На місці, де колись стояв 17-й будинок, постійно сохнуть дерева. Їх висаджували кілька разів після того, як спецтехніка взимку 2017-го розібрала приміщення плита за плитою. Тепер замість колишньої багатоповерхівки тут стоять кілька дерев’яних стовпчиків, до яких були підв’язані рослини.
Удар російських гібридних сил по Лисичанську 23 липня 2014-го спричинив пожежу в 17-му будинку Східного кварталу. Через вогонь обвалилися перекриття двох із трьох під’їздів, а без житла залишилися понад 250 людей. 37 квартир зі 108 вигоріли повністю. Люди в одну мить втратили все, що наживали протягом багатьох років: побутову техніку, меблі, одяг, листи, сімейні альбоми з фотографіями.
Два роки мешканці будинку жили хто де, після чого отримали компенсацію за втрачені квадратні метри. Як склалася їхня доля, і чи вистачило державних грошей на те, щоб почати життя з нуля?
Три дні пожежі
Тоді, у липні 2014-го, дев’ятиповерховий будинок біля парку заводу гумово-технічних виробів (ГТВ) горів три дні. У місті не було води, і пожежу не гасили.
Конструкція довго тліла, а власники, вибравшись із укриття, могли лише приречено спостерігати за полум’ям збоку. Багато хто з них прожив тут понад 30 років. У 1978-му сюди заселяли працівників заводів ГТВ і нафтопереробного.
Погода стояла спекотна і вітряна. Люди вибігли зі своїх квартир у легкому літньому одязі, прихопивши найнеобхідніше. Частина тих, чиї квартири вціліли, повернулися у напівзруйнований будинок без комунікацій і жили там ще два роки. Решта пішли до родичів, оселилися в гуртожитку медичного училища або навіть у гаражах.
Лише через два роки жителі будинку почали отримувати компенсації. З обласного бюджету виділили понад 25 мільйонів гривень компенсацій за квартири для жителів 17-го будинку. За дорученням тодішнього голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгія Туки вирішили виплатити компенсацію – 5200 гривень за кожен втрачений квадратний метр. Більшість людей змогла купити за ці гроші квартири у тому ж районі. Проте жодна родина досі не отримала компенсації за втрачене майно, яке було в квартирах.
Представник ініціативної групи мешканців 17-го будинку Анатолій Нагорний уже сьомий рік займається справами багатоповерхівки. У ній мали квартиру батьки його дружини. Тесть був там до останнього.
«Ми його просили, щоб він перейшов до нас. Але він хотів у своїй хаті. Спочатку там вилетіли вікна – закрили їх плівкою. Коли почалися обстріли, ми були вдома і бачили з вікна, що батьків будинок горить. А вийти не можемо, страшно. Він там речі з балкону викидав, поки його МНСник не виніс із квартири», – розповідає Нагорний.
Він знає історію кожної квартири: хто «погорілець», у кого неприватизована, а кілька мешканців узагалі зникли і так і не забрали допомогу.
«Будинок був гарячий, до нього довго підійти не можна було. Десь через тиждень ми зайшли в квартиру, щоб забрати ключі від гаража. Наш син у діда зберігав нову пральну машину, холодильник. Сам планував колись там оселитися. Лишилися тільки купки попелу від того всього», – пригадує чоловік.
За даними Донецької і Луганської обласних військово-цивільних адміністрацій, на підконтрольних урядові територіях цих областей зруйновано або пошкодженох понад 12 152 об’єкти нерухомого майна житлового фонду приватної власності.
Два роки про дитину не питали
Тетяна Дмитренко мала у зруйнованому будинку двокімнатну квартиру, яку родина купила у 1997-му. Довго обживалися: на початку з речей мали лише диван, крісло і дитяче ліжко. Коли почалася війна, меншій дочці було десять років. У день обстрілу вона з батьками була вдома.
Біля сусіднього будинку впав снаряд, у 17-му повилітали вікна, на лоджіях посипалося скло.
«Ми думали, на цьому і закінчиться. Дитина прокинулася, злякалася. Наші сусіди по тамбуру виїхали в Київ, віддали нам ключі від квартири. Пішли туди, там більший коридор, думали, там нас не застане, пролежали так до ранку», – згадує Тетяна.
Вдень було тихо, а під вечір почали стріляти знов. Чоловік Людмили сказав збиратися в бомбосховище. Сумки вже були готові. Десь о 5-й вечора обстріли посилилися, й родина з укриття не виходила. Згодом хтось розказав, що 17-й будинок горить.
«Дитина кричала, не відпускала від себе ні мене, ні чоловіка. Моя мама вже 25 років лежача була, я її покинула в сусідньому будинку. Там була її сестра, тому всі надії були на неї», – пригадує вона.
Сусіди розійшлися, хто куди. Маршрутки у місті не ходили, грошей не було. Військові приносили консерви, сухарі, цукор, крупи.
Людмила розповідає свою історію на лавці біля нового дому. Згадуючи 2014-й, не стримує сльози.
