З В’ЯЗНИЦІ НА ВІЙНУ
«Звати мене Вадим, я в полоні з 18 січня. Загалом я просидів майже 15 років, все крадіжки. Крадіжки та одне викрадення було. До 14 років я проживав у Криму, і всі терміни отримував у Криму», – розповідає про себе полонений Вадим.
«Я із Ростовської області. За крадіжки я сидів, за крадіжки. Термін там був у мене 6 років, не досидів 4 роки», – розповідає ще один полонений.
«Звати мене Сергій, 76-го року народження. Народився у місті Донецьк Української РСР, у дитинстві з родиною переїхав на північ Тюменської області. 2020 року мене засудили за замах на збут наркотичних речовин. Ну передісторія там проста. У 2014 році коли почалася ось ця вся чехарда в Україні, з Кримом, у нас, звичайно, рівень життя сильно похитнувся. Я ніби від наркотиків далека людина, але додатковий заробіток – дружина, троє дітей – утримувати, годувати, у мене зарплати просто тупо не вистачало. І так, зробив величезну помилку у своєму житті – поліз у це болото», – каже полонений Сергій.
«Мене звуть Едік, родом із Костроми, я відбував термін у таборі», – представляється полонений.
«Мене звуть Олег, сам із Далекого Сходу, сидів, відбував покарання за вбивство наркоторговця. Вбив, отримав 10 років, 3 роки відсидів виходить», – розповідає про себе полонений Олег.
ЯК ЗАВЕРБУВАЛИ?
«У жовтні місяці до нас приїхав Євген Пригожин (засновник ПВК «Вагнер» – ред.), провів розмову із засудженими і тому, що в мене мотивація вже була в принципі сформульована в голові – це захист Донбасу, помилування, тобто вона була така комплексна мотивація – 50 на 50. Гроші мене мало цікавили, я вирішив підписати контракт і опинився на Донбасі. Наприкінці грудня опинився на передовій, на початку січня потрапив у полон. Він прилетів до нас, адміністрація зібрала нас на стадіоні. Він вийшов, мова у нього чітка, поставлена, пояснив, що інтереси Росії, російського народу на Донбасі зазнають утисків, запропонував брати участь у «СВО» («Спеціальна військова операція» (СВО) – так у Росії офіційно називають війну проти України – ред.), натомість пообіцяв помилування, зарплату. 220 осіб нас погодилося. Там під час співбесіди якась частина відсіялася, в результаті поїхало 120 людей», – розповідає Сергій.
«За пів року обіцяли помилування і так само на місяць 200 тисяч. Хто захотів, пройшов співбесіду, після цього ми почекали якийсь час, близько тижня, потім нас забрали. Везли на автозаках до аеропорту, далі літаком полетіли до Ростова, там підписали контракт, угоду, і все – до Луганської області поїхали», – пригадує Едік.
«Загалом я їхав, підписував, печатка була Міністерства оборони, не «Вагнер». 17 грудня поспілкувалися, тиждень на збори нам там дали, приїхали вранці завантажили, вивезли, переодягли нас, видали форму, усе – берці, похідний мішок, вивезли до Луганська. Я навіть не читав ці папірці, мені якось було фіолетово взагалі, що я там підписую, все одно ці папери можна переробити, я ніколи в принципі папери не читаю, що підписую. Вивезли на полігон, навчалися, навчалися, весь ось цей місяць у нас було навчання, фотографування. Привезли до Попасної, в Попасній трошки побули, вивезли туди за Соледар нас, на передок. Все просто, взагалі, слово честі, навіть ось так, щоб ніби байку таку розповісти. Тому я й говорю, що не боюся. Як я так і кажу, мені приховувати нічого, як сталося, так сталося», – каже Вадим.
«Приїхали до нас представники в колонію і як би запропонували – ну є шанс піти, як усі наші, армія, Росія, військовослужбовці, теж піти захищати мирних жителів, від нацистів захищати. Написав на помилування президенту, президент помилував, відправив, пів року треба було відслужити та реабілітуватися повністю. Повернутися до доньки. Я пішов не через гроші, а тому, що у мене донька народилася, маленька, їй зараз 4 роки. Ну і відповідно мені сидіти, вийшов би, вона вже була б велика, сказала б «Ти хто, дядьку?» – розповідає Олег.
ПІДГОТОВКА
«У нас орієнтовно півтора місяці була підготовка на базах-таборах Луганської області, десь там у лісах, не в населених пунктах, жили у бліндажах, полігони поряд зі стрілецькою зброєю, готували штурмовиками нас», – розповідає Сергій.
