Селище Шевченкове розташоване у Харківській області на шляху до Куп’янська – одного з ключових логістичних вузлів російської армії під час окупації, через який та перекидала техніку і живу силу.
Про звільнення Шевченкового стало відомо 8 вересня. Почали з’являтись перші відео з українськими військовими. А згодом – і знакове фото з бійцями, які звільняли Шевченкове на тлі перефарбованої з триколору в синьо-жовтий стели.
Проте разом з переможними фото та відео почали з’являтись і свідчення про численні злочини російської армії. Мародерство, обстріли будинків мирних мешканців, ув’язнення, тортури та вбивства.
Хто наближав «русский мир» на Харківщині і хто з ним боровся? Хто став жертвою окупаційного режиму, а хто активно йому сприяв і тепер – в ув’язненні, бо не встиг втекти від українського правосуддя?
«Схеми» вирушили на звільнену територію, щоб з'ясувати це.
«Або ти будеш висіти, або дитина»
Володимира Ярошенка, начальника поліції Шевченкового, допитували сім російських військових. Спочатку – у котельні селищної ради. А згодом перевезли до фермерського ангару.
– Зв’язали руки, підвісили на кран-балці і наносили тілесні ушкодження, – розповів Володимир Ярошенко.
– Що їм треба було від вас? – запитала журналістка «Схем» Валерія Єгошина.
– Щоб я почав співпрацювати з ними і щоб дав наказ співробітникам поліції виходити на роботу. Як вони мені казали, «есть 20 человек, которые согласны сотрудничать, но ждут твоей команды». Я їм тоді категорично відмовив. Вони мене опустили на землю, розв’язали руки, сказали: «У тебя есть 2-3 дня подумать, в следующий раз мы сюда привезем ребенка, либо ты будешь висеть – она будет смотреть, либо – наоборот».
– І ви вирішили тікати? – запитала журналістка.
– Виїжджати. Не тікати, а виїжджати, – уточнив поліцейський.
За два дні – це було 27 березня – Ярошенку вдалось виїхати на підконтрольну Україні територію. Як каже сам – «обманним шляхом». З того часу минуло майже пів року.
– Є травма на руці, підпухла.
– Але руки працюють? – запитала журналістка.
– Руки зараз уже працюють. Кілька місяців після «спілкування» з ними не відчував двох пальців на лівій і двох пальців на правій руці, – відповів поліцейський.
Журналісти також запитали Володимира про тих поліціянтів, його підлеглих, які начебто зголосились на співпрацю з окупантами.
– Мешканці Шевченкового, поліцейські, які зрадили присязі, вам відомо, де вони зараз? – запитала Валерія Єгошина.
– На жаль, їх немає на деокупованій території. За інформацією місцевого населення, вони виїхали «вслід за російським кораблем», – сказав Володимир Ярошенко.
Примусова праця «за законом»
Багатьох із тих, хто «виїхав услід за російським кораблем», особисто знала жителька Шевченкового Ярослава. Під час окупації її запроторили в одну з камер місцевого райвідділку, який перетворився на так звану «народну міліцію». Вона стверджує – без причини.
«Я пройшла в «дізнавальну кімнату». Я вже потім дізналась, що вона так називається. Я зайшла, співробітник поліції мені сказав: «Подожди пару минут». Після чого він зайшов з гумовою палицею і вдарив мене по плечу. І каже: «Говори!». Я кажу: «Що?». Він: «Все, что знаешь. Знаешь АТОшников?», я кажу: «Ні…Ну, одного знаю, який служить з 2014 року, він приїжджає-від’їжджає, все», – розповіла Ярослава.
В камері жінка провела три дні.
– Ставились, як не до людини, як до собаки, – сказала Ярослава.
– Давали воду, ліки, їжу? – запитала журналістка.
– Ні. Без води, без нічого була.
Згодом жінку відпустили, але за однієї умови.
– Каже: «Пиши объяснительную, что ты ничего не делала, ничего не видела, ничего не знаешь». Я написала. Він сказав: «Только ты отработаешь 15 суток – это новый закон, у нас новый кодекс. Если не придешь завтра в 8 часов утра отрабатывать, у тебя трое детей – задумайся о том, что будет дальше». Я прийшла о 8-й ранку, займалась прибиранням, годувала ув’язнених, рвала-полола траву. І ніби я була «згодна» на це, – розповіла Ярослава.
– Тобто, вони змусили підписати папірець, що ви не маєте претензій? – уточнила журналістка.
– Так, мовляв, «хочу допомагати»! Коли в останній день прийшла, я знала, що це 15-а доба. Вони кажуть: «Распишешься, всё». А потім співробітник «міліції» підійшов і каже: «Ты же пришла в полдевятого, а не в 8 – ещё плюс 15 суток».
Ярослава називає ім’я того, хто керував так званою «народною міліцією». Це – Віталій Міхальов.
33-річний Міхальов раніше працював патрульним у Харкові, безпосередньо до окупації служив в Шевченковому дільничним офіцером поліції.
Останнє його фото в інстаграмі від 2018 року – у військовій формі з українською символікою. Вже під час окупації Віталій, зі слів місцевих, очолив так звану «народну міліцію» у селищі.
У розпорядженні «Схем» є документи, в яких зазначений його новий статус.
«Ми раніше спілкувались нормально, в одній школі вчились. Я йому казала: «Віталю, за що?», а він ніби не знає мене взагалі: «Заткнись, что ты тут ходишь?». Хоча дружили», – згадує Ярослава.
Співпраця або тортури
Це ж прізвище – Міхальов – називає і поліцейський Ігор Реуцький. Сам він на співпрацю з окупаційним режимом не пішов, навіть попри тортури.
«З перших днів окупації Шевченківського району ми перебували за місцем дислокації, як могли, виконували свої службові обов’язки. Слідкували за переміщенням колон російської військової техніки, передавали дані нашим військовослужбовцям, керівництву. І 18 березня військові РФ приїхали до мене додому, під погрозою фізичної розправи наді мною та моєю сім’єю забрали мене до себе в автомобіль. Вивезли на одне з сільськогосподарських підприємств, де зв’язали руки, підняли на електролебідці і почали наносити удари зброєю, прикладами автоматів, битами, дерев’яними палицями, змушуючи до співпраці», – розповів Ігор.
Жодних позивних чи імен російські військові, звісно, не назвали, але чоловік зрозумів, де вони служать.
– Це були як військовослужбовці РФ, так і так званих «ЛНР»,«ДНР». З чого я зрозумів – в них було різне екіпірування, і військовослужбовці так званих «республік» – розуміли українську мову, – сказав Ігор Реуцький.
– Ви не знаєте, який саме це російський підрозділ? – запитала журналістка «Схем».
– Ні, я тільки бачив, що в них на торпеді машини висів прапорець – з чорним кажаном.
– Чи могли вони бути співробітниками російського ГРУ, як ви думаєте?
– Я думаю, що могли, тому що екіпірування в них було вищого рівня, ніж навіть у кадрових російських військових.
Пізніше «Схеми» показали поліцейському форму та зброю, яку використовували співробітники ГРУ та афілійованих з цією російською структурою службовці приватних військових компаній. Він підтвердив, що люди саме в такому екіпіруванні його «допитували».
– Хтось з місцевих міг сказати, де вас шукати? – запитала в Ігоря журналістка.
– Я знаю, що мене, так би мовити, «злили», показали місце мого проживання. Вони приїхали прямо до мене до будинку.
Спроба примусити обох поліцейських до співпраці через катування, схоже, мала на меті дати «зелене світло» іншим – їхнім підлеглим та колегам-правоохоронцям – перейти на бік Росії і служити її інтересам.
Але окремі жителі селища пішли на таку співпрацю добровільно та свідомо. Тож нині у Шевченковому правоохоронці досі шукають тих, хто наближав «русский мир», підтримуючи і просуваючи ідеї російської пропаганди. Тих, хто без примусу перейшов на бік Росії і став фактично «очима» та «руками» окупаційного режиму, паралельно отримавши додаткові, раніше недосяжні, кар’єрні можливості.
Списки
До окупації – у будівлі в центрі Шевченкового на першому поверсі був суд, на другому – прокуратура.
Під час окупації – туди заселилась російська військова поліція.
Якщо пройтись по кабінетах, то досі можна побачити облаштовані спальні місця в кабінетах судді, помічників, залі засідань.
«Безпосередньо після деокупації території Шевченківського району ми з працівниками прокуратури приїхали в своє приміщення, після того, як його оглянули вибухотехніки. Було встановлено, що там перебувала російська військова поліція, оскільки були знайдені жетони, шеврони, які свідчать про це, а також певна документація», – розповів керівник Куп’янської окружної прокуратури Едуард Миргородський.
«Дуже поспіхом звідти тікали військові поліцейські, навіть позабували свої особисті речі: зубні щітки та пасту, спідню білизну, мило. Навіть стояла недавно приготовлена каша на першому поверсі, тобто хлопці збиралися ще повечеряти», – додав прокурор.
Тут же були знайдені списки співробітників так званого «управління внутрішніх справ тимчасової цивільної адміністрації Харківської області».
«Це не тiльки на території Шевченківського району або Куп’янського, це взагалі по всій на той момент окупованій території Харківської області. Серед осіб зі списку – як діючі працівники поліції на момент окупації, так і ті, які вже пристали пізніше та почали співпрацювати у поліції окупаційної влади. За моєю інформацією, всі ці особи покинули територію та виїхали у Російську Федерацію, тобто – втекли», – сказав Едуард Миргородський.
Ці списки – є у розпорядженні «Схем». Журналісти проаналізували їх і окремо попросили жительку Ярославу та поліцейського Ігоря Реуцького подивитись на них. Чи бачать знайомі прізвища?
Вони назвали декілька прізвищ (крім згаданого раніше Міхальова – ред.). «Схемам» вдалось ідентифікувати названих осіб.
Один із них – 31-річний Олександр Артюхов. Зі слів місцевих, працював старшим інспектором з ювенальної превенції. Ідентичну посаду отримав в так званій «народній міліції».
Інший співробітник зі списку – Євгеній Болюх. Він не показує в соцмережах свого обличчя, проте єдине фото на його сторінці – поліцейське авто у столиці. З поліції Болюха звільнили у 2017 році – він ще майже 5 років судився з відомством, щоб отримати з бюджету компенсацію за відпустку і моральну шкоду, але безрезультатно. Згодом почав працювати помічником судді у Шевченковому і зрештою опинився в лавах окупаційної «міліції».
Ще один з тих, хто вирішив служити іншій країні – Андрій Гужва. У 2015-му він звільнився з української ДАІ, вийшовши на пенсію та став приватним підприємцем, заробляючи на продажі автозапчастин.
І вже під час окупації, зі слів місцевих, обійняв посаду «инспектора ДПС ГИБДД» у так званій «народній міліції».
26-річний Віталій Ларіонов. З дитинства готувався захищати батьківщину. Під його фото в кадетській формі пишуть: «Наши будущие защитники».
Служив у поліції Харкова. Та після початку повномасштабного вторгнення до рідного Шевченкового Віталій повернувся не захищати його від окупантів, а навпаки – тепер його прізвище значиться серед поліціянтів окупаційного режиму.
Про шлях 29-річного Володимира Мамона, прізвище якого також є у списку, раніше розповідали колеги зі «Слідства.Інфо» – від поліцейського конвойної служби до окупації – до оперуповноваженого карного розшуку та власника автомобілю «Нива» з емблемою «Z» після переходу на бік окупантів. Згідно з даними офіційного слідства, крім так званого патрулювання, Мамон також розвозив провізію російським солдатам на блокпости, мародерив і шукав АТОвців.
Ба більше, у списках окупаційного поліцейського главку «Схеми» знайшли ще двох Мамонів – це брати Володимира – Олександр та Дмитро, у минулому – теж поліцейські на Харківщині.
Олексій Назарько зі списку співробітників так званого «управління внутрішніх справ» працював помічником чергового в Шевченковому до окупації, а під час – отримав посаду оперуповноваженого карного розшуку.
Андрія Юсіфова, який у 2017 році ставив на аватар український прапор, місцеві називають «начальником ІВС», тобто головним відповідальним за камери, де утримували мешканців – як-от Ярославу. Юсіфов працював патрульним поліцейським до повномасштабного вторгнення та, вочевидь, вирішив залишитися в окупації, та працювати в інтересах країни-агресора.
«Схеми» намагалися зв’язатися з усіма вищеназваними особами, проте, схоже, вони перестали користуватися українськими номерами. Також жоден з них не відповів на повідомлення у соцмережах за кілька днів до публікації матеріалу.
«До деокупації нами було встановлено близько 500 осіб, які співпрацювали в Харківській області з окупаційною владою: хтось був колаборантом, хтось просто надавав якесь сприяння, хтось був відверто державним зрадником. На теперішній час ми проводимо це слідство в 178 кримінальних провадженнях саме стосовно колаборантів, щодо решти просто збираємо доказову базу. Тому що на теперішній час чим це ускладнено – багато людей виїхало, багато свідчень ми, на жаль, втрачаємо, але люди продовжують нам надвати якісь додаткові доказові дані, які ми зможемо потім використовувати. Всі колаборанти, майже 70%, які дійсно сприяли РФ, окупантам з РФ, саме з ними і виїхали до Росії і перебувають зараз там, тому це нам ускладнює трошки нашу роботу. На теперішній час затриманими є близько 32 осіб, саме звинувачених в колабораційний діяльності. Вони різні – це і представники так званих «органів влади», так звані «народні мери», «народних адміністрацій», керівники «народних міліцій» тощо», – розповів начальник Управління Служби безпеки України в Харківській області Олександр Куць.
Родина прихильників «русского мира»
На момент приїзду журналістів 24-річний Михайло Стрижко вже тиждень як перебував в Харківському СІЗО. До повномасштабної війни він працював у конюшні, а нині його підозрюють у співпраці з окупантами у Шевченковому.
Він погодився на розмову зі «Схемами».
«Я не против был Украины, меня всё, как бы, устраивало, я работал, я ездил к родителям на выходные», – розповів Михайло.
Батьки мешкали у Шевченковому. З початку великої війни та окупації селища почали кликати сина до себе.
– Если будет возможность, говорили, то чтобы домой поехал, – сказав Михайло.
– Тобто вони від початку пропонували вам приїхати до них на окуповану територію, повернутися? – запитала журналістка.
– Ну, каждый родитель переживает за своих детей.
– Проте не кличе на окуповану територію.
– Ну, у них там было спокойно…
– Ви розуміли, що відбувається?
– Да, конечно.
– Що відбувалося?
– Ну, захват территорий.
– Ким?
– Ну, русскими войсками.
– А з якою метою, ви розуміли це?
– Этого нет.
З переїздом до селища Михайло отримав пропозицію попрацювати в окупаційній адміністрації.
– Як називалася ваша посада? – запитала журналістка у Михайла.
– Начальник отделения хозчасти, хозотдела, – відповів він.
– Як ви потрапили взагалі на цю роботу в «адміністрацію»?
– У меня отец был главой «администрации».
Чоловік на відео у головному уборі, схожому на папаху, який разом з іншим чоловіком зриває український герб зі стіни – батько Михайла Андрій Стрижко.
Раніше Стрижко-старший працював ковалем, з окупацією зробив стрімкий «кар’єрний стрибок», отримавши від Росії посаду «головного» у селищі.