Її чоловік після пожежі одразу виїхав на заробітки. Півтора року взагалі не приїжджав, був на Півночі Росії. У них згоріло все, і потрібні були гроші для нового житла.
«Де тільки ми не жили після пожежі. Спочатку у батьків, всі в одній кімнаті, потім нам дали тимчасове житло. Там було більш-менш, але сантехніки, пічки, розеток – не було. Дали ваучери на 5 тисяч у будівельний магазин, і ми купили найдешевші і найнеобхідніші речі. Плиту взяли у колишніх сусідів, в яких квартира не вигоріла, а меблі позбирали по родичах», – згадує жінка.
Коли у місті заговорили про те, що жителям 17-го будинку будуть давати компенсації, – ціни на квартири піднялися. Дмитренки купили трикімнатну у тому ж районі. Брат допоміг зробити косметичний ремонт.
Через два роки, коли родина заселилася у нове житло, Тетяні вперше подзвонили з міської опікунської ради.
«Згадали, що у нашій згорілій квартирі була малолітня дитина. Раніше ніхто не питав, у якому підвалі вона живе», – каже жінка.
Дружина померла через півтора місяця
Федір Токарев жив у 17-му будинку від 1978-го року. Після втрати квартири вирішив переселитися у приватний сектор. Тепер має у власний будинок на вулиці Олексія Матросова, неподалік колишнього помешкання.
У його доглянутому дворі бігає пес, а над головою рясно розрісся стиглий осінній виноград. Квартира чоловіка не згоріла, він зміг забрати звідти частину речей. Одне пластикове вікно витягнув і продав.
У день обстрілу Токарев із дружиною були вдома. Вона давно хворіла, була малорухлива, ледве ходила сходами. Коли затріщали шибки, Федір пробрався у гараж, узяв свою «Таврію» і забрав із дому дружину.
«Прийшов син, маму взяв на руки, приніс, посадив. Я зразу рвонув назад у гараж, і три дні ми там жили», – згадує чоловік.
Часом він ходив у квартиру, дивився, що залишилося. На третій день будинок вже ледве димів, і родина повернулася. Разом із сином занесли дружину назад у квартиру.
«Мабуть, у неї були вже мікроінсульти, і ставало все гірше. Якогось дня були збори жителів, я туди пішов. Повернувся, бачу – вона впала на підлогу. Затим пролежала два дні в лікарні в комі, але лікар сказав, що шансів немає, і ми забрали її додому», – згадує він.
Іще кілька днів жінка поверталася до свідомості, але 1 вересня вночі, через півтора місяця після обстрілів, померла. Так Федір лишився у квартирі сам іще на два роки.
У будинку газ і воду одразу вимкнули, залишилося тільки світло і кабельне телебачення. Взимку люди гріли електрикою лиш одну кімнату, інші стояли пусті й холодні.
У під’їзді заселеними залишилося чотири квартири, потім дві. З десяток помешкань були закриті – господарі раніше виїхали на заробітки або втекли напередодні пожежі.
«Мародери ходили, виламували двері, виносили все. Ми поставили замок на вхідні двері, але вони заходили через дах, як таргани лізли звідусіль», – каже Токарев.
Ті, у кого квартира не згоріла, знімали котли, труби, батареї, виймали вікна. Вивозили все до родичів, ховали. Хоч воно все було в кіптяві – але ціле.
«Коли дали гроші, я вирішив купити хату, а не квартиру. Давно про це думав, але все не доходили руки. Тут усе убоге, проте однаково краще, ніж у квартирі», – каже Токарев.
Неприватизована квартира, гарбузи й картини
Мати Михайла Петухова отримала квартиру у 17-му будинку також у 1978-му. Чоловік тоді саме повернувся з армії, й родина переселилася з тісного гуртожитку в нове двокімнатне помешкання на першому поверсі.
Влітку 2014-го Михайло не був у Лисичанську — працював у російському Белгороді.
Квартира Петухових не була приватизована, тому замість компенсації родина отримала від міста інше житло в тому ж районі.
Михайло запрошує всередину – показує скромні кімнати, кухню. На стінах армійські фото і вишиті мамою картини. На підлозі гарбузи, а в коридорі велосипед, яким господар їздить на город.
«Це моя улюблена тачка! Хоча врожай цього року не дуже. У той день, – пригадує, – мені подзвонили знайомі, розказали, що вдома сталося горе. Я потім відповів: «Яке горе? Жінка з внучкою вийшли звідти живі – це найголовніше!». Після пожежі тимчасово нам дали квартиру. Це добре, але речей взагалі не лишилося: є дах над головою, але немає ні тарілки, ні де лягти».
Роботи не було, грошей також. Дружина пішла на підробітки і отримала травму: зламала таз і шийку стегна, досі ходить з паличкою. Потім Петухови отримали ту квартиру, де живуть зараз.
«Збирали все потихеньку, по шматочку: хтось ложку дав, хтось каструлю. Спочатку нас було четверо дорослих і одне ліжко», – пригадує він.
