Ліцензія в останню мить, поїздка не лише за золотою нагородою, але й за рекордом – їх ніщо не зупинило, і вони стали чемпіонами​ ІІІ літніх Юнацьких Олімпійських ігор. Про свій шлях до головної медалі, про переживання батьків та свої плани на майбутнє Радіо Свободі розповіли Ярослава Магучіх, Катерина Чорній та Іван Тищенко.

«Золота» шпага України

Вона отримала другий шанс і скористалася ним, здобувши дві нагороди вищого ґатунку. Вона з дитинства була у спорті і мала вибір між фехтуванням та веслуванням, але знайшла «спільну мову з шаблею і більше з нею не розлучалася». Вона стала справжньою героїнею ІІІ Юнацьких Олімпійських ігор, а сама ж скромно зізнається «просто виконала свою роботу».

Катерина Чорній народилася в спортивній родині: мати Ілона займалася фехтуванням, батько Юрій – веслуванням на каное. Її дідусь Василь Шуберт – тренер із фехтування, а також чемпіон серед ветеранів у цьому виді спорту у 2004 та 2014 роках і срібний призер у 2017 році. Тож дівчина з самого дитинства була «в спорті», ось тільки майбутнє обирала самостійно, без рішення дорослих.

«Спробувала і фехтування, і веслування на каное. Обидва види дуже цікаві, але до душі припала шпага», – пояснює Катерина.

А її мама Ілона розповіла: «Я в минулому рапіристка. Але завершила свою кар’єру саме, як шпажистка. Просто коли я починала, ще не було такого виду спорту. Він вже новий, як-то кажуть. Свого часу намагалася щось підказати доньці. Але поруч стільки радників – і батько, і дідусь. Проте Катя всім казала: «Дякую. В мене є тренер». Вона дійсно слухала тільки його»..

У чемпіонство доньки в Аргентині вірили всі. Хоча шлях до цієї перемоги був важчим, ніж здавалося. Протягом року Катерина показувала свої кращі результати – бронзова нагорода у Кубку світу серед юніорів, перемога на Всесвітній гімназіаді, але, на жаль, вона не змогла перемогти в 1/8 чемпіонату світу серед кадетів і здобути таку важливу путівку на Юнацькі Олімпійські ігри.

«Засмутилася дуже сильно. Коли ти знаєш, що можеш краще; коли ти мала пройти далі… А мені тро-о-о-ошечки не вистачило, щоб взяти цю путівку. Потрібно було пережити цей момент. І налаштовуватися все рівно на інші старти. А потім в мене з’явився шанс потрапити на Ігри. Емоції не передати в той момент. Ми їхали в метро з подругами, коли мені сказали, що я все ж таки буду змагатися на юнацькій Олімпіаді. Я почала плакати, і думаю, це було якось дивно, для тих, хто дивився збоку! А в мене вже не було іншого виходу, як здобути «золото», щоб довести, що я отримала цей шанс недарма», – каже Катерина Чорній.

Вона не завжди легко, але впевнено крокувала до свого першого «золота». Серед суперниць, яких українка змогла подолати, і більш титуловані – бронзова призерка чемпіонату світу серед кадетів Таміла Мурідова з Казахстану, перший номер світу Се Кейлінь Сінь Янь з Гонконгу.

Саме фінальний виступ був найважчим, каже Катерина. Потрібно було правильно налаштуватися і не думати про можливе друге місце – просто вийти та зробити все так, як казав тренер. Їй це вдалося. Перше «золото» України в Буенос-Айресі, перша нагорода вищого ґатунку «синьо-жовтих» за всю незалежність країни на Юнацьких Олімпійських іграх у фехтуванні, перша нагорода Катерини, але не остання.

​Після особистого «золота» можна було б розслабитися та відпочити, але попереду – виступ у складі міжнародної команди. Сміється, одне «золото» – добре, а два – краще. Тому і до цього змагання поставилася дуже відповідально. Тим більше, що склад її команди «Європи-1» був дійсно зірковим, а отже підвести спортсменів не могла. І не підвела. Саме її вже традиційний двобій проти Се Кейлінь Сінь Янь з Гонконгу став вирішальним у командних змаганнях.

Тож, у Катерини два «золота» Юнацьких Олімпійських ігор. А ще реалізувалася мрія – потрапити до Аргентини, звідки її улюблений футболіст Ліонель Мессі. Крім спорту, Катерина любить читати.

«Подобається все, що допомагає розвивати особистість. Любов до книжок – це з подачі тренера. Він завжди наполягав, щоб я багато читала. Все ж таки фехтування – це інтелектуальний вид спорту. Тепер книжка завжди зі мною. Люблю класику та детективи. В Аргентині читала «Джерело» Дена Брауна», – каже Катерина.

Стати першим, незважаючи на жодні прогнози

За ліцензію на Юнацькі Олімпійські ігри йому потрібно було боротися зі своїм партнером по команді. Він їхав, щоб показати достойний рівень, і зміг виграти першу золоту нагороду в академічному веслуванні (одиночка). І ця медаль дебютна і серед юнаків, і серед дорослих.

Іван Тищенко займається веслуванням чотири роки. У школу прийшов тренер, запросив перевірити свої сили у новому для хлопців виді спорту, Івану веслування сподобалося і він залишився. Здається банальна історія, серед спортсменів таких сотні, проте Іван виявився із щасливчиків. У цьому році у парній двійці Тищенко посів 22-е місце на чемпіонаті світу серед юніорів, на «Європі» виступав у «четвірці» та став дев’ятим. Тож на Юнацькі Олімпійські ігри навіть не розраховував.

