Як Росія прийшла до війни? Що чекає РФ у майбутньому? Яким буде діалог між українцями та росіянами після війни і хто такі «хороші росіяни»? Ми запитали про це у самих росіян.
Росіян, які воюють за Україну, навесні 2022-го зібрали до окремого підрозділу ЗСУ. Тепер легіон «Свобода Росії» складається із двох батальйонів, але постійно поповнюється добровольцями.
«Я воюю на бахмутському напрямку. Я порядна російська людина, моя совість мені не дозволила після 24 лютого спокійно дивитися на вбивства мирних жителів, на ті звірства, які робила армія Росії. Тому я вирішив стати на бік України, тим більше, що я давній противник путінського режиму. Я вважаю, що мій обов'язок – це розділити долю українського народу. Захищати його. Поки не буде звільнено всю територію України. Коли Україна вже буде вільною, якщо я залишуся живим на той момент, я повернуся до Росії зі зброєю в руках, щоб боротися з путінським режимом», – каже боєць Легіону «Свобода Росії» з позивним «Цезар».
«Я не протестував там тому, що я знаю, що це марно. Мій протест тут проходить. В озброєній формі. Я борюся з кремлівським, путінським режимом. Я хороший росіянин. А з іншого боку – погані. І я їх щодня вбиваю. Я знаю, що українці дуже цього не люблять, коли ми говоримо – брати, братовбивство. Я знаю, що українці не дуже люблять ці фрази. Але для мене той росіянин, який підняв зброю проти України – він для мене подібний до біблійного Каїна, який пішов і вбив брата свого Авеля. Для мене це не людина. Для мене це злочинець та вбивця. Тому я не вбиваю нормальних людей. Я вбиваю мерзотників. І я бороню мирне небо над українцями. Дітей, жінок, людей похилого віку. Я їх бороню. Я захисник, а вони подонки, з якими я воюю. І мені їх не шкода. Так само я готовий віддати своє життя за свободу України. Я плачу таку саму ціну, яку й беру. Все справедливо», – продовжує «Цезар».
«Мене, скажімо так, розлютила ситуація із вторгненням в Україну. Я взагалі сюди приїхав у гості, на початку лютого. Тут усе почалося, і я залишився тут. Вони сюди прийшли. Вони вбивають. У цій ситуації вони вороги. Я був у Бучі, я був у Ірпені, я бачив усе, що вони наробили», – каже боєць Легіону «Свобода Росії» з позивним «Тихий».
«Такого немає, що хороший росіянин – мертвий росіянин. У нас такого нема. Це як на роботу виходиш – ти виходиш та виконуєш свою роботу. Вони з того боку – те саме. Вони виконують роботу. В них своя, у нас своя. Немає успіху (у російській армії – ред.)? Бо вони на боці зла. От і все. Вони це розуміють. Хлопці, які воюють, це розуміють, що вони сюди прийшли, що вони роблять зло», – продовжує «Тихий».
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 10 місяців тому сколихнуло й частину російської творчої інтелігенції. Актори, музиканти, багато митців, так би мовити, теж змушені були виїхати з країни через свою відкриту підтримку України. Але від'їзд, звісно, це не протест. Тому деякі, вже не в Росії, вирішили продовжувати відстоювати свою позицію – публічно.
«Я розумію, що на нас чекає. Нас росіян, ось у цьому контексті, так, у контексті війни, у контексті майбутнього. Я сьогодні про це думав багато і ходив з цією думкою в голові, що взагалі, звичайно, на нас чекає велика ганьба. Просто зараз все гаряче, зараз взагалі не до цього. Але загалом російським людям треба готуватися до того що через цю неможливість підняти очі і через це дуже глибоке, дуже трагічне, усвідомленість власної провини… Насамперед, напевно, перед собою за те, що ми все про*бали. Ми спочатку свою країну про*бали і свою історію, а потім і всіх інших вирішили теж про*бать. Так, не я особисто, зрозуміло, але. Я як частина «русского мира», знову ж таки так, у найширшому [сенсі], я не можу цього зректися. Я не можу це викинути з себе, як не можу відпиляти в себе руку і сказати, що, «розумієш, ой, так вона стріляла, але я її відпиляв, вона вже не моя». Ні. Ніх*я. Так не працює. Вже ніби не я стріляв, так? Ні. Я стріляв. І в мене стріляли. І мене ось це більше турбує. Як змінилося моє ставлення до себе. Це не означає, що я готовий розтоптати себе, та й це не самобичування, аж ніяк. Я розумію, що рано чи пізно всі до цього прийдуть. Це неминуче. Питання, якою ціною, і питання, скільки часу знадобиться нам у цій купелі спокути, спочатку усвідомлення, потім спокути. Через скільки часу ми зможемо... ми вже, напевно, ні. Сподіваюся, що наші діти, які точно ні в чому невинні, зовсім. Ні мої, ні ваші, ні твої. Нічиї. Але їм із цим жити. Через скільки вони зможуть підняти очі один на одного? Через скільки ці рани заростуть і як?» – каже російський актор і музикант Артур Смольянінов.
