Віталія Томахів
23 серпня у Києві в рамках 49-го кінофестивалю «Молодість» відбулася прем’єра фільму «Поїзд Київ-війна» режисера Корнія Грицюка. Це повнометражний документальний фільм, у якому події розгортаються у вагонах потяга, що курсує за маршрутом «Київ-Констянтинівка».
Констянтинівка – невелике промислове місто на сході України. Цей населений пункт відділяє мирну частину України та «сіру зону». Лише 12 годин дороги – і можна побачити дві реальності в межах однієї країни. Автор фільму каже, що поїзд не з’єднує Донбас і Київ, а це, швидше, дорога в зовсім інший світ.
«Зранку, здається, ніхто й не згадує, що ще вчора був у мирному Києві. Близькість окупованого Донбасу – це і російські гроші, якими можна неофіційно розрахуватися навіть тут, у поїзді. Деякі працівники залізниці живуть у «самопроголошених республіках». Зараз вони обслуговують пасажирів, а потім, разом і з ними, через блокпост їдуть додому, де рублі більш потрібні ніж гривні».
Поїзд: кілька картинок
Герої стрічки – пасажири потяга, провідники, жителі Донецька та переселенці. Кожна людина має свою унікальну долю, драматичну історію, таємниці чи спогади про довоєнний Донбас, початок війни. Усю дорогу в одному поїзді перебувають люди з абсолютно різними думками про цю війну, з контрастними політичними переконаннями.
«Хто ж заварив всю цю кашу?» – питає режисер, і дехто навіть на 7-ий рік війни стверджує: Росія непричетна. А інші – що це провина людей, які живуть на Донбасі.
А цей пасажир називає війну «інцидентом»: «До Росії позитивно ставлюсь. Вважаю, що ми одна нація. І цей наш період в масштабах історії колись запишуть «двома рядками» про цей наш «інцидент».
«Росія – агресор, якого в світі ще немає. Це тільки маленькі хлопчики не розуміють», – міркує інший.
«Ну як можна ставитися до Росії? Це наш ворог. Спільний ворог. Я якось на Кремлі ще повішу українсько-грузинський прапор», – каже грузин, що їде у Костянтинівку.
«Може люди в Росії – такі, які не бачили війни, але керівництво однозначно винне. Це воно окупувало наші території, це їхні амбіції».
Пасажири один за одним пригадують те літо, яке стало для них доленосним. Провідники ж кажуть, що тоді, влітку 2014, можна було побачити у вагонах потяга людей з котами, телевізорами, комп’ютерами. Втім, були і ті, хто взяв з собою у «нове життя» лише документи.
«Паніка була невелика, але так щоб сильно панікувати – ні. Поки не почалися постріли, вибухи. Тоді вже почалась паніка. Знову ж таки не розуміли «звідки», «куди». Зараз навіть діти знають: 80 мм, 120 мм».
«Коли приїхали російські (солдати – ред.) на БТРах, спецназ. А наші люди, які все в цьому світі сприймали як розвагу – ходили з ними фотографувалися, з собаками, дітьми залізали на ці машини, раділи життю. Ну, а потім це все обернулося страшною трагедією».
Спілкуючись із людьми у вагонах поїзда, автор запитує, чи варто повертати Донецьк, людей, захоплених пропагандою, і отримує відповіді, які знову ж таки докорінно різняться:
«Ми тільки за мир. Ми втратили вже Донбас, і мирним шляхом його не повернеш. Я не хочу, щоб мій син чи племінник йшов воювати. Я за Україну, але я не хочу, щоб мої діти ішли воювати. Як досягнути миру мирним шляхом – я не знаю. Якщо буде питання про відділення Донбасу – нехай розділяють».
«Воєнні дії тільки злять ту сторону. І вони кажуть, що до нас вже не хочуть, в тому складі, в якому зараз існує Україна, вони не хочуть приєднуватися».
Інші ж пасажири вважають, що скоро східні території будуть повернуті, тож з українцями звідти треба буде жити разом. Деякі пасажири, здається, щиро вірять у те, що скоро курсуватиме зовсім інший потяг, без блокпостів, пострілів, з кінцевою зупинкою «Донецьк», а не «війна».
«Донбас – це Україна. Не можна його ділить. Я живу на хуторі, у нас (вдома – ред.) висіли вишиті рушники. У бабусі було 2 книги – «Кобзар» і Євангеліє. Потім почалась індустріалізація і руйнація української культури, якісь насмішки над українцями. Школи перевели на російську мову. Приниження українців вийшло. Я відчувала себе приниженою».
