«Вийшов нарубати дрова, «приліт», поховали під під’їздом»: як помирають і виживають жителі Вугледару

Зруйновані випалені будинки, смерті та каліцтва мирних жителів. Таким життям наразі живе невеличке шахтарське містечко Вугледар. У мирні часи звідси до Донецька можна було дістатися десь за годину. Нині відстань міряють до лінії бойового зіткнення – до неї від околиць міста трохи менше кілометра (за мапою DeepState). Упродовж тижня, з 9 до 15 жовтня, у Донецькій ОВА фіксували щоденні обстріли Вугледару (окрім 12 жовтня).

Російські війська вже півтора року безуспішно намагаються захопити місто. Наприкінці осені 2022-го ці намагання скінчилися розгромом біля села Павлівка під Вугледаром 155-ї окремої гвардійської бригади морської піхоти ЗС РФ. Вугледар важливий тим, що перебуває на висоті і розташований за кілька десятків кілометрів від Курахового – містечко є важливим пунктом для логістики ЗСУ, до того ж там працює потужна ТЕС.

Про те, як вмирають і як виживають під щоденним вогнем жителі Вугледара, – у матеріалі Радіо Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Люди у Вугледарі потребують хліба, смаколиків, чистої питної води, ліків. А ще – мішків для померлих. Такі реалії життя фронтового міста. Підтримують місцевих жителів українські військові та волонтери.

«Нам туди треба!»

Повний бус нагальної допомоги має доправити Дмитро Артемов, волонтер із Харкова. Він щоденно розвозить свіжоспечений хліб та харчі фронтовими містами та селами Донеччини.

Заїжджаємо до одного з містечок неподалік і довантажуємо удвох десь із півтори тони питної води.

«Автівка наша трохи «присіла», але то неважливо. Декілька десятків кілометрів доїдемо. До Вугледара мало хто їздить, ­– а нам саме туди треба, – Дмитро вдягає на себе бронежилет. – Я звичайна людина. Тому страх є (сміється – авт.). На нас вдома чекають родини. Ми ж не роботи. Але треба довезти допомогу, щоб для себе розуміти відповідь на питання, навіщо я лишився тут. Я ж українець, я на своїй землі! Тому вперед, ми це зробимо!»

Рушаємо. За декілька кілометрів до Вугледара розуміємо: втратили орієнтир і не знаємо, яку дорогу обрати. У такій ситуації сподіватися на удачу, – смертельно небезпечно через міни, не кажучи вже про російські дрони у повітрі.

Повертаємося до найближчого села, зв’язуємося з вугледарцями, коригуємо маршрут і їдемо знову. Бус мчить відкритою місцевістю так швидко, як тільки може. Відчуваємо себе мішенями. Але не зупиняємося. І ось з полегшенням бачимо, як з-за горизонту виринають будівлі Вугледару. Точніше, їхні рештки.

Віра під обстрілами

Звичайне собі шахтарське містечко з приблизно 15 тисячами жителів – таким Вугледар був до повномасштабного вторгнення. Тепер, за даними Донецької ВЦА, у всій Вугледарській громаді лишились 720 жителів. У місті, за підрахунками самих городян, – близько сотні.

Через постійні штурми та щоденні обстріли російських військ місто стало схожим на декорації для постапокаліптичного фільму. Колись житлові багатоповерхівки стоять пустками з випаленими очима-вікнами. Величезні вирви від прильотів. Чутно, як дзижчить дрон – від нього краще сховатися.

Бачимо рештки 9-поверхівки: більша частина зруйнована до фундаменту, а вціліла – вигоріла ущент. Неподалік стоїть стілець, на якому невідомо хто лишив іграшкове ведмежа.

«Це сталося між Великоднем і Проводами. Швидше за все, це була авіабомба. Отак з 9-го поверху до підвалу усе завалилося за одну секунду. Там поховані п’ятеро людей… Там ще був хлопчик 17 років, його мама неподалік стояла. Вона тут каталася по землі. Але що ти зробиш. Усе», – переповідає нам обставини російського удару місцева жителька Віра і додає: сусідня багатоповерхівка горіла ще вчора.

