російські окупаційні війська на українських територіях), дуже швидко викликали у нас розчарування і нові запитання.

Процедурно на травневому Соборі у Феофанії спершу мав би бути ухвалений відповідний Акт про вихід УПЦ зі складу РПЦ МП, а вже потім із посиланням на нього Собор мав затвердити Статут. Це, звісно, при прагненні набути справді незалежний статус... Саме на це сподівались багато хто з нас. Але цього не сталось.

Звернення підписали понад 300 священників

Не дивлячись на такий організаційно-процедурний «прокол», якщо мати бажання, завжди можна знайти шляхи, як виправити ситуацію. Навіть якщо не було ухвалено Акт Собору, то згодом міг би бути прийнятий Акт Синоду як керівного органу УПЦ у міжсоборний період, яким закріплювалися би рішення Феофанівського Собору.

Це був би офіційний Синодальний документ, який мав би канонічно–правове значення. Але такого документа в УПЦ немає.

Будь-які інші листи чи коментарі чи то від митрополита Онуфрія до ДЕСС, чи від митрополита Мелетія або митополита Климента, чи будь-кого з інших архієреїв УПЦ, без наявності відповідного рішення з боку вищого керівного органу УПЦ не є офіційними документами від імені всієї Церкви. Вони не виражають офіційну позицію всієї повноти УПЦ, і їх завжди можна розтлумачити як лише приватну думку, яка не має правовстановлюючих наслідків.

Саме тому, щоб допомогти священноначаллю виправити таку ситуацію, було підготоване Звернення духовенства та вірян УПЦ із десятьма запитаннями до Синоду, яке було оприлюднене на початку січня 2023 року.

Тепер вже можна відкрито сказати, хто був його автором. На прохання деяких отців з УПЦ я підготував цей текст у грудні 2022 року, коли ще не всім було помітно, наскільки ставлення суспільства та держави до зв'язків УПЦ з РПЦ МП радикально змінюється.

Це звернення підписали тоді понад 300 священників і більше 1000 вірян УПЦ. Здавалося б, воно надавало добрий ґрунт, щоб опираючись на думку власного духовенства та вірян, скористатися ним як свого роду «дорожньою картою» і прийняти відповідні рішення (зокрема й Акт про вихід зі складу РПЦ МП), які б унеможливили насування кризи.

Це була щира спроба допомогти священноначаллю УПЦ разом відшукати вихід з кризи, що насувалася, адже доля Церкви нам боліла і не була байдужа.

Якби Синод адекватно відреагував на наше Звернення, сьогодні не було би тієї проблеми, в якій опинилася УПЦ.

Від початку вторгнення російської армії в Україну було зрозуміло, що в умовах повномасштабної військової агресії РФ проти України та підтримки з боку РПЦ МП цієї жахливої війни, в церковному житті далі не може залишатися все «як було колись». Зрозуміло, що МП більше не може існувати в Україні ні в якій формі, навіть прихованій. І тут мова зовсім не про віру і свободу совісті.

На жаль, Синод УПЦ так і не надав відповіді на ті наші 10 запитань. Звернення понад 300 священників та понад 1000 вірян УПЦ, було проігнороване. Не підтримали і ідею проголошення вищезгаданого Акту. Більше того, коли делегація священників–підписантів поїхала до резиденції Предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія, щоб зустрітися із ним і донести до нього свій біль та пропозиції, то він не вийшов до них. Казали, що він погано себе почував… Натомість, замість відповіді, невдовзі послідували репресії, поливання брудом та «заборони» на найбільш активних священників–підписантів УПЦ і всіх причетних до створення Звернення.

Для багатьох священників та вірян УПЦ ці два з половиною роки виявилися часом втрачених надій та сподівань.

Засудження священників-підписантів і повна безкарність священників-колаборантів

Вперте намагання церковного проводу зберегти в УПЦ попередній «status quo» та приховану канонічну належність до РПЦ МП виглядає як свідоме самогубство під виглядом удаваного «мучеництва». Це стало причиною масових розчарувань та відтоку з УПЦ багатьох вірян.

Судячи з усього, для керівництва УПЦ більш важливо відчувати хоч якесь визнання зовні (нехай і як канонічної частини РПЦ МП) з боку представників деяких інших Помісних Церков (переважно проросійських), аніж мати визнання з боку власного суспільства та держави. Хоча Церква існує для служіння власному народу, а не для зовнішніх контактів та зв'язків. Цими благами (зовнішніми) в УПЦ користуються одиниці, тоді як тисячі простих священників кинуті на призволяще і змушені страждати через невизначений курс власного священноначалля.