«Коли закінчиться війна – я в Донецьк не повернуся. Не хочу. Бо не вірю що ці люди не залишилися там добровільно. З якоїсь сторони наша влада надто гуманна. Мені подобається позиція деяких держав, які таких людей просто позбавляють громадянства. Я готовий повернутися в український Донецьк, але я не готовий повернутися в той Донецьк, що там зараз», – міркує священик.
«Коли показували тільки російське телебачення, я на собі відчула цей вплив. Коли ти дивишся – і поволі віриш цьому. А потім в іншому місці чуєш інше, і тільки тоді розумієш, що це не так».
«Ми хочемо, щоб був мир і тільки мир, хто «вони» будуть – Україна чи Росія – нам неважливо».
«Як ставишся до Путіна?» – запитує режисер в одного з молодих хлопців.
«Як до Гітлера. Спочатку була Грузія, зараз – Україна. Потім буде ще якась країна. Він буде робити все, що захоче».
«Як до лідера. Путін – лідер». – реагує сусід по купе.
У самому поїзді, здається, панує атмосфера напруги, спершу – від страху сказати щось зайве, а далі – від очікування блокпостів. Вони дискутують про Донецьк, Бандеру, схід і захід, і коли ти дивишся на це, твої емоції кочують від від посмішки, сміху – до сліз, ностальгії та якогось нестерпного жалю за долі деяких з людей.
«В 2016 році я свій дім розглядав у бінокль. Близько, але не дістанеш», – каже один з пасажирів.
Умовний саундтрек до фільму – поезія Сергія Жадана «Їй 15» із музикою «Лінії Маннергейма».
Режисер: Я залишив свою позицію за кадром
Фільм можна буде побачити онлайн десь восени, каже режисер Корній Грицюк.
– Скільки ви накатали? – запитують глядачі з зали.
– Більше 30 таких поїздок.
– Як ви навчилися слухати деякі позиції зі спокійним виразом обличчя і взагалі не реагувати?
Коли монтував, то думав, що це якийсь «треш», що ми так спокійно про це розмовляємо
– Я залишив свою позицію за кадром, намагався слухати і бути просто віддзеркаленням тих історій, які глядач потім побачить у фільмі. У мене не було мети когось в чомусь переконати. Потім, вже коли я монтував, то думав, що це якийсь «треш», що ми так спокійно про це розмовляємо.
– Власні політичні переконання якось змінилися після зйомок?
– Напевне ні. Я досить глибоко в цій темі, багато історій в родині, в друзів, які пов’язані. Мої погляди сформувалися ще в 2014 році. Тому ці поїздки дали мені наочно побачити цих людей.
– Чи ви побачили в очах тих людей, в яких викривлена реальність, що щось можна змінити? Чи цей поїзд «Київ-війна» перетвориться в поїзд «Київ-мир»?
– Мені здається, що так. Я думаю, що ця найбільш гостра та гаряча фаза вже позаду. І хоч це банальна фраза, що люди втомилися від війни, але так і є. Я думаю, що може ще зараз час не настав, але в майбутньому цей діалог має відбутися. Між людьми.
«Я побачила героя Жадана, який боїться почати мислити й розбиратися у проблемі» – глядачка з Донбасу
Це кіно ми подивилися разом з Анастасією Бережецькою – дівчиною, яка могла б легко стати героїнею фільму, адже народилася в Констянтинівці, і як ніхто знає, як це – прямувати потягом до кінцевої «війна». Зараз вона студентка київського вишу.
– Фільм викликав у мене дуже багато емоцій. Мені було сумно від деяких історій. Коли військовий казав, що розглядав свій дім у бінокль, що дім дуже близько, але він не може туди потрапити. Багато таких історій, коли війна справді тебе стосується.
Колись я їхала додому і читала «Інтернат» Жадана, там головний герой не вміє ухвалювати рішення і брати відповідальність за своє життя, – мені ж здається, що коли ти живеш в умовах війни, у тебе повинна бути власна позиція. І тут (у фільмі – ред.) я побачила таких людей, як цей герой Жадана. Вони не визначилися і не хочуть цього. Вони бояться почати мислити та розбиратися у проблемі.
– Як часто ти їздиш цим потягом до Констянтинівки?
– Рідко, 1 раз на 4 місяці. Я не люблю поїздки додому. Коли їду в поїзді, то мене накриває туга.
– А який найважчий етап в поїздці?
– Коли вже під’їжджаєш до Донбасу. Ти розумієш, що в поїзді залишилися ті люди, які їдуть далі, на війну. У них дуже сумні очі, і вони зазвичай обговорюють свої втрати, діляться цим. Ти це все чуєш. Я ніколи ні з ким не розмовляла і не знайомилися, але я завжди чула ці історії: у когось розбомбило дім, у когось ще щось. Я навіть думала про те, що мені пощастило, що я не знаю, як це, і мій дім залишився стояти там, де він є. Я постійно порівнювала себе з цими людьми. Але ти ніколи не зрозумієш, як це.
