Війна в Нагірному Карабасі: Росія і Туреччина зійдуться на Південному Кавказі?

Нагірний Карабах знову у вогні. Активна фаза давнього конфлікту між Азербайджаном і Вірменією розпочалася 27 вересня. Сторони заявляють про втрати серед цивільних і звинувачують одна одну у застосуванні важких видів озброєння і найманців. Чому війна розгорілась з новою силою? Як Росія використовує конфлікт у власних інтересах, чого хоче Туреччина і як ситуація в регіоні може вплинути на Україну? Розбиралися журналісти спеціального проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії».

В обопільному потоці пропаганди складно оцінювати реальні військові успіхи тієї чи іншої сторони. Азербайджан регулярно публікує відео знищення вірменських позицій і техніки безпілотниками. Судячи з картинки, мова про застосування, в тому числі, про турецькі Bayraktar TB2, які є на озброєнні і української армії. Вірменія також регулярно заявляє про знищення безпілотників, а ще літаків і вертольотів, танків і іншого озброєння.

«Вірменські сили в Нагірному Карабасі укріплювались протягом майже трьох десятиліть і укріпились настільки, що просто зламати цю оборону в режимі бліцкригу неможливо. Тому ведеться зараз, в основному, режим артилерійських дуелей і йде знищення вірменської техніки безпілотними літальними апаратами і ударними дронами», – розповідає військово-політичний експерт Олександр Коваленко.

Нагірний Карабах – міжнародно визнана територія Азербайджану, яка понад три десятиліття контролюється вірменськими силами.

У 1988 році в Нагірному Карабасі (тоді – Нагірно-Карабаська автономна область Азербайджанської РСР) відбулися мітинги місцевого вірменського населення, яке прагнуло приєднання до тодішньої Вірменської РСР. Баку не погодився з цим.

У 1992–1994 роках сторони вели масштабні бойові дії. В цей час Азербайджан втратив контроль над територією Карабаху і прилеглих до нього районів, всього близько 20% території країни. Тоді регіон залишили майже всі азербайджанці і десятки тисяч біженців інших національностей.
Нині, на перший погляд, армія Азербайджану більш сучасна і технологічно розвинена. Але оборонна позиція Вірменії, кажуть експерти, нівелює багато переваг. Також важливо, що у цьому конфлікті велику роль грають інші країни. У першу чергу Туреччина і Росія.

«Насправді Кремлю начхати, де в районі Карабаху проходить лінія розмежування, для нього це абсолютно не принципово. Це завжди був інструмент як тримати під контролем обидві сторони протистояння. І зараз виходить, змоделюємо ситуацію, що просунеться уперед Азербайджан, це якимось чином зафіксують. Кремль однозначно буде просувати свої миротворчі послуги вже на новій лінії розмежування. В ідеалі для нього – це їх миротворці, а де-факто це військова база на території вже Азербайджану», – вважає Володимир Копчак. За його словами, планам Росії заважає фактор Туреччини. Анкара прямо підтримує Баку. Єреван навіть заявив про збиття свого літака Су-25 турецьким F-16. Але Туреччина і Азербайджан це заперечують.

«Це все свідчить про те, що Туреччина поки не готова оформити свою участь у цьому конфлікті якось більш-менш офіційно. Тобто вони все-таки хочуть залишити його закулісним. Я думаю, це якраз пов’язано з питаннями ймовірних санкцій з боку Заходу. Вони дивляться, якою буде реакція Заходу. І другий момент, це, звичайно, вони перевіряють реакцію Росії. Ми повинні розуміти, що втручання Туреччини у конфлікт може спричинити втручання Росії. І Туреччина, підтримуючи Азербайджан в цій ескалації, не ставить собі за мету іти на конфронтацію з Російською Федерацією», – вважає експерт Українського інституту майбутнього Ілія Куса.

Він переконаний, що ціль Анкари – домовитись з Москвою про двосторонній формат переговорів щодо Нагірного Карабаху. Зараз офіційно модератор переговорів – мінська група ОБСЄ, її співголови Росія, Франція і США.

«Для України, наприклад, варіант якщо Туреччина і Росія підуть на двосторонній формат врегулювання цього питання – це погано. Тому що Росія, зробивши крок назад, отримає серйозні можливості. Так, вони запустять Туреччину, але вони ж відсунуть на другий план решту – і США, і Францію, і Європу. І ось таку модель, назвемо її умовно «сирійською», вони зможуть екстраполювати на багато інших, на Білорусь, ще на якісь кризові майданчики. Для України краще, щоб Росія витрачала більше ресурсів на те, щоб утримувати статус-кво, і щоб це затягувалось якнайдовше. Але, звичайно, не так довго, щоб дестабілізувати весь регіон», – переконаний Ілія Куса.

Водночас Володимир Копчак вважає, що поки ситуація на фронті розвивається таким чином, що розгромної перемоги однієї зі сторін не варто очікувати.

«У мене є стійке переконання, що Росія і Туреччина, тим більше на Південному Кавказі, якщо вони змогли ухилитися «на тоненького» в Сирії, в Лівії, вони не зацікавлені в лобовому зіткненні. Є в мене надія, що все-таки вдасться стабілізувати ситуацію на якійсь новій лінії розмежування. Це буде ближче до кінця жовтня, можливо, через тиждень, можливо трохи пізніше. Але в чому я точно впевнений, що цього разу посадити за стіл переговорів Азербайджан за підтримки Туреччини буде значно складніше, порівняно з 2016 роком», – розповідає керівник Південнокавказької філії українського Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.

Щодо міжнародної реакції, то з одного боку є спільна заява Франції, США і Росії – припинити вогонь і відновити переговори. З іншого боку Туреччина проти їхньої провідної ролі в переговорах, мовляв Париж, Вашингтон і Москва не вирішують проблему уже майже 30 років. А Вірменія, згідно з позицією Анкари, повинна піти з Нагірного Карабаху. Щодо України, то Київ вже традиційно зробив заяву про підтримку територіальної цілісності Азербайджану.

«Азербайджан завжди підтримував Україну, а Вірменія завжди була на боці Російської Федерації, тому я навіть не можу собі уявити, щоб була якась інша реакція керівництва нашої країни», – додає військово-політичний експерт Олександр Коваленко.

Україна нещодавно, доволі неочікувано для багатьох, включила Азербайджан у число країн, з якими розвиватиме «стратегічне партнерство». Баку у цьому переліку нарівні з Грузією, Литвою, Польщею та Туреччиною.