Із початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну гостро постало питання відповідальності за війну. Кого винити – все російське суспільство чи лише путінський режим?
Після того, як німецький канцлер Олаф Шольц 17 березня спробував розділити ставлення до Путіна та його оточення і ставлення до росіян загалом, йому відповів міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.
«Реальність така, що хтось таки скидає бомби на українські міста, хтось розстрілює евакуйованих, формує «Z», підтримує Путіна в опитуваннях. Як і в 1930 роки, вони несуть відповідальність, навіть якщо отруєні пропагандою», – написав Кулеба у твітері.
І справді, війна в Україні додає все більше аргументів, які підтверджують: росіяни – не просто заручники Путіна, це повноцінні члени його терористичної організації.
Схвалення дій президента-терориста
Від 24 лютого 2022 року російська армія в Україні проводить:
- блокування, бомбардування і обстріли міст;
- створення умов для вимирання цивільного населення;
- цілеспрямовані обстріли по місцях скупчення цивільних;
- катування та масові вбивства мирних жителів на тимчасово окупованих територіях;
- ґвалтування жінок і дітей;
- мародерство;
- сплановане нищення цивільної інфраструктури міст, що призводить до гуманітарної катастрофи;
- блокування шляхів евакуації мирного населення та надання гуманітарної допомоги населенню.
Це лише короткий список того, чим займається прислана Путіним армія в Україні.
І 83% росіян, як показали соціологічні опитування в Росії, схвалюють діяльність російського президента, а ще понад дві третини вважають, що Росія загалом рухається у правильному напрямку.
Історія справді показує, що війна зазвичай спочатку справді мобілізує електорат навколо чинного лідера. До прикладу, рейтинги Джорджа Буша-молодшого злетіли за лічені хвилини, коли він оголосив війну тероризму після атак 9/11. Далі його підтримка поступово зменшувалася, аж поки президент США не оголосив військову операцію в Іраку. Тут знову сплеск довіри, однак дуже швидко вона вивітрилася та встановила антирекорд.
У випадку ж із Росією є два принципово важливі моменти. По-перше, на відміну від американців Путін не веде конвенційну війну і бореться не з тероризмом, а використовує його як основну стратегію. Путінський режим тероризує слабшу державу, здійснюючи воєнні злочини. І росіяни про це знають навіть попри державну цензуру.
По-друге, за місяць з моменту вторгнення рейтинг очільника Кремля не опустився, а зріс ще на 12%. Тобто замість засудження звірств, терорист фактично отримує від народу ще більше схвалення.
Чернігів. Наслідки обстрілу російською армією (фотосвідчення)
Певно, помірковані ліберали будуть виправдовувати ці соціологічні дані тим, що вони, мовляв, як і результати виборів, сфальсифіковані, що росіяни бояться висловлювати опозиційні думки та виражати свою громадянську позицію, що вони просто не знають правди про зовнішній світ.
Вони покладають всю відповідальність за злочини на Путіна, його чиновників, силовиків та корупціонерів, і щиро вірять у свою «священну місію» відстояти права «простих невинних росіян». Вони швидше сприймають пересічних росіян як заручників, які випадково потрапили на піратський корабель. Та насправді потрібно бодай раз прислухатися до того, про що говорять ті пасажири.
Підслухано у «простих невинних росіян»
Перехоплені та опубліковані СБУ розмови російських солдатів зі своїми близькими стали шоком для багатьох українців. Вони показали глибокий рівень аморальності й жорстокості тих простих росіян, вина яких для декого ще лишалася предметом дискусії. Один із солдатів по телефону вихвалявся своїми «подвигами» мародерства і розповідав жінці, що вдалося вкрасти.
У відповідь співрозмовниця весело сміялася, крадене назвала «привітом з України», а мародерство виправдовувала фразою: «Який це росіянин та й нічого не поцупить». Ба більше, жінка просила, щоб солдат за можливості ще більше крав: «Уяви, Софія поїде навчатися, їй же ноутбук потрібен… Набирай, набирай все, Андрію. Що можеш – бери. Все одно футболки завжди потрібні… А спортивних костюмів не було?».
