На початку XX століття Юзівка ‒ бабуся сучасного «проросійського» Донецька ‒ була жвавим поселенням, що його заснували, облаштували та постійно населяли європейці. Майбутній центр промислового Донбасу заклав 1869-го року валійський підприємець-новатор Джон Юз, який викупив у російського князя Сергія Кочубея право побудувати тут завод із виготовлення залізничних рейок. Але, зваживши на поклади вугілля, він заснував тут виробництво повного циклу, нині властивого для Донбасу: вугілля ‒ кокс ‒ метал. Для цього Юз створив «Новоросійське товариство кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв», яке на початку XX століття стає лідером із виплавки сталі в Російській імперії. Сюди на престижну та високооплачувану роботу інженерами та майстрами їхали сотні валійців, англійців, французів, бельгійців та німців. Кілька поколінь європейців жили тут аж до того, як більшовики відібрали в них промислові потужності на початку 1920-х.
Досі у плануванні Донецька та на центральних його вулицях є сліди перших європейських колоністів, які привезли сюди західну культуру, спосіб життя та технічні винаходи, недоступні тодішній Російській імперії. Ми пропонуємо вам прогулятися тогочасною Юзівкою та роздивитися її жителів. Цими фото з нами поділилась знімальна група фільму «ЄвроДонбас», Донецький обласний краєзнавчий музей та Державний архів Донецької області.
Освячення нової шахти в Юзівці. Валійський сталеливарний магнат не приїхав на порожнє місце ‒ тут вже були слободи Олександрівка, Григорівка, Семенівка та хутір Овечий, засновані запорізькими козаками XVII століття як укріплені зимівники на шляху Кальміусом до Азовського моря. Їхні жителі і наймалися спочатку на сезонну роботу до копалень та доменних заводів, попередньо обробивши свої городи та поля. Та чимало людей через стрімку розбудову заводу з виплавки чавуну, машинобудівного заводу, ремонтних майстерень, шахт залишалися: населення Юзівки виросло із 164-ти людей на початку до 32-х тисяч 1907-го.
Внутрішнє оздоблення першої церкви Юзівки ‒ Преображенської. Після того, як її розширили, добудували дзвіницю, чотири бані та трапезну, вона стала Свято-Преображенським собором (не плутати з однойменним собором на території сучасного Донецька, що збудований в іншому місці та не схожий на оригінал). Церква була зведена 1886-го року на гроші місцевого поміщика Павла Лівена (в якого Новоросійське товариство взяло в оренду землю для заводів), власне самого Новоросійського товариства, жителів Юзівки та робітників, які жертвували на споруду із заробітку. Все, що ви бачите на фото, більшовики забрали 1922-го року ‒ заради «допомоги голодуючим». 1930-го вони ж заради «цінних кольорових металів» зняли із будівлі дзвони, а вже наступного року, заявивши про гостру потребу в будматеріалах, собор підірвали.
Турбінний зал Новосмоляниновської електричної станції, 1913-й рік. Спочатку світло призначалося лише для іноземців та виробничих потреб. Ближче до 1910-х на електрику могли розраховувати і місцеві робітники та їхні родини.
Їдальня у будинку Юзів, 1900 рік. Так розкішно валійські засновники Донецька жили не одразу: на початку магнат перебивався у простій саманній хаті, критій соломою, що стояла на землі місцевого поміщика Смолянинова. 1874-го року ‒ через п'ять років по приїзду ‒ Юз нарешті збудував власний одноповерховий будинок із 8 кімнатами, в якому, тим не менш, було тісно величезній родині Юза. Бізнесмен пообіцяв розбудувати будинок, але помер 1889 року, так його і не закінчивши. Другий поверх до будівлі добудували 1891 року вже його сини, які стали керувати заводом. Англійський архітектор звів двоповерховий маєток із цегли місцевого виробництва у стилі ренесанс ‒ чи не найвищий будинок у тогочасній степовій Юзівці.
