(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя)
Після смерті Йосипа Сталіна та приходу до влади Микити Хрущова в Радянському Союзі був «викритий культ особи» й ненадовго виріс рівень свободи. А як на кримськотатарському народі позначилися ці події, як розвивався національний рух у 50–60-і роки?
У доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді Компартії в лютому 1956 року було сказано про несправедливість, допущену стосовно депортованих народів. А незабаром з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня «Про скасування обмежень щодо спецпоселення кримським татарам, балкарцям, туркам ‒ громадянам СРСР, курдам, хемшилам та членам їхніх сімей, виселеним у період Великої Вітчизняної війни», що скасував режим спецпоселень для згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду. Але скасування обмежень не передбачало «повернення майна, конфіскованого при виселенні», а також повернення до місць, звідки люди були виселені. Аналогічні укази були ухвалені також щодо інших депортованих народів, найбільш активні представники яких стали звертатися до найвищих державних органів із проханням про повернення до місць колишнього проживання.
Зняття обмежень не тягло «повернення майна, конфіскованого при виселенні», а також повернення до місць, звідки люди були виселені
В одному з перших таких звернень ‒ листі п’яти кримськотатарських комуністів, адресованому членам Президії ЦК КПРС і особисто членові Президії М. Суслову ‒ ставилося питання про повернення кримських татар на батьківщину, відновлення Кримської автономії в складі УРСР, а також про повернення або компенсацію за залишене при виселенні майно. Офіційна відповідь на лист міститься в інформації заступника завідувача відділу парторганів ЦК КПРС у союзних республіках П. Пігалєва та завідувача сектору Відділу парторганів ЦК КПРС у союзних республіках В. Макарова в ЦК КПРС від 26 жовтня 1956 року. В інформації мовиться про високий рівень життя кримських татар, про те, що передовики виробництва заохочуються, висуваються на партійну та керівну роботу, що «в ухваленій 5 вересня 1956 року Постанові бюро ЦК КП Узбекистану намічені заходи щодо розвитку національної культури кримських татар і покращення серед них масово-політичної роботи». У зв’язку з листом п’яти кримськотатарських комуністів Відділом парторганів ЦК КПРС були дані доручення ЦК КП Узбекистану «провести додаткову роботу серед кримських татар, що скасування для них режиму спецпоселень не дає права на повернення в райони колишнього місця проживання та конфісковане у них майно».
24 листопада 1956 року була ухвалена Постанова Політбюро ЦК КПРС «Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгушського народів». Почалася репатріація цих народів. Кримські татари, німці та турки-месхетинці такої можливості не отримали.
Кримськотатарські комуністи почали робити наполегливі спроби зустрітися з найвищим партійним керівництвом країни. У липні 1957 року на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Хрущова був надісланий лист 26 кримських татар із проханням про зустріч. Домогтися зустрічі не вдалося, але петиційна активність кримських татар була відзначена Відділом парторганів ЦК КПРС. До осені 1957 року рух набув масового характеру ‒ на підприємствах, за місцем проживання виникає мережа «ініціативних груп» кримських татар.
Створювані спочатку для збору підписів під петиціями «ініціативні групи» стали унікальною в радянських умовах формою соціальної мобілізації, що дозволила досягти легалізації несанкціонованої громадської активності. До найвищих органів влади були надіслані петиції, підписані десятками тисяч людей, а також тисячі індивідуальних листів.
«Ініціативні групи» кримських татар стали унікальною в СРСР формою соціальної мобілізації, що дозволила досягти легалізації несанкціонованої громадської активності
Нарешті активісти руху домоглися 17 березня 1958 року зустрічі з членом Президії ЦК КПРС, заступником голови Ради міністрів СРСР А. Мікояном, який запевнив їх, що кримськотатарське питання невдовзі буде вирішене, що він особисто доповідатиме про нього Хрущову. Після бесіди учасники зустрічі надіслали Мікоянові лист, у якому дякували за зустріч і висловлювали сподівання на «позитивне розв’язання кримськотатарського питання».
У травні 1958 року інспектора ЦК КПРС І. Алаторцева відрядили до Узбекистану, щоб «пояснити» авторам листа, що «кримськотатарське питання вирішене Постановою ЦК КПРС від 24 листопада 1956 року». У долі кримських татар нічого не змінилося, 1959 року було надіслане нове звернення до ЦК КПРС з 10 тисячами підписів, а в березні 1961 року на адресу Президії ЦК КПРС надійшла петиція, скріплена вже 18 тисячами підписів.