Та розмова вразила не лише жалюгідною дріб’язковістю росіянки, але й виказала її глибоку заздрість. Коли їй описували український будинок, вона вилаялася і сказала: «Уяви, як вони живуть! І як ми живемо!». Вона звинувачувала українців за тотальну бідність росіян. Як й інша росіянка, яка багатство простих українців чомусь пояснювала «підтримкою Заходу».
Ще одну співрозмовницю веселило, що солдат вперше спробував абсент та регулярно п’є пиво, і вона кілька разів повторювала, що той на війні в Україні – «наче на курорті». Інший солдат випитував у цивільного росіянина, скільки коштує награбована ним комп’ютерна техніка, і останній від заздрості просив і йому щось поцупити. Ще одна росіянка переконувала солдата, що російська армія політично непідготовлена, бо не вірить кремлівській пропаганді. Сама ж запевняла, що російська худоба «повимирала через біологічні лабораторії в Україні». А от один із співрозмовників обурювався, що між собою воюють братні народи, та додав: «це ж не якісь там таліби чи моджахеди». Тобто чинити насильство і йти війною проти інших, не схожих на тебе, для росіянина допустимо і якимось чином виправдано.
Таке мислення – це допотопне світосприйняття, в якому всі діляться на «свого» та «чужого». І «свій» вважає, що для виживання йому неодмінно треба знищити все «чуже». Коли таке мислення притаманне суспільству, то в країні процвітає стадний рефлекс, нетерпимість, дискримінація, переслідування нонконформізму. Фактично те, що зараз відбувається в Росії.
Представники різних меншин там досі відчувають небезпеку, там постійно порушують права людини, насміхаються над її свободами, влаштовують репресії проти опозиціонерів та інакодумців.
І винен не лише Путін, бо народ толерує ці злочини, виправдовує їх та навіть заохочує російського президента до насильства. Вони свято вірять, що диктатор має захистити їх від «чужих».
Хіба вся справа не в Путіні?
Чи справді російське суспільство саме відповідальне за свою моральну й інтелектуальну деградацію?
Якщо хтось ставить під сумнів автентичність перехоплених розмов росіян, лише перегляньте їхні соціальні мережі та послухайте так званих лідерів думок.
Серед популярних хештегів – #zапобеду, #намнестыдно, #своихнебросаем.
Російські блогери масово скаржаться, що літати стало дуже дорого, що доведеться відпочивати влітку на російських курортах, що ціни зросли. Вони щиро дивуються русофобії, і їх всіх об’єднує одне – вони нарікають на гірше життя, ігноруючи причину цієї зміни – війну в Україні. Вони це роблять навмисно і свідомо.
Хіба Путін наказує так поводитися?
Не в одному Путіну проблема, бо з російським суспільством вже давно щось не так. Про це писала застрелена у день народження президента Росії російська журналістка Ганна Політковська. Вона висвітлювала порушення прав людини під час Чеченських воєн і після них. І її шокувала реакція співвітчизників на гучну «справу Буданова». Під час Другої чеченської війни російський полковник Юрій Буданов викрав, зґвалтував та вбив 18-річну дівчину – Ельзу Кунгаєву. Політковську дивувало те, що російські матері були готові виправдати насильника після кількох «вибілювальних» сюжетів на федеральному телебаченні. Вони співчували дружині ґвалтівника та вбивці, а не родині загиблої.
У своїй книзі «Путінська Росія» Політковська згадує: «Експертне виправдання Буданова і та обставина, що з нього «відмивали» зґвалтування, не викликали в країні жодної хвилі суспільного обурення. Не відбулося жодного протесту навіть від імені жіночих організацій. Жодних правозахисників не було на вулицях. Суспільство вважало те, що сталося, правильним: що Буданов задушив дівчину; що викрадати – нормально; що знущатися над трупом – правильно; що після всього цього злочинцеві дарують волю… Страшну країну ми набудували».
Масова свідомість суспільства формується довгими роками, а ці події відбулися вже на початку правління Путіна. Тож можливо не чинний президент виховав цього «російського звіра», а лише посилив тенденції та реалізував внутрішні прагнення мас?
Культ насильника
Уже у перші роки президентства Путін взявся розбудовувати культ насильника. Путін запевняв громадян, що сила у «виховних цілях» допустима, а то й просто необхідна.
Лише за два свої терміни він подарував громадянам неймовірну «інтелектуальну» спадщину, яка в ЗМІ отримала назву «путінізми». Це найбільш вживані вислови президента. Вже тоді вони вказували на його авторитарні відхилення з потягом до терору.