Нині Михайло живе удвох із дружиною. Нову квартиру ще не приватизували.
«А оце я купив мультиварку – зекономив гроші, коли 1 січня цього року кинув курити, – хвалиться чоловік. – Жінка з інвалідністю, у мене болячок купа. Але я живу і я радий! Так, все це болить, скільки років там минуло, все там було. Болить дуже, але що вже робити?»
Із трьох кімнат стала одна
Олексій Фесенко також жив у будинку від часу його зведення. Мав трикімнатну квартиру, за отриману компенсацію купив двокімнатну. Його житло у 17-му будинку згоріло повністю.
«Лишився в одних шортах, літо ж було. На компенсацію купив меншу квартиру, а велика мені й не треба – дружина померла. Сам хворію зараз після цього стресу. Переніс інсульт», – розповідає він.
Чоловік був тоді вдома, рятував речі, поливав водою, щоб не горіло. Але це не допомогло. Полум’я зайшло із сусіднього під’їзду через лоджію. Загорілася спальня, а потім решта кімнат. Рятувальники кричали чоловікові, щоб він виходив, бо вже горить під’їзд, падають двері.
«Прийшов син і теж мене звав, думав, що я там згорю, рятуючи речі», – згадує чоловік.
Тікали хто куди, ховалися по необлаштованих підвалах, де не один рік стояла вода.
Фесенко вийшов із квартири і пішов жити до сина. А через два дні таки повернувся в будинок – глянути, що там лишилося.
«Піднімаюся, стіни гарячі. Зайшов у квартиру, а з трьох кімнат стала одна – всі перегородки згоріли, тільки центральна стіна лишилася. Багато хто приходив дивитися на своє житло, навіть фото робили біля тліючого дому», – пригадує він.
Через рік після пожежі людей із 17-го прирівняли до переселенців і почали платити по 864 гривні. Фесенко їх отримав тричі, потім купив квартиру і одну виплату мусив повернути – вважалося, що вже не мав на неї права.
Що робити, якщо ви втратили житло на війні?
Наразі виплати грошової компенсації з державного бюджету постраждалим, які втратили житло через війну, не здійснювалися. Таку інформацію надають у Міністерстві тимчасово окупованих територій.
Але у вересні 2020-го Кабмін затвердив алгоритм, якого мають дотримуватися ті, хто має бажання отримати компенсацію.
Для цього потрібно зібрати пакет документів і подати до органу місцевого самоврядування/військово-цивільної адміністрації або центру надання адміністративних послуг. Затим призначають дату обстеження житла, складають акт і видають довідку. Постраждалий має припинити право власності, відкрити рахунок, подати другий пакет документів і отримати компенсацію.
Юристка правозахисної групи «СІЧ» Ксенія Онищенко пояснює, що раніше взагалі не існувало механізму, який би дав можливості постраждалим отримати компенсацію.
«Якщо якісь громадяни отримали компенсацію, чи житло було відремонтоване, то це тільки якщо в місцевому бюджеті були передбачені на це кошти (можливо, це були вибіркові списки), або за рахунок міжнародних програм, донорів. На державному рівні не було ні механізму, ні коштів у державному бюджеті за цією статтею – «компенсація за зруйноване житло», – розповідає юристка.
На її думку, запропонований механізм далекий від досконалості. Скористатися ним зможуть далеко не всі постраждалі.
«Порядок обстеження житла також не врегульований, ним можна маніпулювати: обстежують житло не спеціалісти, що може вплинути на висновки, а в подальшому і позбавлення права постраждалого отримати компенсацію (така ситуація була в однієї із моїх клієнток)», – згадує юристка.
Крім того, цей алгоритм передбачає два варіанти: житло може бути зруйноване або пошкоджене. У першому немає значення, виїхала постраждала особа з населеного пункту, де розташоване зруйноване житло, щоб отримати компенсацію, чи ні. А в другому, щоб отримати компенсацію за пошкодження, постраждала особа повинна проживати в цьому населеному пункті.
«Наприклад, особа мешкала в селі Піски, Донецької області. Під час артобстрілу було значно пошкоджене житло. Його визнали пошкодженим, а не зруйнованим. Щоб отримати компенсацію, особа повинна і надалі проживати в Пісках. Якщо така людина виїхала до іншого населеного пункту, бо проживати там було просто небезпечно, вона втрачає право на компенсацію», – розповідає Онищенко.
Наразі максимальна сума виплати за зруйноване житло – 300 тисяч гривень. Громадяни ж, які втратили житло на непідконтрольній Києву території, спочатку доводять це в українських судах, щоб потім отримати можливість звернутися в ЄСПЛ і вимагати компенсацій у країни-агресора Росії, пояснює спеціаліст. Але жодна справа поки що не дійшла до завершення.
«Ще мало часу минуло для цього. Справи роками розглядають. Але є позитивні рішення по інших країнах», – каже Онищенко.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите).