«Коли виступав у «двійці» та «четвірці», результати не були такими високими. Напевно тому, що це було раніше, і ми були не такими досвідченими. Зараз трохи підросли у цьому виді спорту, сподіваюсь, що далі буде краще. Але важко виступати і в команді, і самостійно. Неважливо скільки в тебе суперників – «двійка» чи «четвірка», для тебе це команда, яку потрібно подолати. Тут питання саме в твоїй психології, до нагороди потрібно налаштовуватися і коли ти один, і коли поруч команда. Для мене усі заїзди однакові», – каже Іван.

Єдину ліцензію для України здобув інший спортсмен – його партнер у двійці Ілля Карпов. Проте до останнього тренерський штаб вирішував, а хто ж поїде до Буенос-Айресу і навіть провели спеціальні заїзди між Іваном та Іллею. В результаті виграв Тищенко. Кваліфікацію Іван подолав з п'ятим результатом, а потім завершив всі заїзди першим. У вирішальному заїзді Тищенко показав час 1:32.47, випередивши суперників із Білорусі та Австралії. Тож Тищенко виграв головну нагороду для України в академічному веслуванні.

«На ігри їхав з метою – показати все, що я напрацював на тренуваннях. Медаль – це вже результат плідної праці тандему – я і тренери. Важко було на кожному старті, але більше на фіналі, тому що між ним і півфіналом трошки часу минуло, боявся, що фізично не впораюся. Насправді дуже відчувалася підтримка України, це напевно і допомогло виграти. Але попереду ще багато роботи!» – каже Іван.

«Десь в душі – хотілося, щоб була нагорода. Але головне, щоб достойно виступив. А потім виявилося, що Іван – чемпіон. Кілька разів перевіряла результати на сайті, чи не помилилася і він дійсно був першим. Що написала синові? Ти – молодець. Як ти себе почуваєш? Це було головне. Що він туди поїхав здоровий і щоб він таким і повернувся. Щоб у нього було все добре. Ми радісно чекаємо наші два метри «золота», – каже мама Леся.

Далі в Івана у планах трохи відпочити і готуватися до інших стартів, а також спробувати вже у 2020 році підкорити дорослу Олімпіаду.

«Злетіти» вище своїх можливостей

Від цієї дівчини очікували лише «золота», і вона їхала до Буенос-Айресу за нагородою вищого ґатунку і особистим рекордом. Зробила все, як планувала. Тому що звикла зробити все, щоб перемогти.

У першому класі майбутню чемпіонку Ярославу Магучіх до секції легкої атлетики привела сестра Анастасія, яка на той момент вже займалася спортом.

«У Ярослави було дуже багато енергії. Потрібно було її правильно направити, тож вирішили спробувати в легкій атлетиці. Тоді і мови не було про професійний спорт та такі перемоги. Але вона сама з часом втягнулася і вже більш серйозно ставилася до всіх тренувань і змагань», – каже сестра Анастасія.

​«Коли я починала займатися, це був такий собі дитячий спорт. Там було все: і стрибки у висоту, і в довжину, і метання. Але в 11 років прийшов інший тренер і заняття стали більш цікавими. І тоді я вже зрозуміла, що хочу продовжувати тренуватися і не буду це кидати. А в 2014 році вже визначилася з пріоритетом, що це будуть стрибки у висоту, коли вони стали краще виходити», – каже Ярослава Магучіх.

Вже у 15 років Ярослава Магучіх вперше заявляє про себе на весь світ. Українка виборює «золото» серед спортсменів віком до 18 років на чемпіонаті світу, показавши результат 1,92 метра, встановивши рекорд турніру. Через рік вже на континентальному рівні Магучіх стає першою з рекордом, після чого українку номінують на звання «Зірка, яка сходить» (Європейська федерація легкої атлетики). На юнацьку Олімпіаду Ярослава їхала рішучою – «золото» і рекорд.

«Вона йшла до цього результату. Для неї було принципово покращити його. Ярослава дуже наполеглива, якщо поставила собі мету, то йде до неї. Але при цьому вона чуйна та щира», – каже мама Оля.

Ярослава Магучіх змогла подолати планку 1,95, що стало її особистим рекордом. Цікаво, що юніорка виграла свою нагороду вищого ґатунку в по-справжньому легкоатлетичний день. Саме 15 жовтня Україна здобула три «золота» у цьому виді спорту. Чарівною крапкою цієї переможної феєрії став саме стрибок Ярослави.

«Було важко, бо їхала все ж таки фаворитом. Мені потрібно було відкинути всі ці думки та змагатися самій з собою. Є лише я та планка», – каже Ярослава.

«Ми очікували, що буде нагорода. Але не знали, з яким результатом. Все ж таки спорт – це не лише постійні тренування, але й психологічне налаштування спортсмена. Ми дуже раді, що їй все вдалося! Хвилювалися, але вона все зробила, як планувала», – каже сестра Анастасія.

​Крім спорту, Ярослава ще цікавиться малюванням. Найбільше подобається зображувати тварин. Проте зізнається, часу багато на великі картини не має. Частіше малює чорною ручкою та олівцем у скретч-зошитах.

Дівчина впевнена, золота нагорода юнацької Олімпіади – це великий крок до успіхів у дорослому спорті. Тепер Магучіх мріє потрапити на Ігри в Токіо-2020.