На окупованих територіях залишаються люди, які допомагають українській розвідці зменшувати кількість техніки та бойових баз. І це попри роботу російських спецслужб із місцевими, «полювання на відьом» та принципово знищення проукраїнських людей.
«Очі української розвідки» є і в Луганську та Донецьку, містах, які Росія контролює вже 10 років. Але українські спецоперації на цих територіях проводять, про більшість із них суспільство навіть не здогадується, стане відомо – вже після перемоги, каже «Фаворит», воїн спецпідрозділу ГУР МО України.
Про спецоперації в тилу у ворога, Бахмут та майбутнє України – в інтерв’ю Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода).
– Чим займається ваш спецпідрозділ?
– Можемо діяти як піхота, треба летіти – будемо летіти, треба пливти – будемо пливти. Де є в нас потреба, туди і їдемо. Як би це пафосно не звучало.
– У фільмах є романтизація спецпідрозділів: зайшли, все зачистили, вийшли без втрат. Реальність яка?
– Це зовсім неромантично. Це важко, це брудно. Ти можеш, як піхота, сидіти місяць в окопі – болото, багнюка. І це не так красиво, як у фільмах (посміхається – ред.) Втрати бувають і у нас. Можливо, вони не такі великі, як у інших підрозділів, але вони все одно є.
Наш командир Віктор Торкотюк, він же «Титан», дуже береже людей. Усі операції плануються максимально точно, щоб усе вдалося зробити правильно і ми не втратили бійців.
– А як довго планують зазвичай операції й скільки варіантів готується?
– По-різному готуємося: місяць, два, а може – і тиждень. Наскільки дозволяє час та обставини. Буває взагалі – зриваємося, їдемо.
Зазвичай плануємо кілька варіантів, а в процесі – імпровізація. Бо усе може змінюватися – погода, інформація, як ворог діє. Він же теж не завжди працює, як ми собі запланували. Війна взагалі динамічна і постійно треба підлаштовуватися, придумувати, міняти щось.
– Ви вже звикли до цієї динаміки?
– До війни важко звикнути. Але стараємося, адаптуємося.
Вони прибрали всіх своїх радянських командирів, тепер ставлять молодих. Це та перевага, яка раніше була в УкраїниАндрій Мельник
– Ви відчули якісь зміни в тактиці росіян з 2022-го року?
– Вони прибрали всіх своїх радянських командирів, тепер ставлять молодих. Це та перевага, яка раніше була в України. Бо там, де молоді командири, там якийсь креатив у діях. Як-то кажуть, перемагає у війні – хитрість, неочікувана тактика, такий собі «фронтовий креатив».
Вода – невідомість, а бій за міста – кропітка робота
– Зараз фронт в різних областях України – і це різні рельєфи. Особисто для вашого спецпідрозділу – який більш зручний?
– У кожної місцевості свої переваги та недоліки. Ми готові працювати будь-де: де потрібні, там і будемо.
Але найважче, думаю, вода. Ще й коли ніч, темрява. Важко орієнтуватися. Тим більше, що не можна користуватися навігацією, бо тебе побачать. Ти теж не бачиш нічого – куди пливеш, що поруч. У будь-який момент може щось звідкись «випірнути». Додає своїх мінусів, якщо це до того ж холодний час – взагалі мало комфорту (посміхається – ред.). І ось ця невідомість під час водних спецоперацій вона, думаю, найважча. У першу чергу – психологічно.
– А якщо казати про операції в промислових зонах. Наскільки такий «рельєф» некомфортний?
– Був Куп’янськ. Дуже активні бої. З російського боку багато під’їжджало техніки – й дуже близько. Вона хоча і стара, але коли мова йде про танк… Який би він не був старий, але це все одно бойова одиниця. І коли він під’їжджає за 340 метрів до тебе, результат його роботи відчувається. Важко в таких умовах проводити ротацію: все обстрілюється, бої йдуть цілодобово і взагалі не припиняються. Ти не можеш навіть підвезти БК (боєкопмлект – ред.).
На Донеччині з таких операцій у мене був Бахмут. Якраз потрапив туди, коли були запеклі бої, і за Росію воювали «вагнерівці» – усе ж таки це підготовлені бійці, які сильно відрізняються від просто мобілізованих росіян. І було важко: противників і так набагато більше, ніж нас. А вони ще й постійно прибувають і прибувають.
