Пам’яті Тараса Новоселова та всіх загиблих солдатів, про чиї життя ви навряд чи дізнаєтеся з медіа
«Першим був дядя Вова. Він просто встав і сказав: «Я поїду». З кожного взводу в донецький аеропорт (ДАП) наша рота мала відправити по п’ять людей. Я як командир визначав, хто саме поїде. Для двох наших та ротація стала останньою. Клята зима 2015-го», – каже засмаглий військовий з позивним «Сусід», крокуючи височенним окопом на Світлодарській дузі.
З чола старшого лейтенанта збігає потічок поту. Витирає його чорною після чистки зброї рукою і просить дивитися під ноги, «бо ж тут всюди повзають змії».
На передову 30-річний «Сусід», у цивільному житті співробітник Почесного консульства Республіки Болгарія у Львові, повернувся після демобілізації слідом за товаришем і його братом. Згодом до них по черзі «підтягнулися» ще дев’ятеро побратимів. І тепер 12 десантників, друзів, яких колись об’єднали бойові дії, знову воюють пліч-о-пліч.
Кожен із них прийшов на Донбас одночасно за власним і за спільним – помститися тим, хто вбив дядю Вову та «інших наших пацанів».
Тарік
Літо 2015 року. У широкому полі зі спаленою сонцем травою вишиковуються новобранці з шостої, останньої, хвилі мобілізації. Сьогодні на Рівненський полігон приїхали «покупці» – офіцери, які агітуватимуть мобілізованих у свої підрозділи.
«Ого, це ж десанти. Не хочу до них. Відморожуся», – подумки сам собі каже киянин з позивним «Япончик».
Він стоїть поміж інших новобранців і озирається на товариша, з яким кілька тижнів тому разом прийшов у військкомат.
«Хто хоче у ДШВ – зробіть крок уперед», – наче команду вигукує один із «покупців».
Частина мобілізованих слухається, але більшість залишається у строю.
Тоді офіцер блискавично переходить до торгів:
– Ось ви, молодий, кремезний… А у десантуру чому не хочете?
– Та у мене спина…
– У мене теж спина, уявляєте? Ви нам підходите. Виходьте зі строю.
– А ви, батьку, вже у віці, але ж досвід не проп’єш, так? Де служили строкову?
– Розвідником був.
– О! Чудово! Розвідники нам підходять. Виходьте зі строю.
«Покупець» обирає людей на якомусь підсвідомому рівні. Одну частину новобранців оминає, з іншою, навпаки, вступає у дискусію. Слухає, хитаючи головою, як «Япончик», наче кулемет, відбиває список із купи вигаданих хвороб. Потім переходить до його товариша, а той без слів знімає польову кеппі і показує шрам на голові – вічний спогад про операцію з видалення пухлини, яку переніс ще малим.
Офіцер знизує плечима і йде далі. А двоє друзів-киян ще не знають, що незабаром передумають: все ж мобілізуються у ДШВ і потраплять у 122-й батальйон 81-ї аеромобільної бригади.
«Чого я не хотів бути десантником? Не знаю. Певно, через стереотипи. Раніше мені здавалося, що всі люди у «тєльніках» просто розбивають об голову цеглу і купаються у фонтанах», – п’ять років потому пригадує «Япончик».
Серед глибокої і вже холодної ночі ми сидимо просто неба у донбаському степу. Я лежу на спині, розглядаючи зорі. «Япончик», як і його командир «Сусід», лякає зміями, що звили гнізда і в окопах, і серед бліндажів, і «вже, мабуть, заховалися, але, дивись, бо ще можуть повзати».
Перед тим, як податися у добровольці, киянин вагався більше року. Коли тільки почалася анексія Криму, «Япончик» обговорював з друзями, хто б міг піти захищати півострів, а потім неочікувано для себе випалив: «Раз ніхто не хоче – піду сам».
– А потім щось постійно заважало: або мої власні сумніви, або обставини. Наприклад, приїхав на Майдан, а палатки, де записували добровольців, вже немає. Плюс молодший брат раніше за мене пішов у батальйон тероборони, а я не хотів, щоб мама чекала з війни одразу обох синів.
З 27 липня 2020-го на Донбасі працює так зване всеохоплююче припинення вогню. Тому цієї ночі чути одних-тільки цвіркунів, як гавкають пси, що частенько перебігають з українських позицій на сторону бойовиків, і як «Япончик» розминає пальці, відповідаючи на мої запитання.
– Яка мотивація тоді в мене була? Ну, мене, по-перше, почало «паяти». Я стежити за новинами, переймався. Розумів, що в такій двіжусі треба взяти участь. Навіть прикинув так: у нас в житті загалом мало чого відбувається. Плюс для хлопця важливо захищати. Це ж ще з дитинства, і завдяки вихованню. Я, наприклад, не грався машинками – грався солдатиками.
