(Рубрика «Точка зору»)
Чого тільки не наговорили у газетних статтях, дописах у соцмережах і блогах в інтернет-виданнях, у телевізійних виступах політики, експерти й усі охочі в самій країні та поза нею, відгукуючись на спричинене недавніми подіями в Чорному морі поблизу окупованого Росією Криму запровадження воєнного стану в Україні. Різнобій оцінок викликаний, утім, не лише суб’єктивними настановами коментаторів, а й об’єктивними чинниками. Парадоксально, але чи не всі (а може, всі) інвективи коментаторів щодо сюжетів, пов’язаних із запровадженням воєнного стану, певною мірою справедливі.
Навіть висловлена Путіним оцінка «інциденту на Чорному морі», брехлива в головному («Крим вирішив приєднатися до Росії», «громадянська війна на Україні» тощо), містить цілковито справедливу заувагу – а чого це 2014 року, коли події були незрівнянно масштабнішими і кривавішими, влада України не запровадила воєнний стан? Бодай у Криму і на південному сході?
На загал, враження таке, наче ми мимохіть стали учасниками п’єси абсурду – і не Беккета чи Йонеско, а, враховуючи малоцензурний лексикон багатьох її чільних героїв, – українського майже-класика Леся Подерв’янського…
Утрачені шанси
Почнімо з Криму. Не таємниця, що відсутність воєнного стану на півострові навесні 2014-го немалою мірою була зумовлена наполегливими порадами деяких західних лідерів. Мовляв, не треба «загострювати ситуацію», а Крим ви все одно не втримаєте, бо Росія сильніша. Та хіба біблійний Давид був сильнішим за Голіафа, і хіба Фінляндія у 1939-му була сильніша за СССР? Якби Крим не був бездарно зданий, то російського вторгнення на Донбас могло б і не бути, тим більше, якби з початком «русской весны» там також запровадили б воєнний стан. Принаймні, якби на півострові оголосили воєнний стан, можна було б евакуювати на «материк» – нехай і з боями – військову техніку та цінності на десятки мільярдів гривень, що реально дісталися окупантам (тоді ще – під маскою «зелених чоловічків») і силою не допустити блокування українських кораблів на базі у Донузлаві. Втративши чимало «чоловічків», Росія була б поставлена перед дилемою: або відкинути міф про «самовизначення народу Криму» і здійснити відкриту інтервенцію (що було дуже ризиковано), або вдовольнитися лише частиною АРК.
На Донбасі воєнний стан у 2014 році спрацював би ще ефективніше – якби його реалізовували без огляду на забаганки місцевих олігархів, вириваючи в разі потреби їхні «зуби» у вигляді вкраденої державної власності та нищачи підпорядковані їм, але номінально «обрані» органи місцевої влади.
І взагалі: «гібридна війна», розпочата Росією, повинна була одразу мати всеосяжну відповідь, а не незрозумілу «АТО», яка за визначенням не може тривати роками. Відповідь, яка стосувалася б не тільки фронту, а й тилу – зі знищенням «п’ятої колони». Бо воєнний стан не в останню чергу передбачає ефективну «зачистку» тилу, обмеження «свободи» антидержавної діяльності, ліквідацію ворожої агентури, в тому числі розвідників, диверсантів і пропагандистів.
Зараз остання функція воєнного стану набула, мабуть, особливу вагу, адже внутрішньополітична ситуація в Україні загострюється. Але, схоже, ледь не всі політичні сили країни переймаються не національними інтересами і не збереженням держави, а найближчими виборами та своїми рейтингами.
Вибори понад усе?
«Моління святим виборам» – так можна було б охарактеризувати той парад абсурдизму, який на повну силу розгорнувся одразу ж після рішення РНБО запровадити в Україні воєнний стан строком на 60 днів. «Не можна! Це буде загрозою святу демократії – президентським виборам!» Для тиску на главу держави була використана «важка артилерія» – заклик трьох екс-президентів не відкладати вибори. Мовляв, слід внести зміни до закону «Про правовий режим воєнного стану» і призначити «свято демократії» попри все на 31 березня 2019 року, на додачу вилучивши з цього закону «надмірне обмеження прав і свобод». Це саме вимагали і майже всі українські партії. У свою чергу, олігархічні мас-медіа найбільше перейнялися власною свободою. А деякі впливові зарубіжні аналітики пішли ще далі, назвавши воєнний стан «смертним вироком українській демократії» (хоча насправді таким вироком є свобода антидержавної діяльності проросійських сил).
Ну, а «веселі картинки» з засідання Верховної Ради, присвяченого ухваленню закону про запровадження воєнного стану, коментувати, гадаю, не треба. «Цирк під куполом», – це найм’якіше судження про нього у соцмережах. А голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В'ятрович навіть заговорив про таке собі «прокляття 18-го року», коли українські діячі, як і століття тому, починають вважати опонентів з інших політичних таборів більшими ворогами, ніж російські інтервенти, тим самим руйнуючи спроби відсічі противнику і підважуючи основи існування незалежної держави…
Урешті-решт закон у вщент обкраяному вигляді був ухвалений – разом із постановою про президентські вибори 31 березня. І знову пішли розмови про вибори, які начебто порятують українську демократію. Хоча насправді цим порятунком є вмілий захист держави від російської агресії.
Згадаймо: наприкінці 1917 року Центральна Рада щойно проголошеної УНР найбільше боялася «українського бонапартизму» й обстоювала неозору свободу слова. Наслідок: на теренах України більшовики здобули лише 10% голосів на виборах до Установчих зборів, що не завадило їм на початку 1918-го розпропагувати позбавлене професійного командування («бонапарти»!) військо УНР і захопити майже всю територію українських губерній.
А влітку 1932 року у демократичній тоді ще Німеччині понад 52% виборців віддали перевагу тоталітарним партіям Гітлера та Тельмана, тобто вільно висловилися за концтабори, хоч і під різними варіантами червоних прапорів. Якби якась група німецьких офіцерів вчинила тоді військовий переворот і ліквідувала верхівку нацистів і комуністів – невже це було б страшне лихо?
І ще сюжет: у 1944–46 роках Тимчасовий уряд на чолі з генералом де Голлем, який здобув владу не на виборах, а у війні з окупантами, відновив статус Франції як великої держави та домігся ствердження демократії в країні.
Іншими словами, демократію часом можна врятувати лише грубою силою. Повноцінний воєнний стан в Україні давав шанс мобілізувати суспільство на відсіч не лише зовнішнім, а і внутрішнім ворогам, знищивши «п’яту колону» та ліквідувавши олігархію. Але…
Єдиний сенс, який автор цих рядків бачить в обкраяному «напіввоєнному стані» – це тестування здатностей влади, армії та суспільства виходити з того непростого становища, до якого вони наразі потрапили. Тестування корисне і потрібне – бо ж далі в країні розпочнеться така передвиборна веремія і таке розхитування ситуації, у порівнянні з якими ігрища під куполом Верховної Ради під час обговорення й ухвалення закону про запровадження воєнного стану виглядатимуть дитячими забавками. Що ж, недарма Вінстон Черчилль говорив: державний діяч відрізняється від політика тим, що думає не про наступні вибори, а про наступні покоління…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Ставка Росії на вибори в Україні. Кількість проектів Кремля зростає
Вибори-2019: п’ята колона Путіна агітує за примирення
Вибори-2019: вони прагнуть перемоги, а їхні тези нагадують пропаганду Кремля