Чи відповідає таке ставлення до власної пастви «канонічним критеріям», яких начебто прагнуть вони дотримуватись? Одвічне питання, що є первинним, «людина для суботи, чи субота для людини»...

На жаль, чим далі триває війна, тим менше у багатьох священників та вірян УПЦ сподівань та ілюзій щодо можливості конструктивного діалогу всередині своєї церкви. Тих вірян чи священників, хто не боїться висловлювати свою незгоду з існуючим станом речей у власній церкві, нерідко піддають приниженням, таврують як «зрадників», «обновленців» та «єретиків». Їм всіляко дають зрозуміти, що з такими поглядами вони «чужі» і «небажані» в УПЦ. По суті, це і є гоніння, тільки внутрішнє.

Здійснюється тиск на проукраїнських священників-підписантів, найактивніших піддають показовим покаранням (заборонам у священнослужінні). При цьому, ще не було жодного випадку, щоб таким же «заборонам» піддали тих священників, які і далі продовжують поминати у храмах УПЦ московського патріарха Кирила Гундяєва, або взагалі заявили про свій вихід зі складу УПЦ і перепідпорядкування напряму патріарху та Синоду РПЦ МП (а це цілі єпархії з сотнями парафій і священниківів в окупованих Криму, на окупованих територіях Донбасу, Запоріжжя та Херсонщини. Так само не було піддано заборонам жодного священника чи єпископа УПЦ, які відкрито здійснювали колабораційну діяльність і благословляли російські окупаційні війська під час вторгнення в Україну (хоча таких фактів відомо чимало).

Доводиться з болем спостерігати, як все більше в УПЦ деякими єпископами та священиками оволодіває якесь сектантське відчуття власної «непогрішимості», образи на всіх навколо та вбачання в них «ворогів», хронічне небажання чути правдиву критику чи подивитися на себе з боку, щоб зрозуміти, чому люди полишають УПЦ і так критично сприймають їх за той «канонічний зв'язок» з РПЦ МП.

Є окремі адекватні священники і єпископи, з ким дійсно можна говорити, але їх не так багато, на загал дедалі більше відчуття якоїсь всеохоплюючої тенденції до маргіналізації та сектантського протиставлення себе цілому українському суспільству та державі. Ну і, звісно, якесь показове лукавство. Хоча, від сергіянської школи МП чи виправдано очікувати чогось іншого?

Шанс позбутися залежності від Москви ще є?

Звісно, виправити помилки ніколи не пізно. Шанс позбутися канонічної залежності від РПЦ МП досі є.

Принаймні, згідно з ухваленим законом на це відведено ще дев'ять місяців.

Чи скористається цим шансом провід УПЦ, який і далі залишається в канонічній єдності з Московським патріархатом? Хотілося б вірити, що так. Принаймні, остання зустріч керівництва УПЦ з делегацією Вселенського Патріархату, яка відбулася у Києві 23 серпня 2024 року, вселяє певні надії, хоч і досить крихкі.

Попри все, хочеться вірити, що керівництво УПЦ таки обере шлях діалогу, а не протистояння із власним суспільством, яке страждає від розв’язаної Росією війни, і яку підтримує і благословляє РПЦ МП. Альтернативи цьому немає. Має бути не чергове видавання бажаного за дійсне, а реальний шлях повної автокефалії від РПЦ МП, шлях служіння для власного народу без оглядання, що про це кажуть у Москві.

Поки цей шанс залишається. При наявності волі і бажання ієрархів УПЦ він може бути використаний для збереження і Церкви, і довіри людей.

Саме на це спрямовані останні ініціативи української влади. Наступний крок за керівництвом УПЦ, який матиме релевантні наслідки для всієї Церкви. Саме від керівництва УПЦ залежить, якими вони будуть.

Замість висновку, на останок, хотілося б тут ще раз нагадати наше минулорічне Звернення з 10 запитаннями до Синоду УПЦ, яке і досі лишається актуальним для УПЦ, і відповідь на яке могла би стати рятівною ниткою в подальшій долі УПЦ.

Але чи стане?

Сергій Шумило – кандидат історичних наук (PhD), доктор теології (ThDr), директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Великобританія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода