Ігор (ім'я змінене з міркувань безпеки) зміг втекти з окупованого Донецька, щоб не йти на фронт проти України. Його врятувала спершу обережність, а потім – потрібні знайомства.
Загалом, виїзд з ОРДЛО заборонений чоловікам призовного віку, тож сотні людей просто сидять у квартирах (своїх або чужих, де їх складніше знайти), не виходячи навіть за покупками. Не вмикаючи світло. Не підходячи до вікон. Влада України застерігає, що це може торкнутися і тих українців, які потрапили в окупацію нещодавно: на Херсонщині, Запоріжжі, півночі Луганщини. Ігор розповів Радіо Донбас.Реалії, як пережив ці два місяці у Донецьку та вирвався на волю.
– У нас все почалося 18 лютого, коли була оголошена евакуація через нібито напад України, що планується. В той же день почали надходити чутки, що чоловіків віком від 18 до 55 років не будуть випускати і будуть мобілізовувати. З того часу майже вся інформація, яку ми отримували, надходила з інсайдів, з телеграм-каналів. А в офіційному просторі, якщо це слово модна вживати по відношенню до «ДНР», інформації майже й не було. Хтось комусь подзвонив, написав з роботи чи з університету... Тільки якісь перекази з «неперших» вуст.
Згодом ми перестали виходити на вулицю, тому що (бойовики – ред.) почали вулицями ходити і забирати людей. Почалися чутки про те, що ходитимуть по квартирах. Ми почали ретельніше переховуватись. Життя ставало дедалі гіршим. У першу чергу, зникло відчуття безпеки. Потім зникло почуття свободи. Доводилося весь час сидіти у своїй квартирі. Потім довелося непомітно перейти на іншу квартиру, щоб мене не знайшли.
Особисто у мене життя до того було дуже добрим: я відчував, що у мене все налагоджується, планував поїхати навчатися до Києва. До того життя було передбачуваним, і можна було будувати якісь плани. Те, що почало відбуватися, зламало цю ідилію. Для мене це було важким ударом.
Кілька днів я жив на своїй квартирі і вдавався до всіх правил безпеки – вимикати світло, не стояти ввечері біля вікон. Я обмежив свою активність у соціальних мережах, вимкнув картку «Фенікс» (оператор мобільного зв’язку в окупованому Донецьку – ред.), не відповідав нікому на дзвінки і сказав у своєму університеті, що я давно у Петербурзі.
Потім ми дізналися, що в одному районі почали ходити по квартирах. Якби у мене почали ламати двері, то мені б не було, де сховатися. Тому мене було переправлено на іншу квартиру, яка ніде не фігурувала. Там я міг почуватися більш вільно, але все одно вдавався до заходів безпеки. У цій квартирі я знайшов собі місце, де б мені сховатися, якби прийшов патруль.
Потім почалися проблеми з водопостачанням, з електрикою, і сильні бої. Вирішив виїжджати. Але треба було якось вийти на вулицю, бо на вулицях постійно патрулюють загони, які крадуть людей. Є ще й інша проблема – доїхати до «митниці» «ДНРівської» на кордоні з Росією. Мені вдалося вирішити ці проблеми, бо у мене є деякі знайомі, які змогли провезти мене у машині зі службовими номерами повз патрулі та блокпости, та довезти до «митниці». Там я вже пройшов нормально, тому що на «митниці» діє такий принцип: якщо ти до неї доїхав, значить тебе можна пускати далі.
Доля тих, хто пішов на фронт за Росію
Дехто з моїх одногрупників пішов воювати, декого забрали насильно, а деякі досі переховуються. Вони сидять у своїх квартирах, у своїх домах, а також вивчають методи переховувань та можливість поїхати.
Вони не хочуть воювати через те, що усі розуміють, які умови в «армії «ДНР». Умов там взагалі ніяких немає. Ця армія не готова до бою. Там немає нічого в матеріальному плані: їжі, медицини. Якщо людина там хворіє чи вмирає, то її лишають напризволяще. І яких би поглядів люди не були, вони не хочуть, щоб з ними сталося те саме.
Хоча, ті люди, які переховуються, то я ніколи їх не помічав в якомусь «днрізмі», та це і не дивно. Людина, яка не підтримує «ДНР», не піде за них воювати і переховуватиметься до останнього.
В перші дні, коли мобілізація тільки почалася, не відбувалося нічого: людей просто звозили до якихось заводів, де вони сотнями і тисячами спали на плащ-палатках. Туалетів там не було. Якусь їжу їм знайшли. Людей якось готували, спочатку казали, що це збори а кілька днів, а потім їх відпустять. Але, коли їх забрали, то поставили перед фактом, що поки цілі «спецоперації» не будуть виконані – їх не відпустять.
Два тижні їх чомусь навчали, а потім через Росію перенаправляли на Запорізьку та Херсонську області. Когось відправили на передову, когось у більш тилові підрозділи. Чув про ситуацію з Херсонської області, що їм (мобілізованим на окупованих територіях – ред.) не дали їжі, тому вони пограбували якесь кафе.
Я думаю, що все це сталося саме тому, що так званою «ДНР» керує Денис Пушилін, та людина, в якої немає жодних принципів. Він завжди був кабінетною крисою і не воював. Коли він дорвався до влади (був призначений Кремлем керувати окупаційною адміністрацією Донецька у 2015 році – ред.), то стало значно гірше, ніж було навіть до цього.
Крім того, я вважаю, що Росія це робить, щоб не мобілізувати своїх солдатів, бо у них же не війна, а якась «спецоперація». Щоб не оголошувати мобілізацію там, вони намагаються набрати якомога більше юнітів на окупованих територіях.
Я прожив тут вісім років і бачив весь жах, який відбувався, і це відбилося на моєму характері. Зрозумів, що цього терпіти не можна.
Не можу сказати, скільки є прихильників «ДНР» в місті зараз, але ситуація змінюється на краще. Я знав одну людину, яку вважав прямо радикальним «днрівцем», думав, що він ще й воювати піде. Але ця людина виявилася дуже розумною. Коли він побачив все на власні очі, то зробив правильні висновки і сказав, що це буде величезна катастрофа: гуманітарна, економічна та соціальна. Нелегальний бандитській призов зробить демографічну яму, а Донеччину як регіон при будь-яких фінансових вливаннях вже не можна буде зробити «рентабельною».
ОСТАННІЙ ВИПУСК ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