Людей, які гинуть від російських снарядів, каже жінка, тут ховають через день.

Віра лишається під обстрілами, аби підтримувати роботу місцевого «пункту незламності».

Читайте також: «Хто лишиться – не знаємо»: як під бомбами РФ виживає донецький Нью-Йорк

Для людей, які більше року живуть у підвалах, тут є світло, вода, пральня, доступ до їжі, води та інтернету.

А ще Віра – медик. Розповідає нам, яких ліків потребують місцеві: «Тут багато в кого цукровий діабет. Нам потрібні антибіотики, анальгетики, спазмолітики, заспокійливі засоби. У когось серце хворе, у когось печінка, у когось, – жовчний міхур чи підшлункова залоза».

Житло жінки, які і у всіх тут, згоріло. Каже, живе з мамою, якій 99 років, у підвалі. Під час вторгнення померли обидва її сини.

«Я нікуди звідси не поїду: тут усі мої рідні, тут мої два сини поховані, навіть без хрестів. Ми тут уже ні на що не сподіваємося. Єдине що: побачимо наших хлопців (військових ЗСУ – ред.), і хоч трошки радіємо тому, що вони тут, з нами», – ділиться Віра.

Похорон під під’їздом, підвали, лимони

Поміж тим розвантажуємо з буса воду, хліб, вогнегасники та різні смаколики. Нарівні з чоловіками працює і місцева жителька Ірина. Вона дякує волонтерам, які привозять сюди воду і харчі.

«Обстрілюють нас ледь не щодня. Прокидаюся вранці і дякую Богові за те, що ціла, і маю де переночувати, – жаліється жінка. – Ось кілька днів тому мужчина вийшов нарубати дрова. І ми поховали його просто під під’їздом: був «приліт», а він не встиг навіть сховатися».

Її житло давно зруйнували російські снаряди, тому Ірина живе з чоловіком у підвалі. Попри такі умови, каже, евакуюватися не планують.

«Якщо розібратися, то безпеки ніде немає. То там обстрілюють, то там. А тут хоч якийсь куточок маємо, і хоч щось нам сюди привозять. А там, в евакуації, взагалі невідомо: може, не буде ні води, ані їжі, ані житла. Я ж сподіваюся, що війна скінчиться, і ми будемо жити, як раніше, і відновлювати місто», – зізнається жінка.

Як і Ірина, півтора року живе у підвалі місцевий житель Герман.

«У мене жінка евакуювалася. Вона отримує кілька тисяч допомоги від держави. А я за ці гроші навіть хату собі не зніму. Що я буду робити, скажіть будь ласка?! От і все», – обґрунтовує своє небажання евакуюватися Герман.

А ми спільними зусиллями нарешті розвантажили бус. Вантаж починають розподіляти по сховищу.

Поміж тим питаємо у співробітниці «пункту незламності» Світлани Василівни, яких ще харчів потребують місцеві.

«Нам потрібні овочі та фрукти, зокрема, лимони через сезон застуди, молочна продукція. Бо від того, що ми їмо консерви, починають випадати зуби», – ділиться жителька Вугледару.

Вона переконує: люди сподіваються на те, що у місті залишаться «наші українські військові».

«ККД – 100 відсотків»

Сідаємо в бус. Попереду шлях додому, і найнебезпечніший його відтинок – саме біля Вугледару. Місцеві прощаються з нами, обіймають, тиснуть руки.

«Хай вас Бог береже! Щасливої дороги вам!» – зичить Віра, яка лишається виживати під обстрілами російських військ. Видно, як її очі наповнюються слізьми.

До точки, звідки ми вирушали, вдається дістатися цілими та неушкодженими.

«Отакі ми вперті: доїхали, знайшли людей, наш ККД, – сто відсотків! Головне, що довезли вантаж і зібрали потреби для наступних поїздок. І люди мають знати, яке воно життя там, на лінії фронту, у Вугледарі», – задоволено підсумовує Дмитро Артемов.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.