Російська армія штурмувала Маріуполь упродовж трьох місяців. За оцінками ООН, у місті пошкоджено або зруйновано повністю до 90% будівель. Кожен будинок – це історії людей, які в них жили і які втратили їх через агресію РФ. Російське видання «Верстка» та кореспондент телеканалу «Настоящее время» (створений Радіо Свобода за участю «Голосу Америки») зібрали кілька таких історій.
Владислава. Куїнджі, 130
Дмитро. Бульвар Шевченка, 87
Владислава показує фотографії своєї квартири в Маріуполі: «Це квартира моєї бабусі. Я там теж виросла, – розповідає вона. – У нас була велика родина: мама, бабуся, сестра та я. У моєї старшої сестри теж є дитина, і ми раз-у-раз збиралися у цій квартирі».
Про свою сім'ю та довоєнне життя розповідає і Дмитро: «У нас була велика родина, п'ятеро людей: я, сестра, мати, батько і бабуся, і ми переїхали туди завдячуючи випадку – нам вдалося поміняти двокімнатну квартиру на трикімнатну, бо сусідам наша квартира була дуже зручна».
Дмитро зараз живе у Києві, Владислава – у Сумах. Вони не знайомі, але родом обидва з Маріуполя, там минуло їхнє дитинство та юність, там жили їхні рідні, там залишилися їхні будинки.
«У нас був балаган: постійно всі приходили, шум, гам, бабуся готувала смаколики. І вид на «Азовсталь», і брудні підвіконня від графіту», – згадує Владислава.
«Перероблювали під потреби сім'ї все, що можна. Довелося бібліотеку винести в коридор, – ділиться спогадами Дмитро. – І одним з моїх предметів гордості на той момент було те, що ми з батьком зробили велику шафу під бібліотеку, вбудовану, унікальну, красиву, якою всі ходили і милувались».
Дмитро дуже цінував сімейну бібліотеку, хоча вона займала багато місця і йому доводилося жити в кімнаті з молодшою сестрою. Коли він подорослішав, переїхав до будинку поруч і часто приходив до батьків.
Владислава поїхала вчитися до Харкова, але теж часто поверталася відвідати друзів, батька та бабусю, у квартирі якої залишилася її улюблена річ.
«У бабусі була така гарна пляшка, здається, вона її з Німеччини привезла, антикварна. Сестра, слава богу, її знайшла і забрала потім уже. Загалом, прозора така пляшка з-під шампанського, а всередині були блискітки, і під куполом балеринка, яка заводиться. Тобто там можна завести її, музика грає і балеринка крутиться», – розповідає дівчина.
Дмитро їхав з Маріуполя працювати до столиці 2021 року. З дому батьків він узяв із собою лише найнеобхідніше.
«Переїжджав без нічого, з однією сумкою, – згадує він. – Мама мені видала з собою на перший час з цього сервізу ложку, виделку. Ну ось знову-таки символічно, що частина цього в мене залишилася, а все інше в Маріуполі загинуло».
Дім Дмитра тепер лежить у руїнах.
«Знесено батьківський будинок, знесено будинок, в якому жила сестра, мій будинок пошкоджений, але поки що стоїть, проте можливості туди потрапити в мене зараз немає», – розповідає Дмитро.
Читайте також: «Курники Путіна» порожні: чому окупантам не вдасться відновити Маріуполь
Бабуся Владислави перебувала у квартирі, коли у будинок влучив снаряд. Жінка впала і зламала ключицю. Сусіди зуміли витягнути її з квартири та відправити до сестри, але того ж дня вона померла.
«Будинок уже знесли, наскільки я знаю. Там уже навіть вирили котлован під новий будинок, – каже Владислава. – Невідомо, звичайно, кому ці квартири дістануться. Моїй сестрі взагалі сказали, що якщо у вас вже є місце проживання, навіщо вам ще одна квартира? У сенсі?! У нас була бабусина квартира, і сестра живе там трохи далі, в передмісті. Яка їм взагалі різниця, скільки у нас там було квартир чи ще чогось? Це був наш будинок, а його взяли і знесли».