Юзи прожили у містечку до 1903 року, після чого назавжди повернулися до Англії, передавши справи керуючим. До того ж побут засновників селища забезпечувала чисельна прислуга, яку ви бачите на фото.
Південна, або Заводська частина Юзівки 1912 року ‒ поселення навколо виробництв. Поруч була і Англійська колонія із побудованими Юзом котеджами для іноземців ‒ робітників, інженерів та майстрів Новоросійського товариства. Тут знаходилися депо, телеграф, лікарня на 24 особи та школа. Як бачимо, це був острівець відносного комфорту ‒ на вулицях є ділянки із бруківкою, були проведені водогін та електроенергія. Між будинками ‒ бічні проходи для покращення збору сміття. А по центру вулиці розставлені...так-так, вуличні туалети. Ліворуч на обрії видно той самий Преображенський собор, згодом зруйнований більшовиками.
«Сталінська індустріалізація» Донбасу ‒ радянський міф: промисловість Юзівки була створена англійськими поселенцями, яку більшовики «націоналізували» та модернізували. Валійці електрифікували селище, проклали залізницю, що з'єднала заводи Юза із Харковом та Курськом, і звели заводи. На фото ‒ металургійний завод Новоросійської компанії з боку шахти «Заводська» із щойно привезеними із Англії конверторними печима та домнами. Перший чавун тут виплавили вже за три роки після початку будівництва заводу, у січні 1872 року. Зараз на цьому місці розташований Донецький металургійний завод, майже у самому центрі сучасного Донецька.
Заснувавши завод на березі Кальміуса, 55-річний Юз перевіз до селища чотирьох старших синів ‒ Джона Джеймса, Артура Девіда, Айвара Едварда та Альберта Льюеліна із їхніми родинами. Два сини Юза залишилися у селищі врядувати після смерті батька. На фото ‒ родина самого Юза та його дружини Еліс.
А це Північна частина Юзівки або Новий світ ‒ осередок торгівців, ремісників та чиновників вже із більш типовим для Російської імперії складом населення. Перша лінія ‒ центральна вулиця Юзівки, нинішня вулиця Артема ‒ досі зберігла свою назву у мові місцевих. Як і годиться центральній артерії промислового міста, її забудували прибутковими будинками, магазинами, ресторанами, готелями, а також банками і конторами - де бізнесмени продавали вугілля та метал. Праворуч на фото ‒ відкритий 1913-го року «Магазин Гольдберга», де всі охочі могли придбати готовий одяг або тканини. Ця будівля ‒ чи не єдина, що зберіглася на вулиці Артема майже у первісному вигляді.
Листівка місцевого видавця литовського походження Яківа Переха, який першим почав зображати на фото не тільки величні індустріальні пейзажі міста, що поставало, але і самих шахтарів ‒ нехай і у постановочному вигляді, як тут. Перех вважається останнім видавцем листівок у Юзівці (працював аж до переменування міста у Сталіно 1924-го), а також лідером за їхньою кількістю.
Ці світлини ‒ частина майбутнього документального фільму із робочою назвою «ЄвроДонбас», що розповідатиме про європейську історію міст Луганської та Донецької областей.
«Ми вже працюємо із валійськими, німецькими та бельгійськими архівами, які зберігають унікальні сторінки з історії Донеччини та Луганщини., ‒ розповідає режисер проєкту Корній Грицюк. ‒ Річ у тому, що майже всі ці архіви вивозилися у буремні часи революції та громадянської війни, тому багато чого втрачено. Особливо ‒ у наших, українських музеях, бо тема іноземних інвестицій у Східну Україну була засекречена в радянські часи, і багато матеріалів знищувалися та конфіскувалися. Однак за місяці нашої роботи нам вдалося відшукати фантастичну документальну спадщину у закордонних архівах, де ці матеріали дуже класно й якісно збережені й оцифровані, аби нащадки не забували історію».