«Справа в тому, що я ж не орієнтуюсь, ну я жодного разу не був в Україні, ніде, я, в принципі, з нашого регіону далі не виїжджав, тож я не знаю. Перевезли все це на автозаках, посадили в літак, літаком привезли в одне місце, прилетіли, там перевантажили на автобус, привезли, знову до іншого. Вночі завантажили в одну машину вантажну, «КамАЗ» чи «Урал» – не знаю, але суть, що вантажна. Перевезли, і ось так все і відбувалося до самого моменту, коли вже кінець був, вивантажили в лісопосадці», – каже Олег.
«Командири такі ж як і ми – з-поміж засуджених основна маса. Хтось із якимось бойовим досвідом, тобто брав участь у якихось операціях – чеченських, якихось миротворчих місіях. Ну були звісно й такі командири, які ну просто, ну своїм авторитетом досягли якихось командирських посад. У тих гірше виходило, у тих краще виходило. Ну, такі самі, звичайні в'язні», – продовжує Сергій.
«Спочатку ж усіх нас коли набирали, нам сказали, що ви будете в штурмовому загоні, ви будете штурмовиками, тобто в наступ йтимете. Я не бачив сам особисто, як це сказати, хто відмовлявся – морально там всяко тиснули, ну все одно всі йшли, не було таких, хто відмовлявся і йому нічого за це не було, по-любому всі йшли», – каже Едік.
ШТУРМ І ПОЛОН
«Наприкінці грудня потрапив до населеного пункту Курдюмівка, де й потрапив у полон під час зіткнення. Тобто, ми пішли на штурм позицій ЗСУ, було завдання просунутися в нічний час, на 500 метрів ми просунулися, потрапили під перехресний вогонь, групу було знищено, командира групи поранено, я опинився в полоні. На передовій був 5 днів. Перший день я займався евакуацією поранених, три дні – вивели мене на позицію крайню, флангову. Було завдання її оборони, просто цілодобове чергування там несли. А ось на п'ятий день вже було поставлено завдання командиру групи просунутися вперед лісопосадкою. Перші хвилини в полоні? Було дуже страшно. За власне життя, за побиття, знущання можливі, бо в нас це дуже сильно мусувалося, що військовополонених не шкодує українська сторона. Так, звичайно, «приемка» була, ну ми вороги таки, так склалося, на жаль, стали ворогами. Тому в принципі згоден, що таке можливе на війні. Потім вже, звичайно, коли до Харкова приїхали до СІЗО, ну там уже просто їли, чекали на свою долю. У таборі у Львові – ну те саме, плюс ще працювати почали. Сюди прибули – їмо і чекаємо на свою долю. Коли обмін відбудеться. А може, і не відбудеться. Не знаємо», – розповідає Сергій.
«Нам сказали – ось, хлопці, перейдіть це поле, там окоп є, в цьому окопі бліндаж, в ньому сядьте і чекатимете подальших вказівок. По вас стрілятиме кулемет, не звертайте уваги, це мала група сидить і все. Я так думаю, що я у своєму житті ніколи так, напевно, не бігав», – розповідає полонений.
«Просто нас зібрали – відправили. Нас провели, довели до одного бліндажу, зайшли, показали листочок, на ньому було накреслено ось так на 45 градусів, каже, пробіжіть, там буде окоп, займете там бліндаж, розставите фішки і чекатимете подальших вказівок. Зі зброї були тільки автомати, більше нічого не було, ні гранатометів, ні гранат, нічого. І по 6 магазинів, у когось навіть не повні. І все, отак відправили, у темряві, нічого, ні рацій, ні гаджетів, нічого не було в нас», – каже Вадим.
«У нас було, як завжди до всього цього, до полону, зайняти позицію, ну окопатися, копати окопи і все, тримати. Штурмів ніяких, просто зайняти позицію, окопатися і все. Так само це ось вийшло – зайняти позицію була команда. А що там, як там нічого не було. Коли цю позицію зайняли, вже почали займати, пішов обстріл, з іншого боку, не з цієї позиції, а поруч, я як зрозумів. І ось це вийшло, перестрілка, поранений, закінчилося БК, взяли в полон», – продовжує Сергій.
«У нас була ротація, ми поїхали до Яковлiвки, під Бахмут. Там я мало знав місцевість, через це потрапив у полон, заблукав. Як вийшло – я зайшов на позицію, думав, що там наші, а там були ЗСУ. Забарились ми, вони теж у шоці були, потім вони вже зрозуміли, що я ворог, вони мене просто поклали на землю і другого так само. Інші там відійшли», – пригадує Едік.