«Он повесил «Знамя Победы» возле кузни. «Знамя Победы» – то, что было вознесено над Рейхстагом в 1945 году. Это, как бы, запрещено стало только с 2014 года. У нас его не было, он его, по-моему, нарисовал, это знамя», – розповів про свого батька Михайло.
Антиукраїнська діяльність Андрія Стрижка під час окупації навіть зафіксована на відео. Наприклад, як він демонтує пам’ятник учасникам АТО. Або виступає з такою промовою під час одного із заходів в селищі під окупацією: «Сегодня мы живем в непростое время, когда западный мир стремится взрастить ростки нацизма на постсоветских территориях, тем самым внести раскол между братскими народами».
На іншому відео бере участь у нарадах із головою так званої «Харківської тимчасової цивільної адміністрації» Віталієм Ганчевим. Або ж головує на нарадах сам.
Давав Стрижко-старший робочі вказівки і синові, через що той, власне, згодом і опинився в СІЗО.
«Прямых задач, как бы, не было. Отец говорит: «Завтра приедет гуманитарка – надо что-то с ней делать». И вот приезжает, например, машина, все дружно встали, пошли разгружать. Надо было куда-то ехать – был водителем», – розповів Михайло.
Одним із таких завдань було розвісити по селищу проросійські борди.
– Мне сказали повесить плакаты, там был изображен русский флаг и надпись «Мы с Россией один народ», – розповів Михайло.
– Ви розуміли, для чого це все? – запитала журналістка «Схем».
– Да, нам пообещали за них 4 машины гуманитарки, а приехало только 2.
– Для чого вони?
– Ну, чтобы сдружить народ.
– Ви думаєте так? Що «ми – один народ»?
– Ну, у меня, как бы, есть родственники, которых я так же точно люблю.
– Так, зрештою, «народ ми один з росіянами»?
– Та ну, разные всё-таки.
– У вас змінилося ставлення до росіян після того, як ви побачили поранених, після того, як почалися обстріли?
– Ну, конечно, хорошего от этого ничего нет.
– Що ви зараз до них відчуваєте?
– Честно? Вообще пустота.
– У вас немає жодної ненависті?
– У меня вообще ничего не осталось, насколько я понял. Ни дома, ничего. Семья раскидана, что я могу чувствовать?
Батько – до окупації – коваль, а під час – керівник окупаційного режиму Шевченкового нині, схоже, у Росії.
На його сторінці в «Одноклассниках» під фото, де він позує у Москві на тлі пам’ятника радянському маршалу Жукову, розгорілася дискусія. Один із користувачів мережі з Харкова запитав у Стрижка, чому він залишив країну і... родину.
Журналісти поцікавилися у його сина: чи була можливість виїхати разом з батьком?
Якби Стрижко-старший покликав, а не втік сам – чи погодився би?
– Если бы я знал, что такое будет, возможно бы, да, – сказав Михайло.
– Що буде можливість виїхати з ним? – уточнила журналістка.
– Если бы я знал, что за гуманитарку будет такое наказание, возможно, поехал бы, да.
– Ви вважаєте, що це «за гуманітарку»?
– Ну за то, что работал, да, как бы. Но, в основном, занимался, гуманитаркой. Первое время некоторые люди говорили: «Мы не будем брать русскую гуманитарку». Были такие. Мало, но было. На август – бабушки бросали палки и бежали за гуманитаркой. И были очень довольны, когда я привозил ее домой. Так же точно и деньги.
– Але ви розумієте, що росіяни створили ці умови?
– Да, конечно, понимаю. Знал все равно, что какие-то разговоры со мной будут, но, как бы, не тюрьма.
Ці розповіді з тепер вже деокупованого Шевченкового на Харківщині є прикладом того, що таке «русский мир» і якими є його наслідки.
Хто ці люди, які йому протидіють, а які, навпаки, зраджують присязі та обирають шлях йти пліч-о-пліч з російськими окупантами. І що, зрештою, їх чекає у майбутньому, після звільнення всіх територій України.