«Контекстуально тут все просто так: а що таке хороший німець для поляка в 39-му році? Це німець, який або виїхав з Німеччини або каже, що ви злочинці, ви вчиняєте злочин. Я проти того, що ви робите. Не було жодного приводу нападати на Польщу, немає жодних видимих причин взагалі починати війну, крім вашої власної особистої одержимості якоюсь ідеєю, з якою я не згоден. Тобто, тут все дуже просто. По першому плану. Це очевидно. Той, що був хорошим німцем для поляків, умовно, чи чехів, той сьогодні хороший росіянин для українців чи для тих, хто підтримує українців та Україну як державу. Тобто, по суті, хороший росіянин – це той, хто контекстуально, знову ж таки, у моменті, виступає, якщо не на боці України – то проти уряду своєї країни. Глобально, я думаю, знову ж таки, що це дуже ситуативне кліше. Зрозуміла його природа. І власне зрозуміла природа його зникнення. Я думаю, знову ж таки, так, що з останнім пострілом розмова ця закінчиться і всі росіяни будуть нести однаково провину. Ну, ось однаково. Незалежно від того, хто був за, хто був проти. Просто, як, якщо хтось один насрав у річку, то пити з неї все одно будуть усі», – продовжує Артур Смольянінов.
«Прямо зараз, я точно можу сказати одне, що будь-який діалог, хоч якийсь, взагалі це і між двома людьми, і між народами це працює також, він починається з покаяння. Ось коли хтось прийде, хтось опиниться при владі, якимось чином, я не знаю, коли російський народ, ось у цьому його, принаймні вигляді, коли він усвідомить глибоко і по-справжньому, що він накоїв, тоді природним чином виникне це почуття сорому. Сором насамперед за себе. І за кров пролиту безневинну. І тоді, можливо, хтось із них прийде і скаже «пробачте мені». Все починається із цього. Будь-який діалог після такого, мабуть, починається з цього, починається з покаяння. З людського покаяння. Не з публічного, так, не з популістського, не з політичного покаяння. А з покаяння людського. Коли кожен, хто залишиться в живих і у свідомості, росіянин вибачатиметься перед кожним, хто залишився живим і у свідомості українцем», – каже Смольянінов.
«Кожен має робити те, що може робити. Претензії можна пред'являти, морального плану, взагалі, можна пред'являти претензії тільки до себе і ніхто не має права сказати іншому, вийди в пікет, протестуй, сідай у в'язницю. Так не працює. Це особисте, це особистий вибір кожної людини. І кожна людина розуміє, як вона за це платитиме. Платитиме вона своєю долею, і тільки людина сама має право розпоряджатися нею. У цьому сенсі кожен, хто щось робить сьогодні, а багато росіян... хороші вони, нехороші, дуже багато росіян, які переживають за Україну, які відчувають свою відповідальність за те, що відбувається, які допомагають. Навколо мене десятки людей, так би мовити, які постійно допомагають біженцям, збирають гроші, допомагають, організовують, щось роблять. Це особистий вибір кожного. І лише сама людина розуміє свої можливості. Ми маємо різні можливості і матеріальні, і емоційні, і організаційні. Кожен сам обирає собі зону своєї відповідальності і він за цю зону відповідає», – каже російський журналіст, письменник і телеведучий Віктор Шендерович.
«Почуття провини – це людське почуття. Є людське «почуття провини» і є юридична вина, яка визначається судом, юридична відповідальність – це різні речі. Проста коротка відповідь – відповідальність, на жаль, її накладає історія, ця відповідальність колективна. І досвід Німеччини, бомби починають падати в 45-му році на всіх. На тих, хто голосував за Гітлера, не голосував за Гітлера, був проти Гітлера, на малих дітей, які взагалі не знали, що існує Гітлер. Так, гинуть малі діти. Це історична колективна відповідальність. У ній немає нашої людської справедливості. Історія чужа цих матерій. Історія абсолютно байдужа до людських понять. Історія карає націю, цивілізацію і в цьому сенсі на Росію чекає, зрозуміло, наступ історичної відповідальності за скоєне. Вона прийде і на тих, що нині живуть, і на їхніх дітей, і ті «нєсмишльонишей», які в пілотках літери Z там вибудовують у дитячих садках, і ще можуть піти на гарматне м'ясо або там самі загинути, так? Або прожити у злиднях, у ізгойстві. Це історична відповідальність», – продовжує Віктор Шендерович.