У росіян тактика була, що спочатку всяких зеків і хворих пускали, як приманку, щоб ті виявили, де розташовані наші позиції. А вже потім заходили «вагнерівці» – більш підготовлені, екіпіровані краще. Але ми все одно робили свою роботу і відстоювали нашу територію.
Для мене Бахмут – це найнезабутніша спецоперація. Бо цілодобово воювали. Без сну, без їжі, без відпочинку. Ти постійно ведеш бій. Спецпідрозділи в такому режимі зазвичай не працюють, це дещо для нас «незручний» темп. Тому дуже пишаюся піхотою – вони в такому темпі живуть постійно.
– Бої за міста. Давайте відверто: коли в новинах з’являється, що «українська армія відбила кілька вулиць», то комусь це може здатися, що це дуже невелике просування. Пояснімо: чому міські бої це важко.
– Коли йдуть бої з будинків, на вулицях, то противник може ховатися будь-де. І це дуже кропітка робота. Кожен метр треба зачистити, перевірити, чи не залишився ворог. І лише потім просуватися далі – знову кожен метр перевірити. Якщо якісно це все робити, то швидко не вийде. Взяли вулицю, поставили на контроль, зайняли позиції, продовжили рух – виснажливо. І не забуваємо, що є великі ризики, що може хтось ще ховатися.
Читайте також: «Скажіть спасибі своїм ждунам»: що Росія ховає у містах Лисичанського трикутника
– Або цивільні залишилися…
Якщо йдуть бої за міста і там залишаються цивільні, це дуже обмежує можливостіАндрій Мельник
– Нам, можна сказати, пощастило. Ми практично цивільних не зустрічали. Але все ж таки були випадки в Бахмуті – розстріляна вся вулиця, жодного будинку цілого не залишилося, там десь маленька хатинка наполовину розвалена… і в ній живе бабуся. Бої – вдень і вночі. Обстрілюють щогодини. А вона там залишається. Максимально небезпечно, але все одно нікуди не їде. Проте це були поодинокі випадки.
Звичайно, якщо йдуть бої за міста і там залишаються цивільні, це дуже обмежує можливості. Чому їх і вивозять: по-перше, для їхньої ж безпеки, по-друге, так українським військовим простіше захищати.
В окупованих містах з 2014 року залишаються люди, які допомагають розвідці
– Під час проведення операції – повернення «вишок Бойка» – одним з трофеїв став радар «Нева-Б». Чим він корисний Україні?
– Будь-який радар, який використовувала та сторона, працював проти нас, тобто він допомагав отримувати певну інформацію про наші пересування, розташування, сили. Коли ми забираємо певний трофей, його наші спеціалісти потім досліджують, дивляться, що він може, як з ним може взаємодіяти інша російська техніка. Це допомагає створити цілісну картину – чим і як воює наш противник. Але з трофеями також треба бути обережними, бо нерідко їх росіяни мінують або ставлять «маячки» (пристрої, для відстеження – ред.).
– Стиль Росії, як показала ця війна, – знищувати міста. Хоча вони кажуть, що приходять захищати, вони просто кожне місто «стирають». Що відчуваєте, коли розумієте, що мінус населений пункт на мапі України?
– У сучасної Росії досі стиль радянської армії. Вони можуть битися за маленьке село, поки не захоплять. Бо їм треба донести на «верхівку», що є перемога. Вони реально можуть там 200 людей вкласти, але їм потрібна ця точка на мапі. Жодна армія світу так не воює, усі бережуть людей. У Росії людей багато. Вони можуть загубити заради однієї такої «перемоги» половину особового складу.
Що стосується наших міст – звичайно, біль. Співчуття до людей – тих, хто залишився без своїх домівок. Бо ти розумієш, що люди жили, вели свій побут, щось їм важко дісталось, а потім – в один момент у них цього немає.
Але я впевнений, що ми відбудуємо нашу Україну… ще кращою. Є приклади країн, де були війни, а після цього вони відновилися. Я думаю, коли війна закінчиться нашою перемогою, то це буде шанс для України стати ще сильнішою в різних галузях. Головне – не проґавити цей шанс.