Мама в іншій кімнаті, і ти не можеш до неї прийти, бо треба проходити через вікно
Коли ти пережив відчуття небезпеки і невпевненості в тому, що з тобою буде завтра, життя ніколи не стане таким, яким було. Коли в нас були перестрілки, ти чуєш з будинку постріли, відчуваєш, як тремтять вікна, лягаєш на підлогу і лежиш. Не розумієш, що буде. Тобі лише дуже страшно за свою маму, яка в іншій кімнаті, і ти не можеш до неї прийти, бо треба проходити через вікно. І в такому «підвішеному» стані знаходишся. А у фільмі – люди, які вже кілька років у такому стані. Тому, звісно, було дуже цікаво дивитися. Для мене це був шанс почути тих, з ким я постійно їхала поряд, але ніколи не розмовляла.
– У фільмі хлопець розповідав, що йому інколи страшно піднімати слухавку від батьків, родичів, бо є страх почути, що щось погане трапилося з ними. А в тебе виникав такий страх?
– Так, був. Такий страх з’являється періодично, коли в Україні якась нестабільна ситуація. Наприклад, коли у нас змінився президент або тоді, коли почали роздавати російське громадянство (в ОРДЛО – ред.). Мені одразу стає дуже страшно за батьків.
– Як думаєш, якби не було війни, ти б переїхала в Київ?
Донецьк був для мене як для дитини розвагою, «дісйнейлендом»
– Взагалі ще в школі я думала, що вчитимусь у Донецьку. В мене був тоді вже план. Я любила Донецьк, і для мене туди приїхати було так само, як зараз до Києва. Там був розважальний центр, аквапарк. Тоді для мене як для дитини це була розвага, такий умовний «дісйнейленд» (сміється).
– Ти переїхала до Києва у 2016-му. В той час, коли ти жила ще у Донецьку, але вже були військові дії, ти помічала вплив пропаганди?
– Та звісно!
– В чому це проявлялося?
У мене була якась така «романтизація» Росії
– Я завжди думала, що російська культура – вона «велична». У мене була якась така «романтизація» Росії. Я думала до 2016 року, яка це чудова країна з чудовою культурою. А потім я зрозуміла, що країна – це не тільки культура. Змінилося ставлення.
– Тобі прикро, коли тебе називають переселенкою? Чула, що багатьом – так.
– Я не переселенка (бо поїхала вступати в університет – ред.), але люди мене часто не розуміють. Мене це насторожує, і мені неприємно, що вони не намагаються розібратися в ситуації. Тоді якось усвідомлюєш, що тебе можуть зрозуміти лише ті, хто звідти, і ті, хто це пережив.
– З чим в тебе асоціювалася Констянтинівка до війни?
У Костянтинівці мало активістів, але вони там є. Я таких знаю. Наприклад, з’явився open-space «Друзі». Ці люди займаються освітою підлітків, розмовляють з ними про Україну, екологію, вчать англійську
– Це маленьке індустріальне місто, забруднене. Там колись було багато заводів, вироблялося скло, якщо не помиляюсь. А зараз там нічого не залишилося. Це якісь такі незрозумілі і невиправдані амбіції, таке «кладовище амбіцій Радянського союзу». А люди там залишилися без надії. Вони просто виживають і нічого не хочуть змінювати. Дуже мало людей, які прагнуть покращень, за щось борються, мало активістів. Але вони там є. Я таких знаю. Наприклад, з’явився такий open-space (відкритий простір – ред.), називається «Друзі». Ці люди займаються освітою підлітків, роблять для них різні воркшопи, розмовляють з ними про Україну, екологію, вчать англійську.
– Що війна змінила у твоєму житті?
– Я зрозуміла, навіщо вчити історію. Зрозуміла, що маю бути освіченою в питаннях політики, що не можу бути осторонь і повинна бути частиною цього суспільства. Прийшло усвідомлення того, що я маю щось змінити в цій країні, бо я її громадянка. І якщо не я, то хто? Разом з війною з’явилася і позиція. Самоідентифікація.
Після фільму склалося враження, що я сама проїхалася у такому поїзді. Я ніколи не була в Донецьку, але дуже хотіла б там побувати. Сподіваюсь, колись я куплю квиток за маршрутом «Київ-Донецьк», і в цьому місті працюватиме аеропорт, де зустрічатимуть із посмішкою цивільні, не буде відчуття страху, звуку пострілів і блокпостів.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ ТУТ.
Підпишіться на нашу п’ятничну розсилку «Тиждень на Донбасі». Все важливе про регіон коротко – лише в одному листі на тиждень!
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).