Зараз російська влада будує в Маріуполі нове житло на місці зруйнованих будинків. Але місто, як і раніше, в руїнах. Та й жити у будинках, збудованих окупаційною владою, хочуть далеко не всі.
«Навіть якщо буде пропозиція від «нової влади» приїхати і оселитися в нове житло, природно, я туди не поїду, – зізнається Дмитро. – Як можна прийняти щось від людей, які вбили твоїх рідних, твоїх близьких? Я не зможу туди приїхати. Я зможу повернутися до Маріуполя тільки зі своїми рідними, з Україною».
Олександра. Металургів, 133а
«У кожної кімнати у квартирі був свій колір: коридор мама зробила леопардовим, ванну та туалет – зеленими, вітальню – синьою, спальню – чорно-білою, а балкон – бежевим. Ще мама мріяла про жовто-чорну, як бджілку, кухню, і здійснила свій задум.
Початок війни батьки зустріли на заробітках у Чехії, тож обстріли Маріуполя ми з братом переживали вдвох: тільки завдяки йому я і вижила. Він виходив на вулицю під бомбардуванням, добував їжу, квапив мене, коли терміново треба було спускатися до підвалу. Там, до речі, була дитяча кімната. Щоб не сидіти з бабусями, я грала з молодшими в карти – в монополію.
Ми дзвонили батькам із червоної чотирнадцятиповерхівки поряд з будинком, звідки ловив зв'язок. Незабаром у неї потрапив снаряд – всі балкони повисли.
У дім бабусі також влучив снаряд. Вони з дідусем досі безвісти зниклі. Наша машина, припаркована біля їхнього будинку, пошкодилася так, що на ній було неможливо кудись їхати.
Читайте також: Зруйнований, але не знищений: як вивезені з окупації цифрові копії продовжують історію Маріупольського краєзнавчого музею
В одну з квартир нашого будинку, яка стояла пусткою, залетів уламок. Ніхто не зміг відчинити двері, щоб загасити вогонь, – полум'я пішло далі будинком. Із 90 квартир не згоріли приблизно п'ять. У сусідніх будинках десь вертикальною смужкою йшли квартири, що згоріли, десь горизонтальною. А у нас – весь будинок повністю. Прикро.
Ми дізналися про евакуацію у Володарське (окуповане селище Нікольське під Маріуполем, Росія використовує його назву до декомунізації – ред.) та прийшли до автобусу. Взяла із собою 20 тисяч гривень у ліфчику. Російські військові почали перевіряти телефон мого брата – знайшли українські новини та повідомлення від сестри, яка хотіла піти в тероборону. Звинувачували його у націоналізмі, погрожували розстрілом, в'язницею. Але згодом відпустили.
Я поїхала до Польщі. У квартирі залишилося все, окрім грошей та документів. Зокрема фотоальбоми, які зберігалися в комоді, мама найбільше за ними жалкувала. А мені особливо шкода книги.
Нещодавно мама мені розповіла про знесення червоної чотирнадцятиповерхівки. Вона згадала, що наша адреса наступна: так я і дізналася, що нашого будинку більше не існуватиме.
Я не відчула нічого. Залишаючи нашу вулицю, я оберталася і бачила, як будинок горить, як поруч стоять п'ять танків, а весь двір в уламках. Ці емоції нічого тепер не переплюне.
Тато іноді каже: «Поїдемо до Маріуполя». А я думаю: Куди? На коробку, що згоріла, щоб я там і померла на місці?» Тепер все обвуглене, розбите».