Коли «Япончик» прийшов у військкомат, отримав повістку і нарешті був твердо впевнений у правильності свого вибору, хотів віддати кращому другу на зберігання деякі документи та ключі від квартири. Не через забобони, а просто, щоб все цінне було у руках людини, якій по-справжньому довіряє.
– Я подзвонив Таріку, так всі називали мого друга дитинства Тараса, і сказав, що завтра маю бути на комісії. Він відповів: «Ти їб*нувся?» А вже наступного дня й сам без попередження припхався у військкомат. Сказав, типу, куди ти без мене пхаєшся – разом будемо.
Звичку латиницею писати на речах зменшену форму свого імені, яка стала позивним на війні, друг «Япончика» Тарас Новоселов отримав, коли був кухарем на торговому флоті. Тарік ходив, наприклад, біля берегів Південної Африки, де його корабель зустрічався з сомалійськими піратами. Кілька років перед мобілізацією він працював у Києві таксистом, і хтозна – може розповідав своїм пасажирам, як був ще в Індії, В’єтнамі, ОАЕ.
«Крим»
Попри те, що шоста хвиля мобілізації була останньою, у 2016-му Донбас продовжував здригатися від жорстоких боїв. Чи не найбільшим епіцентром загострення у той час була «промка» – промзона поблизу Авдіївки Донецької області.
Разом із Таріком і «Япончиком» оборону там тримав ще один уже колишній боєць 122-го батальйону – старший за віком чоловік із позивним «Крим». І ось тепер, за чотири роки після того, як вперше зблизька побачив смерть, він ледь не по складах видушує з себе слова у бліндажі на Світлодарській дузі.
– Після демобілізації я залишився на контракті. Потім звільнився, трохи походив на гражданці і слідом за друзями повернувся на фронт. Але вже не у ДШВ – у піхоту. Чому вирішив, що маю продовжувати воювати? А у мене, як у «Япончика» – просто є за кого мститися.
Наприкінці червня 16-го «Япончика» з осколковими ураженнями евакуювали з «промки» у мобільний шпиталь на Донеччині. Коли йому здавалося, що все погане позаду, сталося найстрашніше – наступного дня після поранення побратим із позивним «Брат» зважився і, наче ножем у серце, різанув: «Друже, мені шкода. Тарік загинув».
– Тараса, – продовжує у донбаському степу «Крим», – «зняв» на промзоні снайпер. Ми з іще одним нашим бійцем витягли його за вугол. Я дістав бинт, прижали Тарасу рану. Накласти джгут було неможливо – куля зайшла у груди і прошила серце. Почав вимірювати пульс на шиї, на руці. Далі було два глухих хрипи. Видих. І все – у Таріка закотилися очі. Пульсу більше не було.
За літо 2016-го 122-й батальйон втратив в районі Авдіївки загалом дев’ятьох бійців. Двоє з них, Олег Лисевич, «Лис», і Володимир Сергеєв з позивним «Кабан», загинули під час мінометного обстрілу 6 липня. Ще минулої ротації, коли «Крим» працював з кулемета, Лис був його прикриттям – другим номером.
– А тепер, – каже старший за віком військовий, – мені, як і «Япончику», бачите, є за кого мститися.
«Брат»
Кінець серпня 2014-го розривав Україну новинами про Іловайський котел. Тепер операцію, яка забрала сотні життів, частіше вважають прикладом мужності й незламності духу. А шість років тому розбиратися у причинах та наслідках трагедії не було сил – рахунок загиблих у «зеленому коридорі» йшов на сотні. Паралельно з цим тривала третя хвиля мобілізації.
Львів’янин «Сусід», який тепер веде мене окопом на передовій у Донецькій області, на полігон у Старичах, а звідти й на фронт, потрапив 24-річним. Оскільки мав за плечима військову кафедру і офіцерське звання – його одразу ж призначили командиром одного зі взводів 3-го батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади. Згодом саме з цього підрозділу сформували 122-й батальйон 81-ї бригади.
– Пам’ятаю, – розповідає «Сусід», примружуючись від яскравого сонця, – як хвилювався перед знайомством з майбутніми підлеглими. Більшість були значно старшими за мене, мали досвід строкової служби, а частина вже навіть встигла побувати на Донбасі. Одним з перших я познайомився з «Братом»: старший на 15 років, він потис мені руку на полігоні, сказав, що тимчасово виконує обов’язки взводного, а потім оцінююче подивився і додав: «Ну, побачимо, який ти командир».