«Щодо майбутніх відносин? Цього повернення діалогу, повернення відносин – це питання десятиліть. Мають пройти, я думаю, декілька поколінь. Знову ж таки, апелюючи до німецькому досвіду, я часто розповідаю про це, моя бабуся не могла чути німецької мови, її чоловік загинув на війні. Головою вона могла все розуміти, і Гете, і Шіллера, і про Бетховена, і про німецьку культуру, але чути німецьку мову не могла. Це емоційно. І зрозуміло, що сьогодні той, хто живе під путінськими бомбами, під російськими бомбами, українці, їм безглуздо сьогодні нагадувати про Чехова і Рахманінова. Має пройти якийсь час. Має пройти якийсь час для того, щоб можна було навіть розпочати цей діалог. Потрібно розуміти це. Початок цього діалогу дуже сильно залежить, звичайно, насамперед від росіян, які повинні зробити якось так, це відразу не стане, з клацанням рубильника це не робиться, так, вимикача. Маємо зробити якось так, щоб російська мова перестала асоціюватися з Путіним, з Кадировим. Росіянин – перестав асоціюватися з Бучею та Маріуполем. Це справа десятиліть, але цей шлях треба хоча б розпочати, бо поки що ми ще навіть не розпочали цей шлях», – каже Віктор Шендерович.
«Був ось якийсь поганий чоловік, який отримав дуже багато влади і його чомусь підтримували, що вже, звичайно, теж ще один дзвіночок. Як така гнида могла подобатися. А він подобався. І до вподоби. Те саме говорить про те, що, звісно, щось не так із суспільством російським. Але все-таки були якісь гальма. Було якесь громадянське суспільство. А потім ось ці всі, якби всі механізми, що стримують, зруйнувалися ось так ось враз. Це ось зло, яке якимось чином стримувалося, воно просто як джин із пляшки – воно вийшло назовні і воно захопило всю країну. Воно визначає політику. Це страшно, коли чисте зло не має ніяких уже стримувань та противаг. Воно отримало повну та безконтрольну владу. Воно проявило себе так. Війна стала каталізатором і більше вже не потрібно стримувати себе, не потрібно ніким прикидатися. Можна вже з телевізора чи високих трибун просто бажати смерті людям, оспівувати вбивства. Я не знаю що це. Це якийсь Карфаген напередодні того, як він був зруйнований», – каже російський журналіст Андрій Лошак.
«Є таке, що хочеться вже ненавидіти всіх, і це можна зрозуміти. Але це, звичайно, неправильно. Тому що розлюднення будь-якої соціальної групи за якоюсь ознакою єдиною, це теж саме, власне, що відбувається в Росії стосовно України та Заходу. Тобто це тупиковий шлях і ні до чого доброго не приводить. Мені здається, ми повинні навпаки, як би, єдиним фронтом виступати проти зла. А коли тут починають до тебе докопуватись і говорити – ти ж теж російська людина, так. Хоча не можна всіх людей визначати за національністю. Я як людина, яка жила в Росії і 20 років спостерігала за цим, а останні 15 років активно цьому чинила опір, я знаю таких людей дуже багато. Дуже багато. Усі росіяни, звичайно різні. Складне, дуже неоднозначне суспільство. І ось ці горезвісні там, навіть, як би, за офіційною статистикою 15%, насправді, я думаю більше, ну, це мільйони людей, які ніколи не підтримували цю владу», – продовжує журналіст.
«Щодо того, як нам налагодити діалог з українцями – я не знаю. В мене немає відповіді. Я не знаю. Тобто, як змити це все. Як вибачитися. Зробити так, щоб у людей з України слово «росіянин» не викликало огиди. Це якийсь складний процес. Напевно, нам потрібно бути вкрай тактовними у цьому питанні», – каже Андрій Лошак.
Повну версію інтерв’ю, а також опитування росіян, котрі лишились в РФ чи переїхали до Грузії, дивіться у новому випуску «Донбас.Реалії».