ВТРАТИ
«Війна у натурі страшна штука, у натурі страшно. Я ось не з боязких там людей, але це, що я побачив, я маленький шматочок там пробув на цьому передку, маленький. І я злякався цього, в натурі, я думав, що я розумів, що там дупа повна, але такої дупи я не очікував там побачити. В натурі, все розвалено, люди мертві, ці посадки знесені нах...р просто, просто там дерев нема, вони всі, все ось так, всі поля ось так ось у вирвах цих – це п...ць. Іншого слова не підбереш», – каже Вадим.
«Такі колосальні, я стільки трупів навіть не уявляв, що можуть бути вони відразу в одному місці. Ось я в ПВК «Вагнер» служу, це не те що там десятки, це сотні трупів, це тисячі трупів. Ти йдеш, повзеш по комусь, він тільки що людиною був. Ось у мене з групи 8 осіб загиблих, а група лише 10 осіб, ось уявіть масштаб», – каже Сергій.
КОЛИ ОБМІН?
«Так, думки, звичайно, є всякі, тому що історія СРСР, «Великої вітчизняної війни» говорить про те, що на колишніх полонених чекає не райдужний прийом на батьківщині. Звичайно, є побоювання та страхи – ми не знаємо, що буде, я не знаю, що буде. Можливо, будуть якісь санкції, можливо, виведуть у перший же штурм там, як чутки ходять, без жодної амуніції, без зброї. Можливо, контракт закінчиться і ми поїдемо додому. Ми не знаємо, ми можемо тільки припускати, що все в руках бога, як він вирішить, так і буде», – продовжує Сергій.
«За рішення не шкодую, людей шкода, що з цього боку, що з нашого боку, так, за своє рішення – не шкодую. Але якщо зараз у мене буде варіант зіскочити з цього, у мене ще контракт не закінчився, не взяти знову в руки зброю, я спробую це зробити», – каже Вадим.
«На ваше запитання, вдруге якби мені цей шанс – я б сказав «Дай бог здоров'я», подякував, що шанс дають, але навряд чи я б підписав. Тому що я ж бачив війну, я б другий бік медалі розглядав, що я можу і не повернуться до дочки, піти на цей крок і вийде, що я взагалі не повернуся», – каже Олег.
«Вже будучи в полоні, звичайно, у Львові, дивлячись телевізор, розмовляючи з вами, розмовляючи з адміністрацією, ну, з вільними людьми, які тут перебувають, у мене склалася така думка, що ми воюємо з власним відображенням – ось як у дзеркалі людина дивиться, тільки там вона дивиться, а тут ми намагаємось один одного вдарити. І це велика біда для всіх, великі втрати, великі руйнування. Чи варті вони того, звичайно, вони не варті. Мені прикро, що я тут, що цю помилку було допущено. Мені прикро, що наші політичні лідери не змогли за столом переговорів домовитися і вирішити без цієї війни всі проблеми. Ну треба починати із самого себе – у моїх можливостях тільки єдина можливість – це просто не брати зброю більше до рук. Якщо мені бог дасть таку нагоду, то я його більше не візьму. Якщо мене будуть змушувати – ну знову ж таки, дивлячись як змушувати, якщо під дулом пістолета, хоч і це теж можна вирішити, але не хотів би я більше воювати. Ну от товариш у мене загиблий, він теж поїхав із патріотичних почуттів. У нього взагалі залишалося 3 дні до кінця терміну, лише 3 дні до кінця терміну, але він поїхав на цю війну. Пропагандистська машина, звичайно, робить свою справу, що там говорити. У нас 70-80%, я так прямо досконально відсоткове співвідношення не готовий сказати, але, орієнтовно, населення вважають, що ми за святу справу боремося, за праву справу боремося, бо сила пропаганди досить потужна. Я спробую м'яко сказати, щоб мені за обміном це потім не пред'явили як до пропаганди якоїсь, антипропаганди. Ну, скажу так – якщо є якась законна можливість не йти на цю війну, то скористайтеся нею. Не ходіть воювати», – каже Сергій.
Нині у районі Бахмуту все ще воює від 20 до 30 тисяч вчорашніх російських в'язнів. Це остання оцінка американського генерала Марка Міллі. Вербування розпочалося у серпні минулого року і які реальні масштаби вбитих та поранених серед них – оцінити складно. Очевидно, це десятки тисяч людей. Але правда і те, що ця тактика штурмів, коли не зважають на втрати, певні плоди російському командуванню все ж таки принесла.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