Ще до відправлення на Донбас серед десантників ходили чутки, що саме їхній підрозділ захищатиме Донецький аеропорт. Зимою 2015-го, коли після 242-х днів оборони бойовики, врешті, таки захопили ДАП, взвод «Сусіда» розташовувався в Опитному. Бійці воювали у самому селищі, перекривали звідти підхід до Авдіївки, були вогневою підтримкою, а напередодні підриву нового терміналу й самі заїхали на територію летовища.
«Брат», який спочатку дещо недовірливо поставився до молодого командира, сьогодні каже, що оборона аеропорту «виростила Сусідові зуби, а сам він став офіцером, за яким люди підуть навіть, якщо це буде наказ з білетом в одну сторону».
Себе і ще 11-х колишніх десантників «Брат» привів у піхоту одного за одним. Більшість з тих, хто обороняв ДАП і «промку», пішли з війська одразу після демобілізації. А «Брат», чи не єдиний з усього взводу, продовжив службу у ДШВ.
Перейти зі 122-го батальйону в піхоту, каже, зважився аж у 2018-му, коли почув від товариша, як добре служити з тепер уже колишнім командиром 24-ї бригади полковником Валерієм Гудзем. Першими у новий підрозділ «Брат» загітував «Сусіда», який й справді жив у Львові недалеко від нього, і свого рідного брата, бійця з позивний «Рура». Далі «підтягнулися» «Крим», «Япончик» та всі інші. Тепер кожен 12-ти знаходиться на Світлодарській дузі не тільки через бажання захищати, а й, щоб мати можливість помститися.
«Я на контракті, бо у мене теж є багато боргів перед ворогами. В аеропорту загинув мій хороший друг – «Скляр», Дмитро Скляров. Коли у січні п’ятеро з нашого взводу мали їхати у ДАП, Скляр визвався, щоб замінити одну людину. Дімка не хотів, щоб укомандира були проблеми. Сам «Сусід» теж поривався їхати. Ми навіть думали разом висуватися – казали, що або всі, або ніхто. Але тоді був наказ: п’ятеро з кожного взводу. В аеропорт всіх заводить ротний, взводні залишаються на місцях», – чітко в очі каже мені «Брат». Він сидить на маленькому стільчику у тому ж-таки бліндажі. Досить голосно говорить і час від часу пропонує «Криму» помінятися місцями, щоб пильнувати за російськими гібридними формуваннями крізь оптику й бути замість нього «очима» побратимам.
– Скляр, а з ним дядя Вова, Володимир Козак, заїхали у ДАП 13 січня, коли впала диспетчерська вежа. Потім росіяни підірвали новий термінал. Ми сподівалися, що Дімка і дядя Вова вибралися. Чи, може, потрапили у полон. Але їх не було ні серед живих, ні серед мертвих. Вже весною, коли ми були у ППД, пункті постійної дислокації, якийсь урод подзвонив з телефону «Скляра» його дівчині. Я перетелефонував з прихованого номера – урод представився «бійцем» так званого батальйону «Спарта».
Завчасно перейшовши на російську, «Брат» не відразу сказав, що є українським військовим. Найперше – хотів дізнатися, чи живий його товариш. А, якщо загинув, то де і як можна забрати тіло.
– Слухай, дивись, – казав бойовику, – ми можемо любити чи не любити країну, але зараз я тебе просто як людину запитую. Він живий чи загинув?
– Нет, – чулося по той бій дроту, – твоему другу п*зда. Точно. И ты тоже скоро сдохнешь.
– Раз сміливий такий, – «Брат» зірвався на крик, – то давай зустрінемося на нейтралці. Я не просто друг десантника, чий телефон зараз у твоїх руках. Я – теж десантник, сам зі Львова.
– Со Львова? Так мы скоро и туда прийдем!
– Навіть якщо ви зберете 10-мільйонну армію і якимось дивом дійдете до Львова – у нас не буде, як у Донецьку. Ми вас, якщо на всіх не стане зброї, ложками будемо різати. Просто ложками, – пригадує він ту розмову.
Втім найтяжчим, за словами «Брата», був не цей емоційний діалог. Найгірше, що пережив з 2014-го, – момент, в якому втрачається надія. Попри святість теми смерті, російські гібридні сили допустили українських пошуковців на летовище аж за три місяці після підриву нового терміналу. У квітні 2015-го з-під завалів ДАПу ледь не щодня діставали українських військових, а після ДНК-експертизи озвучували їхні імена.
– Спочатку, – підсумовує «Брат», – знайшли дядю Вову. Потім «Скляра. Ще ідентифікували Андрюху Грицана, нашого бійця з позивним «Каптьор». То ж, як думаєш, чому живі повертаються туди, де можуть загинути? Може тому, що є біль, який не проходить з роками. М?