Наталя. Митрополитська, 56
«У студентські роки ми проводили там молодіжні тусовки. Збиралися з друзями, веселилися, танцювали, грали, пили пиво і дуріли. У цій компанії був хлопець, з яким ми почали зустрічатися. Я вийшла за нього заміж, і у цій квартирі народився наш син Після 2014 року ми виїхали до Казахстану, а у квартирі стали жити то тато, то мама.
Коли почалася війна, батьки поставили у дворі мангал, щоб готувати їжу: на місці, де в дитинстві, під тополею, ми їли бабусині сирники. Тополя до цього моменту не дожила, його спилили.
Саме на тому самому місці тато і загинув, коли прилетів снаряд. Мама саме відійшла в квартиру за каструлькою, це її врятувало.
Після смерті тата мама ще місяць просиділа у підвалі сусіднього будинку.
Вона каже, що у нашому дворі було 11 воронок, коли вона залишала місто. Спочатку вона опинилася у Таганрозі (місто в Ростовській області РФ, відстань до Маріуполя навпростець становить трохи понад 100 км – ред.), а потім приїхала до нас у Казахстан.
І іграшки сина, і техніка, і меблі – все шкода, але все можна поповнити. Найдорожче – картини тата. Він писав на полотні – пейзажі, портрети. Жах як шкода. До останнього сподівалася, що зможу їх забрати, але тепер уже все. Залишилися лише фотографії.
Про те, що будинок зноситимуть, ми дізналися від знайомих знайомих. Боляче й гірко розуміти, що ти туди більше не приїдеш. Я дуже хотіла б повернутися до міста, коли його звільнять, і потрапити до тата на кладовище. У домі на Митрополитській він народився – будинок його і забрав».
Ірина. Бульвар Шевченка, 81
«У будинку на Шевченка я мешкала з самого народження. Знаю, що батьки відстояли чергу, щоб отримати там квартиру в одній з дев'ятиповерхівок, які стоять буквою П. Мені здається, наші будинки були найкращими. Машини довкола не їздять, і немає відчуття прохідного двору.
У кімнаті, де колись росли ми з сестрою, вже підростали мої діти. Ми замінили всі меблі, щоб їм було комфортно, на нові. До речі, у мого сина з'явився свій улюблений ведмедик, білий. Взагалі з ним грала ще старша дочка, але синові він особливо припав до вподоби.
Рано-вранці 18 березня 2022 року за нашим будинком впала бомба. Ми не прокинулися, а підірвалися – і вікна, і двері винесло всередину квартир. Спустилися до підвалу.
20 березня мама піднялася з підвалу, щоб приготувати поїсти на нашій буржуйці. Але зайшла до сусідів дізнатись, як у них справи. Був приліт. Уламок відрикошетив від ґрат вікон сусідів і потрапив мамі в ногу. Поранення не було смертельним, але у мами тромби, і вона спливла кров'ю за кілька хвилин та померла.
Два тижні мама лежала у квартирі. Потім мій колишній чоловік, який був з нами від початку до кінця, і чоловік моєї сестри закопали маму під будинком.
Ми з дітьми залишили будинок 21 березня. Почалися пожежі – весь двір палав. Перебігли до сусідньої чотирнадцятиповерхівки. Потім дві ночі переночували вже в приватному будинку моєї сестри та поїхали з Маріуполя через Володарське. Нині ми у Фінляндії.
Можливо, робота допомогла б відволікатися, але без знання мови влаштуватися важко, тому поки що настрій депресивний і в мене, і в дочки.
Синові було важко налагодити контакт із однолітками у місцевій школі, і я його звідти забрала. Він і так натерпівся: коли вибігали з нашого двору, перескакував через мертвих людей. Я не захотіла зайвих травм, і тепер син навчається онлайн в українській школі. Часто питає, коли ми повернемося додому.
Колишній чоловік забрав із квартири білого ведмедя сина та передав нам. Ведмідь був брудний, чорний, весь у сажі. Ми його прали-прали – і він пожовк. Тож тепер у мого сина жовтий ведмідь, як колись був у мене».
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
