«Мої ліки – робити щось для інших». Три історії українських матерів, чиї сини загинули на Донбасі

Дніпро – У Дніпрі, в Музеї АТО, відкрили фотовиставку «Сильні духом. Мами». Героїнями світлин стали 12 матерів з різних міст України. Їхні сини загинули на війні, але жінки знайшли сили жити далі. Хтось кардинально змінив свою роботу й заняття, хтось – наважився народити ще раз, хтось – і досі не може повірити в смерть сина й продовжує чекати. Організатори хотіли відійти від трагічного образу матері, яка втратила дитину, і показати не тільки горе жінок, але й їхню красу та мужність.

З матерями працювали професійні дизайнерки, візажистки й фотографиня. Кожній учасниці створили індивідуальний образ – вишукане вбрання, капелюшок, прикраси, макіяж. Проєкт започаткував департамент військового капеланства УГКЦ, щоб підтримати родини загиблих бійців.

Радіо Свобода поспілкувалось із трьома учасницями й записало їхні історії.

Мама, яка втратила двох синів

Любов Полєва із Дніпра – мати загиблого на Донбасі Дмитра Полєвого. Розповідає: син хотів піти її професійною дорогою: вивчився на товарознавця й працював за фахом. 2016 року пішов служити до війська. Це був його свідомий вибір. Потрапив, куди мріяв, – у морську піхоту, каже мати.

«Діма на строковій службі в армії не служив, у нього були проблеми з нирками. Він міг би спокійно собі сидіти вдома. Я два роки ховала від нього його документи, аби він не пішов на війну. Чоловік казав: «Я перед дверима ляжу, але не пущу». Але син все ж знайшов документи й пішов у військкомат. Дімочка казав: «Тільки морська піхота!». Туди він і потрапив – 36-а бригада, 501-ий батальйон. Після трьох місяців «учебки», їх відправили в зону АТО», – розказує мати.

Її син загинув у тяжкому бою під Водяним на Донеччині у березні 2017 року. Йому було 37. Чотири дні бойовики не віддавали тіло бійця українській стороні.

«Наші хлопці намагались відвоювати одну ділянку, і не вдалось. Хлопців було десятеро, а «сепарів» – дуже багато. Останній зв'язок у мене з сином був рано-вранці. Він сказав мені: «Сподіваюсь, що цього разу в нас все вийде, страху – немає». Потім цілий день я дзвонила – телефон не відповідав. Аж поки мені подзвонили «сепари»», – розповіла Любов Полєва.

Поховали чоловіка на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі, поряд з побратимами. Через півтора року, каже Любов, втратила й другого сина.

«Діма і Юра були дуже близькі, росли удвох, 6 років різниці… Старший син смерть молодшого переживав дуже важко. Зі мною як мамою працювали психологи, я виплакувала своє горе. А в Юри стався інфаркт, у лікарні він помер. Ця війна забрала у мене двох дітей…», – каже жінка.

Сили й снагу жити далі, розказує Любов Полєва, знаходить у внуках, а також – в улюбленій, хоч і непростій роботі: вона – голова правління житлово-будівельного кооперативу. А ще – спробувала себе в ролі фотомоделі – разом з іншими мамами загиблих бійців.

«Минуло вже три роки з дня загибелі сина. І я дуже важко це переживаю. Але потрібно жити далі, зустрічатись з такими, як я. Разом нам трішки легше. Ми не тільки горюємо, ми стараємось працювати», – зазначила мати.

Материнська психіка: «Я не хочу в це вірити» – Інна Наумова

Інна Наумова з міста Козятин, що на Вінниччині, втратила на війні єдиного сина. Жінка розказує: 2013 року її Вадима взяли на строкову службу в Нацгвардію. Він дуже хотів потрапити в підрозділ спецпризначенців «БАРС» і мрія збулась. Потім була Революція Гідності, й «барсівцям», каже мати, довелося бути на Майдані.

«Після Революції Гідності вони разом з полком «Азов» проходили навчання у Новопетрівцях, під Києвом. Не раз між ними були сутички: це ж активісти Майдану й правоохоронці, які були по різні боки. Вадим каже: «Усі підемо на війну. Війна розсудить». І перший написав заяву-рапорт на службу в АТО, за ним – інші хлопці з підрозділу. 1-а оперативна бригада Нацгвардії України. Були в Слов’янську, в Маріуполі, були біля Іловайська, стояли на блокпостах», – розказує мати.

Її син згинув у Старобешівському районі Донеччини, поблизу Василівки й Роздольного. Йому було 22 роки.

«Він вибрав собі місце для варти – на висотці. Збереглися відео. За кілька годин до бою він розповідає: «Це наша висоточка, там недалеко пам’ятник солдатам, які в часи Другої світової, охороняли цю висотку. А сьогодні ми цю висотку будемо обороняти від російських загарбників». Там добре проглядалась дорога.

Він побачив колону під білими прапорами й з написом «Діти». Виглядало так, ніби дітей вивозять з Іловайська. Але колона зупинилась, звідти стали виходити бойовики, діставати зброю. Підло, підступно, як роблять росіяни. По рації він попередив своїх. Вони цього не чекали. Потім було друге повідомлення по рації: він прийняв бій і був поранений. І третє повідомлення – по рації вже відповіли бойовики, і стало зрозуміло, що вони туди дістались», – розповіла жінка.