– Питання, на яке краще за розвідку ніхто не відповість. Люди, які залишаються в окупації: для чималої кількості – це «зрадники». І мало хто замислюється, що нерідко – там є ті, хто є інформаційною опорою розвідки України.
– Звісно, там є такі люди. І вони дають корисну інформацію. Вони – наші очі. І якраз вони допомагають по-своєму, щоб потім був такий результат, який бачимо в новинах – про вибухи й прильоти по військових базах росіян в окупації.
– Ви зараз кажете про новоокуповані території чи і в окупованому Луганську та Донецьку залишаються ті, хто допомагає Україні?
В окупованих Луганську і Донецьку дуже потужно працюють російські спецслужби – і стежать за всіма, і йде зачистка проукраїнськи налаштованих людейАндрій Мельник
– І там також. Є люди, які можуть передати інформацію, перевірити те, що ми знаємо, і тим самим зробити внесок в нашу перемогу.
На жаль, в Луганську та Донецьку таких менше, ніж на територіях, які окуповані з 2022-го – все ж таки ті території вже 10 років під контролем Росії. Там дуже потужно працюють російські спецслужби – і стежать за всіма, і йде зачистка проукраїнськи налаштованих людей. Варто все ж розуміти, що є і ті, хто з часом адаптуються під нові умови. Але є, всюди є люди, які нам допомагають.
Читайте також: «Вполювати» коригувальника: на окупованому Донбасі почали гарячково шукати помічників ЗСУ
Спецпідрозділ – не тільки штурмовики. Якщо є бажання, то робота буде всім
– Давайте трошки більше про «Артан». Те, що ми вже зрозуміли з розмови з вами. Спецпризначенець має вміти все…
– Ми всьому навчаємо. Загальний курс: вогнева підготовка, тактика, топографія. Той самий такмед. У нас є приклад. Дуже талановитий хлопчина «Фара» отримав поранення в ногу. Йому просто на позиціях в окопі зробили тампонування. І потім лікарі казали, що це було зроблено професійно, правильно і врятувало хлопцю ногу. Тому усю цю базу постійно повторюємо і знову відпрацьовуємо, скільки б ти вже не воював. Після загального курсу – вже по спеціалізаціях.
– До води також готуєте?
– Звичайно. До операції в Енергодарі ми тривалий час тренувалися на Дніпрі – плавати, висаджуватися. Бо ми ж на гумових човнах пливемо, там треба знати всі нюанси. Навіть, як орієнтуватися вночі.
– До вас може потрапити хто завгодно?
– У нас всі – добровольці. Немає тих, кого затягнули по повістці. І в цьому великий плюс – у людей є бажання. Насправді чимала частина нашого підрозділу могла б не воювати. У когось троє дітей або батьки з інвалідністю. Є бізнесмени, які на своїх місцях донатили б. Але вони у нас, бо їм усім є що втрачати – і вони готові за це боротися. Більша частина підрозділу не були військовими до війни, чимало – спортсменів.
– Спортсмени – це добре, бо дисципліна, фізично підготовлені. Але є у великому спорті розуміння «пік форми». І більшість ваших бійців звикли до конкретної частини року, коли вони мають бути фізично найкраще підготовлені, а потім – відпочивають. У спецпідрозділі ж взагалі інший графік. Як вирішуєте це?
– Так само – є пік форми. До кожної операції готуємося, як і в спорті. Виходимо на задачі в найкращій формі. Готуємося, відпрацьовуємо, трошки відпочинку, далі – знову навчання. Просто в спорті такі періоди довготриваліші. Але схема схожа.
– Якщо я хочу потрапити в «Артан». Який алгоритм моїх дій?
– У нас є соцмережі. Можна залишити свою заявку, пройти тести з фізичної підготовки, співбесіду і поліграф. Під час співбесіди звертаємо увагу на те, чим людина займалась у цивільному житті. Якщо мала стосунок до спорту – це завжди плюс.
– А скільки часу минає між тим, як людина до вас приєдналася і виходить на перше завдання?
