Передвиборча кампанія традиційно каталізує процеси розбрату в суспільстві, констатує «Український тиждень». Хоча дуже часто розшарування активної частини електорату стимулюють не так самі перегони, тобто процес вибору ідеології чи напряму, як позиції борців за владу, побудовані виключно на протиставленні себе іншим. На жаль, як констатує тижневик, ці локальні битви не обмежуються тільки перегонами, захоплюючи політичний, соціальний, інформаційний, релігійний та навіть фізичний і побутовий рівні життя українців. І, попри трагічні наслідки тотальної боротьби всіх проти всіх, якими рясніє українська історія, суспільство і далі толерує позиції винесення за дужки потужного ворога заради хрестового походу на «не таких патріотів». Боротьба одне з одним інколи здається українцям важливішою, ніж перемога над ворогом. Дописувач наголошує, що надмірна особистісність української політики була і є ахіллесовою п’ятою. Сьогодні, як і 100 років тому, українські очільники партій наввипередки дискредитують одне одного в очах потенційних союзників. Чому ж «бити своїх» легше та популярніше, навіть коли сили потрібні для того, щоб «чужі боялися»? І що робити, щоб така боротьба була продуктивною, а не робила українців слабшими та уразливими для окупантів? Можливо, спробувати вибратися з обіймів ілюзій хоча б на рівні соціальної активності... Українські політики часто забувають, що невивчені уроки історії мають властивість нагадувати про себе новими поразками. З іншими порадами видання знайомить у матеріалі «Ілюзії та ворог».
Як народжується «демон» внутрішньої боротьби в Україні й чому він часом стає небезпечнішим за зовнішні втручання, розповідає «Український тиждень». Видання пише, що історичних прикладів в історії України, коли люди з патріотичним світоглядом виступають руйнівниками, чимало. Вони, звісно, різняться психотипами, мотивами дій, соціальним походженням, але їх об’єднує кінцевий деструктив. Навівши кілька прикладів, коли на втіху ворогам патріоти змагалися з патріотами, автор статті Юрій Дорошенко наголошує, що отаманщина – це глибоко вкорінена біда українського народу. Коли одні патріоти змагаються з іншими. Так, наприклад, дискусії, – хто мав рацію: Грушевський із Винниченком чи Скоропадський, Скоропадський чи Петлюра, Петлюра чи Болбочан, триватимуть ще довго. Але однозначно від такого охлократичного поборювання страждала загальноукраїнська справа і з нього користалися чужинці. Висновок автора: пасіонарії корисні під час революцій. Це їхній зоряний час. А в період, коли треба будувати державу, започатковувати бюрократичний механізм, коли необхідні прагматична, твереза оцінка, вміння стратегічно бачити наперед, вони втрачають свій шарм або, ще гірше, виконують відверту руйнівну функцію. На цьому наголошується в статті «Патріотизм як деструкція».
Розумне поєднання принципів лібералізму з усталеними в суспільстві нормами і цінностями – в цьому головний фактор стабільного розвитку, переконує в тижневику «Дзеркало тижня» Богдан Данилишин. Зараз в Україні і населення, і експертне співтовариство поляризовані, констатує автор. З одного боку, є розчарування в ліберальній ідеології, яка не принесла підвищення рівня життя, з іншого – немає довіри до консервативної ідеології, особливо в плані державної участі в економіці. Пострадянський простір дуже охочий до плодів полярних ідеологій. Лібералізм з ідеологією вільного ринку для чималої частини суспільства виявився привабливим, підмінивши собою попередню ідеологію комунізму і соціалізму. Багато політиків і громадян увібрали нову ідеологію, вважаючи, що знайшли універсальний засіб вирішення всіх проблем. Але щось пішло не так, зазначає автор. Він переконаний, що немає єдино прийнятної для всіх часів і народів політичної ідеології. Немає єдино дієвої для кожної країни і будь-якої ситуації економічної ортодоксії. Тому в суперечках лібералів із консерваторами доцільним було б визначити ті напрямки і сфери, де можуть бути більш корисними ліберальні практики, а де – консервативні. Що швидше українці перейдуть від жорстокого ідеологічного протиборства до пошуку конструктивних форм взаємодії, то раніше знайдуть правильні рішення в економіці. А вони найчастіше полягають у синтезі найкращих практик лібералізму і консерватизму, що відповідають кожному конкретному завданню в той чи інший момент часу, переконує дописувач у публікації «Лібералізм і консерватизм – Інь і Янь».
Тижневик «Новое время» у статті «Друге дихання» пропонує інтерв'ю з екс-прем'єром України Арсенієм Яценюком, який розповідає, чим він займався після відставки, на що живе, як докотився майже до нульового рейтингу і, нарешті, з чим повертається у велику політику. Видання зазначає, що для лідера партії «Народний фронт», який достроково покинув посаду прем'єра в квітні 2016 року, це перше розгорнуте інтерв'ю за довгий період мовчання. Видання пише, що уряду Яценюка дістався найважчий відрізок в історії сучасної української незалежності. Він знаменувався економічною кризою після втечі Віктора Януковича з країни і зовнішньою агресією Росії, що призвела до затяжної війни, окупації територій на сході України, а також анексії Криму. Екс-прем'єр упевнений, його репутація і рейтинги «Народного фронту» – та ціна, яку він заплатив за старт реформування країни і порятунок її від дефолту. Саме ця теза – одна із ключових у його поверненні в публічне життя і велику політику напередодні президентських виборів.
Чутки, прогнози та маніпуляції довкола проведення об’єднавчого Собору православних церков і надання томосу українській церкві не дають відповіді, як розвиватимуться події. Те, що томос десь там у фанарських шухлядах уже чекає урочистого вручення голові об’єднаної церкви, найімовірніше, правда, припускає дописувач «Українського тижня». Патріарх Варфоломій навряд чи відступить і таки доведе почате до кінця. Зараз Константинополь прогнозує, що об’єднавчий Собор може відбутися в грудні й обіцяє оголосити остаточну дату під час Священного Синоду 27-29 листопада. Утім, усе ще може змінитися, зазначає видання. І не лише тому, що супротивники об’єднання не сидять, склавши руки, а й через те, що прихильники, коли не наступлять на горло власній пісні, можуть багато що зіпсувати, зазначає тижневик у статті «Несподівані клопоти».
Бурхливий міграційний потік щороку виносить з України потужний трудовий ресурс, збіднюючи й без того небагатий вітчизняний ринок праці, констатує «Дзеркало тижня». За прогнозами ООН, населення України до 2050 року може зменшитися до 36,4 мільйона, і заробітчанський складник у цій статистиці буде досить відчутним. За кордон їдуть працездатні молоді люди, поставляючи робочу силу для економік інших країн. Нині найбільший зиск від цього мають Польща і, хоч як це може здатися дивним, – Росія, країна-агресор. За офіційними даними Державної міграційної служби і Державної прикордонної служби, на постійній основі за кордоном працюють 3 мільйони 200 тисяч українців, за неофіційними – вдвічі більше. Найбільша небезпека для українських заробітчан у Росії – це неадекватне ставлення тамтешніх правоохоронців. Часто спілкування з ними закінчується не лише хабарами, які з'їдають заробіток, а й ув'язненням. Проте, як зауважує тижневик, на тих, у кого досі шия скручена на схід, не діють ні попередження МЗС Україні, ні заклики СБУ. Стаття називається «Вектори українського заробітчанства».