Однак у соціальних мережах росіяни часто захоплювалися путінізмами, цитували їх з незрозумілим самовдоволенням. Жертвам путінського терору вони не співчували, а казали щось на кшталт: «так їм і треба, заслужили!».
У 2008 році до двадцятки найпопулярніших путінізмів, за версією РИА Новости, увійшли зокрема такі:
- «Мочить в сортире» – таку розправу Путін обіцяв опозиційним чеченцям, яких називав терористами;
- «Держава тримає в руках дубину, яка б’є лише один раз. Але по голові»; «Якщо ви так хочете стати ісламським радикалом і готові піти на те, щоб зробити собі обрізання… У нас є фахівці з цього питання, і я порекомендую їм зробити цю операцію у такий спосіб, щоб у вас уже більше нічого не виросло!» – так Путін відповів журналісту на питання про придушення свобод у Чечні;
- «Сюди дивитися треба! І слухати, що я кажу!» – так звертався Путін до свого ж міністра Юрія Шевченка, коли той відволікся на бесіду з колегою;
- «Звичайно, хвороба – це хвороба, але думаю, що йому потрібно якнайшвидше одужати. Інакше до нього лікаря доведеться прислати і зачистити всі ці проблеми» – так Путін прокоментував відсутність на зустрічі акціонера Ігоря Зюзіна.
Реальні, а не писані, закони вже сучасної путінської Росії зібрав доктор політичних наук Володимир Пастухов. Він розробив наближену до реальності «альтернативну конституцію РФ», яку назвав «Понятійною» (бо живуть у кдбістській диктатурі винятково «по понятиям»).
Вже у першій статті «документа» зазначається, що «Сильний може все», а «Вся влада у Росії належить сильним, і влада сильних не може бути обмежена нічим, крім сили».
А чого варті намагання Путіна реабілітувати Сталіна, щоб у масовій свідомості росіян культивувати думку, що заради великої імперської цілі терор допустимий і його можна виправдати. І суспільство знову «проковтнуло» путінське напуття.
Торішнє опитування «Левада-центр» показало, що Сталіна позитивно оцінюють 60% росіян: 45% – поважають, 10% – симпатизують, а 5% – захоплюються. Ба більше, суспільство вже наслідує поведінку часів сталінського режиму. Замість засудити війну диктатора, прості росіяни говорять на камеру, що готові адаптуватися до жорстких санкційних умов. Що ж, як казав Путін, «нравится, не нравится – терпи, моя красавица».
Яких же людей може сформувати, побудована на таких принципах система?
Коли від народження бачиш лише насильницькі патерни поведінки, то не знаєш, як це жити інакше, а насильство береш за соціальну норму.
Не стати ними
Розуміння суті російського суспільства знищує всі сентименти у ставленні до нього. Але те, що творить російська армія в Україні, перетворює цю байдужість у всепоглинаючу ненависть.
Фотографії з деокупованої Київщини назавжди у нашій свідомості. Таке не пробачається. Ніколи. Відповідальність за вбивства українців починаєш перекладати не лише на солдатів, а й на простих росіян, які теж здаються нелюдами. А для нелюдів можна знайти моральний компроміс і внутрішній мандат на те, щоб бажати їм смерті. І тут криється небезпека. Тотальна дегуманізація російського суспільства (всіх росіян, а не лише російської армії та путінського режиму) та жага кровної помсти може перетворити нас на такого ж варвара-насильника, як Росія.
Ще у другому столітті римський імператор Марк Аврелій сказав: «Справжній спосіб мстити ворогові – це не бути схожим на нього».
Путін мріє, щоб його жагу до здійснення терору поділяли інші, бо однакові бажання і світосприйняття зближують навіть запеклих ворогів.
Жага помсти – це система координат Росії, входження до якої стане нашою екзистенційною загрозою, бо фактично це означатиме відмову від цивілізованого світу.
На українських землях від кровної помсти відмовилися майже тисячу років тому: князь Володимир Мономах офіційно замінив її на виру. Тож чи варто – навіть подумки – повертатися до архаїчних практик, які вичерпали себе ще в Київській Русі? Чи не буде це моральною деградацією, яку сповідують у Росії?