– Залежить від людини. Перш за все, ця людина сама повинна зрозуміти, що вона готова. Якщо людина не впевнена, то ніхто не скаже: «Друже, твій час настав». Хтось швидше навчається, інші – теорію зрозуміли, але практики бракує. Залежить же ще від спеціалізації. Для кожного підбирається оптимальний час.
– Як визначається спеціалізація?
– Може людина саме вибирати. Наприклад: «Хочу бути кулеметником». Без питань. Іноді буває, що у нас бракує гранатометників, а людина от саме з кулеметом прагне працювати. Тоді можемо запропонувати іншу спеціалізацію. Але насильництвом ніхто не займається, все тільки за бажанням.
Спецпідрозділ – це не тільки штурмовики. Є цілий штаб. Хтось готує, хтось возить все. Якщо є сильне бажання бути корисним, то навіть з гіршою фізичною підготовкою буде робота в підрозділі.
– А як ви особисто потрапили в «Артан»?
– Я ніколи в житті не думав, що буду військовим. Закінчив військову кафедру студентську. До речі, у перший місяць повномасштабного вторгнення у мене було добровольче формування територіальної громади «Щит Василькова».
Згадав усе, що раніше, думав, мені ніколи не знадобиться. Коли приїжджали потім генерали і бачили нашу лінію оборони, я з ними міг реально спілкуватися однією військовою мовою. Взагалі до 2022 року я був радником міського голови у Василькові.
– Тобто стереотип, що політики і їх радники не воюють…
– Це неправда. Ми в перші дні сформували свою ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – ред. ) – близько 1200 людей. Звісно, питання якості було. Але охочих було чимало. Як пам’ятаєте, такої дружності в Україні, мабуть, ніколи не було. І от ми у ДФТГ навчали, потім функціонували як військовий підрозділ. Навіть були виїзди по Київщині. А коли Київську область відбили, то я пішов у ГУР [Міністерства оборони України].
Хочу захищати Україну до перемогиАндрій Мельник
– А чого вирішили продовжувати захищати? Дуже часто, коли лінія фронту відсувається від їнього регіону, у деяких людей мотивація обороняти закінчується.
– По-перше, хотів бути корисним. По-друге, розумів, що війна ще не закінчилася. По-третє, – я був далеким до війни від її початку, з 2014-го. Я про це відкрито кажу. Далеким був від того. І я не хотів повторювати цю помилку. Тому хочу захищати [Україну] уже до перемоги.
Коли потрапив у «Артан», то знав, що буде важко, і треба багато вчитися. Перші місяці постійно були на полігоні. Спека, шалене навантаження. Але розумів, що це потрібно для того, щоб успішно виконувати завдання, а головне – повертатися живим.
Освіта за стандартами НАТО – одна, реальність – інша
– У «Артана» оснащення краще, ніж в українських солдатів з інших підрозділів, приміром, піхотних?
– Думаю, так. Намагаємося дійти до того, щоб у кожного було все своє, щоб воювати. У нас є БПЛА-сектор, зокрема FPV. Останні – найпопулярніші. Бо існує міф, якщо працюєш з дроном, то далеко, не на першій лінії. Думають, що це безпечно. Але знаю з роботи дронників з різних бригад, що там своя купа нюансів. [Військові РФ] сигнали вираховують, і прилітає їм також. Якщо неправильно запустив свій апарат, то тебе теж можуть накрити.
– «Артан» працює і вчиться за системою НАТО. Коли ми спілкувалися про такмед в Україні з PULSE, то виявилося, що світова тактична медицина не була готова до таких масштабів війни, як в Україні. А навчання за системою НАТО було готовим?
– Я думаю, ніяка система не була готова. У нас було багато навчань із США, європейськими країнами. Вони, звичайно, дають хорошу базу, але часто їм самим цікаво дізнатися, як у нас все працює – вже з бойового досвіду. Їхній спецпідрозділ працює інакше. Летить авіація спочатку, потім працює артилерія, потім вже спецпризначенці зачищають територію. У нас може не бути підтримки згори чи «арти», а ми просто йдемо на штурм.
– Тобто «методичка» НАТО стикнулася з українською реальністю і виявилося, що це так не працює?