Чотири місяці рідні сподівались, що Вадим у полоні, шукали його. Потім матір запросили до Запоріжжя на упізнання тіла.

«Коли я вдивлялась, я намагалась знайти відмінності зі своїм сином. Але кожна цяточка, кожна родимочка співпали. Материнська психіка: «Я не хочу в це вірити». У нього на спині була родима пляма. Вона насправді зліва. А я її бачу справа і все. Кажу: «Це не він». Але потім… І дві експертизи ДНК підтвердили», – сказала мати.

Опісля похорону, розказує жінка, вона не знала, як жити далі. Врятувала перша спільна справа з волонтерами.

«Почалося з того, що на цвинтарі, біля сина, був смітник і я захотіла це все впорядкувати. Звернулась до волонтерів. Так з’явилась ідея створення Алеї пам’яті. І ми це зробили. Потім я почала шукати собі якісь справи, познайомилась з волонтерами», – каже Інна.

Далі була допомога армії й родинам загиблих на добровольчих засадах.

«Почали допомагати бійцям, спілкувалась з мамами, які втратили дітей. Хотілось їх підтримати, бо я знаю, що це таке. І поступово громадська робота стала сенсом мого життя. Я пішла до нашого мера й попросилась працювати в цьому напрямку, щоб весь час віддавати цій справі.

Зараз я очолюю сектор з роботи з учасниками АТО. Це непросто: щодня ти приходиш на роботу й нагадуєш собі, що в тебе сталося. Але інакше не можеш», – розповіла жінка.

Отримую задоволення від того, що роблю для інших – Наталія Дубчак

Наталія Дубчак – мати загиблого на війні бійця Олександра Єрощенка. Вона є ініціаторкою, керівницею й учасницею фотопроєкту «Сильні духом. Мами».

Про свого сина, каже вона, як і більшість матерів, може говорити годинами. Зазначає: її Сашко народився у військовій родині (сама Наталя – майор у відставці, її чоловік – також військовий), отож мріяв служити в армії.

Двічі вступав до військового училища, але через стан здоров’я отримував відмови. Вчився на історика в Києві. 2014 року пішов на фронт добровольцем.

«Я не відмовляла його. Тільки спитала: чи справді це його остаточне рішення, бо в нього вдома лишалась мала дитина. Але для нього це було принциповим. Дуже дивно: наша родина певний час жила в Росії, він народився в Росії, 10 років прожив у Росії і перша мова його була російська, але в 20 років він свідомо перейшов на українську й став у хорошому розумінні націоналістом. В університеті він вчився на історичному факультеті й досліджував період 1917-1921 року, визвольні змагання в Україні. На цю тему захищав дипломну роботу й далі хотів писати кандидатську – «Зброя Визвольних змагань»», – розказує Наталія Дубчак.

Спершу її син служив у Нацгвардії, потім – в 95-ій бригаді Збройних Сил. Загинув у 32 роки – під Дебальцевим. Це було 14 лютого 2015 року, згадує мати.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Чи стане Дебальцево «другим Іловайськом»?

«Вночі вони тільки приїхали на підтримку, під Дебальцевим був «котел». Вранці він вийшов до БТРа. На напрямку, де наступали бойовики, був тільки один солдат. Син це побачив, вступив у бій йому на підтримку, а його послав заходити з тилу. І загинув... А той хлопчик залишився живий, ми тепер підтримуємо стосунки. Таке життя», – розповіла Наталія Дубчак.

У неї є молодший син Павло і двоє онучок, та головні ліки в горі – це активна громадська робота, ділиться жінка. І розказує про плани щодо нових проєктів підтримки родин загиблих.

«Мої ліки – робити щось для інших. Я в хорошому сенсі егоїстка. Отримую задоволення від того, що роблю для інших. Намагаюсь робити те, що можу. Наступного тижня ми хочемо дознімати до нашого фотопроєкту ще кількох матерів.

Зараз також наш департамент УГКЦ започаткували ще один проєкт – «Листи війни». Рідні пишуть листи своїм загиблим солдатам. Можливо, суспільству він не буде зараз дуже цікавий – лежачи на дивані, всі «втомились від війни». Але через певний час ці листи – дехто їх називає «листами у вічність» – стануть цікавими нашим нащадкам. Це правдиві слова матерів, дружин, дітей загиблих. Наприклад, моя онука написала дуже щемливий лист своєму татусю. Їй було 11, коли він загинув, а зараз їй 16…», – каже Наталія.

Унаслідок російської гібридної агресії на сході України з квітня 2014 року, за останніми оприлюдненими оцінками ООН станом іще на 31 жовтня 2019 року, загинули від 13 тисяч до 13 тисяч 200 людей, із яких було щонайменше 3 тисячі 354 цивільних, приблизно 4 тисячі 100 українських бійців і приблизно 5 тисяч 650 членів російських гібридних збройних формувань.

За цими ж даними, за цей час російської агресії також були поранені від 29 тисяч до 31 тисячі людей: приблизно від 7 тисяч до 9 тисяч цивільних, від 9 тисяч 500 до 10 тисяч 500 українських бійців і від 12 тисяч 500 до 13 тисяч 500 членів російських гібридних збройних формувань.