Воєнні злочини путінського режиму і російської армії не повинні перетворити українців на сліпих месників, бо тоді самому українському суспільству загрожуватиме деградація і тоталітаризм.
Замість сприйняття усіх «росіян як нелюдів», необхідно зрозуміти, що російське суспільство хворе. Їхня масова свідомість вражена вірусом, який Джордж Орвелл у своїй антиутопії «1984» описав трьома лозунгами: «Війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – це сила». Таке світосприйняття є патологічним і руйнівним.
Концепція «хворого суспільства» не вимагає, щоб ми співчували пацієнту чи поблажливо до нього ставилися. Вона лише стверджує, що з ним щось не так і він потребує негайної терапії. У випадку з Росією пацієнт потребує ще й ізоляції від цивілізованого світу, бо становить для нього реальну загрозу. Це наче психічно хворий, якого тримають у лікарні задля суспільної безпеки.
Захід має остаточно прозріти
Хворобу всього російського суспільства мають визнати на Заході, навіть найбільш помірковані та ліберальні. Інакше вони можуть знову стати «корисними ідіотами» цієї диктатури. Під час Холодної війни «корисними ідіотами» називали тих західних політиків, які ставилися до комуністів з розумінням та шукали виправдання злочинам Радянського Союзу. Тепер же такими «ідіотами» можуть стати ті, хто твердо переконаний, що проблема полягає винятково у Путіні чи його клептократії.
Світ має відмовитися від тези про «невинуватість простих росіян», бо таких там меншість, але цією тезою прикриваються тепер представники тієї більшості, яка понад двадцять років своїми діями чи бездіяльністю толерувала становлення путінського режиму, саме вони користуються цією лазівкою.
Так колишня телеведуча та власкор Першого каналу Росії Жанна Агалакова дає прес-конференцію в Парижі в офісі організації «Репортери без кордонів» (RSF) у зв'язку з тим, що вирішила звільнитися із російського держтелебачення після початку війни в Україні.
І там Агалакова, пояснює пропаганду і розпалювання ненависті до Заходу і України зокрема тим, що хоча, за її словами, більшість співробітників Першого каналу – проти пропаганди, але вони «не можуть» кинути нею займатися, бо «у них є сім'ї, у них є старі батьки, яким, можливо, потрібні дорогі ліки, у них є діти, які ходять до музичних шкіл та спортивних секцій, у них є іпотека, яку вони повинні закривати, – вони опинилися у заручниках».
І скрізь на іноземних телеканалах вже виступають росіяни, які раптом прозріли і кажуть про себе як про жертв путінського режиму або ж розповідають, що незаслужено постраждали від санкцій.
І це вже ж було раніше!
Пригадайте хоча б скандальне прощення Росії в ПАРЄ. Організація, яка відстоює права людини, заплющила очі на всі звірства, скоєні Кремлем під час двох чеченських воєн, нападів на Грузію і Україну чи бомбардування мирних сирійців.
Європейці пояснювали, що нібито не можуть кинути «простих невинних росіян» напризволяще путінському режиму. Та схоже, росіяни вкотре зробили зі своїх адвокатів «корисних ідіотів». І тільки широкомасштабна війна, схоже, відкриває Заходу очі.
Захід має дочекатися повного одужання «росіян», дочекатися, щоб їхня масова свідомість звільнилася від культу всюдисущого насильства. Інакше це буде ходіння по колу, яке приноситиме колосальні людські жертви, як у випадку війни в Україні.
Це розуміла і Ганна Політковська, яка писала: «Історія, як хронічна хвороба, схильна до рецидивів. А радикальне лікування одне – це своєчасна хіміотерапія клітин, що несуть смерть. У нас цього не сталося: з СРСР до «нової Росії» ми перейшли з усіма радянськими клопами».
Для лікування потрібний точний діагноз. Тож і закликає міністр закордонних справ Дмитро Кулеба науковців світу вивчати передумови воєнних злочинів Росії в Україні.
«Протягом багатьох років політичні еліти Росії та пропаганда підбурювали ненависть і дегуманізацію українців, підживлювали ідею російської вищості та закладали основи для цих звірств. Я закликаю науковців по всьому світу дослідити, що призвело до Бучі», – написав міністр у своєму твітері.
Ігор Мисловський – дослідник медіа і тероризму в Інституті журналістики КНУ імені Шевченка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