– У деяких нюансах так. У Головному управлінні розвідки є «Легіон» (Міжнародний легіон при ГУР МО України. Це окремий спецпідрозділ Інтернаціонального легіону оборони України – ред.) – це іноземці. Думаю, вони доносять своїм землякам, як адаптувати стандарти під наші обставини.
Наприклад, за стандартами НАТО не можна ставити розтяжки, не вчать навіть їх знімати. Росіяни ж роблять розтяжки постійно, ми під час операцій часто стикаємося із такими замінуваннями.
– Я правильно розумію, що Україна дізнається тільки про ті ваші спецоперації, про які можна говорити…
– Так. І іноді з суттєвою затримкою. Є і ті операції, про які досі ніхто не знає. Розкажемо вже після перемоги.
– А не було бажання, так би мовити, проспойлерити. І розповісти – от це ми зробили.
– Якщо чесно, коли ти приїжджаєш додому, взагалі не хочеться говорити про війну. Усі питають: а коли це закінчиться? А ми перемагаємо? Відповідаєш коротко, без деталей, бо реально хочеш перемкнутися. Тобі війни на війні вистачає.
Не можна виграти війну тільки людьми
– З іншого боку, коли з’являються такі історії, як про «вишки Бойка», прапор України в Криму, то це підтримує моральний дух – і військових, і цивільних. Чи навпаки, не варто такого більше розповідати, щоб не було хибного відчуття, ніби «усе добре»?
– Повинен бути баланс. Знаєте, є така приказка: «Люди так не брешуть, як на виборах та на війні». Потрібно казати про реальні перемоги. Але теж це робити правильно – і бойовий дух підіймати, і пояснювати населенню, чому не варто тікати з країни, а треба працювати, платити податки й тим самим допомогти захисникам. Але, з іншого боку, щоб люди залишалися в реальності й розуміли, яка ціна того, що відбувається.
– Щоб не дивувалися, чого знову мобілізація…
– Мобілізація потрібна, бо люди, які воюють з перших днів повномасштабного вторгнення, уже втомилися. Енергетичний ресурс має свій ліміт.
Погано, що зараз вже немає добровольців. Усі, хто хотіли, уже давно воюють у бригадах чи підрозділах. Мені здається, потрібна правильна комунікація. Треба роз’яснювати, що війна – це не смерть. Знаходити якісь шляхи мотивації для людей, щоб вони переборювали свій страх і йшли захищати Україну. Бо людина, яка шукає шляхи «злитися» від мобілізації, а її ловлять на вулиці, – скоріш за все, не буде воювати «на відмінно». А це життя не тільки її, а й тих, хто поруч з нею.
Невідомо, скільки ще триватиме війна. І зараз треба шукати шляхи розв'язання проблеми із заміною особового складу.
– Є категорія людей, які кажуть, що не ховатимуться від мобілізації, але й воювати добровольцями не йдуть. Що би ви порадили цій категорії, як підготуватися?
– Зараз дуже багато курсів для цивільних – тактика, тактична медицина, вогнева підготовка. Вчіться. Ви вже матимете базу, і тоді в українській армії треба буде тільки це повторювати й практикуватись.
– Зрозуміло, що за місяць-два може змінитися все що завгодно, але конкретно зараз – що Україні треба для того, щоб перемогти?
– Техніка, літаки, ракети, озброєння. У «Артана» від цього менше роботи не буде, але не можна виграти війну тільки людьми.
– Якою ви бачите Україну після перемоги?
– Сподіваюся, що вона розквітне, буде більш успішною, відновиться, відбудується. Думаю, що Європа, Америка будуть надавати кошти на відновлення. Для України це буде шанс стати ще кращою, ще сильнішою. Сподіваюсь, що буде розвиватися бізнес, будуть інвестори й так далі. Я вірю в розвиток української армії. Вона вже одна з найкращих, але хочеться, щоб у майбутньому вже ми навчали армії. Наші бійці можуть бути гарними інструкторами, наш досвід точно буде потрібний.
– Що зараз українці в тилу можуть робити для допомоги військовим?
– Повинні вірити в наших солдатів, підтримувати й вести своє цивільне життя, сплачувати податки. Щоб ті, хто перебуває там, на фронті, розуміли, – все це не даремно.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
Форум