Починаючи з 1964 року, в Москві діяло неофіційне представництво кримських татар, що займалося систематизацією та передачею в урядові установи листів і звернень. Ініціативні групи регулярно випускали та поширювали «Інформації», в яких повідомлялося про кількість зданих документів і бесіди з посадовими особами.
Ініціативні групи діяли підкреслено відкрито. Ця відкритість, а також масовість, властиві основному напрямкові національного руху, спершу заважали владі паралізувати його арештами та іншими силовими методами. Керівники руху, люди в основному старшого покоління, прагнули надати рухові підкреслено лояльний до радянської влади та ідеології характер. Народні представники одержували мандати ‒ документи, які підтверджували їхні повноваження. Існувала навіть практика подачі звітів про виконану роботу не тільки в ініціативну групу, що обирала їх, але й у ЦК КПРС.
Разом із тим, у 1960-і роки дедалі більшу роль у русі починають відігравати молоді люди, які виросли в Середній Азії, зовсім не мали досвіду радянської кар’єри, але з дитинства відчували безправ’я та свавілля влади. Вони були налаштовані значно радикальніше, ніж ініціатори руху, які до 1944 року належали до кримськотатарської еліти. Те, що старші називали помилками радянського керівництва, молодь називала злочинами.
Незабаром після усунення Хрущова, 4 серпня 1965 року, активісти руху домоглися другої зустрічі з А. Мікояном, тоді вже офіційним головою держави ‒ головою Президії Верховної Ради СРСР. Учасником делегації Різою Асановим були викладені вимоги кримських татар: організоване повернення та компактне розселення народу на історичній батьківщині, відновлення автономії, національних шкіл, створення умов збереження кримськотатарської мови та культури. Підбиваючи підсумки зустрічі, Мікоян обіцяв повідомити про зустріч у Політбюро ЦК КПРС.
Асанов згадує: в нього склалося тоді враження, що Мікоян «якось хотів розв’язати питання з кримськими татарами». На його думку, після зустрічі у Кремлі 1965 року кримських татар стали «частіше підвищувати на посадах», збільшився набір студентів кримських татар до вишів, що було пов’язане з бажанням влади «зменшити національний рух». Учасники ж руху прагнули його активізувати.
У 1966–1967 роках в Узбекистані 59 кримських татар були притягнуті до кримінальної відповідальності «за антигромадські прояви на націоналістичному ґрунті»
Влітку 1965 року боротьба за повернення до Криму набуває нової якості ‒ до петиційної кампанії додалися масові вуличні виступи. Так, 27 серпня понад тисячу кримських татар зібралися біля будівлі міськкому партії в Бекабаді, щоб запитати в першого секретаря ЦК КП Узбекистану Ш. Рашидова, коли буде оголошене рішення ЦК КПРС щодо «кримськотатарського питання». Для розгону демонстрації влада застосувала силу.
З 8 до 18 жовтня 1966 року на відзначення 45-річчя з дня утворення Кримської АРСР у багатьох містах Узбекистану відбулися мітинги та збори кримських татар. Усі вони були розігнані владою й супроводжувалися масовими арештами учасників. Тисячі побитих, сотні арештованих на п’ятнадцять діб і 17 засуджених на тривалі терміни ‒ такий був підсумок святкових заходів.
У 1966–67 роках відбулися ще кілька судових процесів проти активістів кримськотатарського руху в Фергані та Андижані. Всього в 1966–67 роках в Узбекистані, за інформацією прокуратури СРСР, були притягнуті до кримінальної відповідальності «за антигромадські прояви на націоналістичному ґрунті 59 осіб з-поміж кримських татар, із них: за хуліганство ‒ 55, за наклеп ‒ 3, за розпалювання національної ворожнечі ‒ 1». Із метою запобігання порушенням громадського порядку 766 кримських татар 1966 року та в січні 1967 року «були викликані до органів міліції для ознайомлення з кримінальним законодавством».
Далі буде.
Депортація кримських татар та їхнє повернення на батьківщину, у Крим, – нерозривно пов’язані теми, але з протилежною долею. Депортація, з одного боку, не сходить із язиків, але з іншого ‒ навколо неї нагромаджені гори брехні та стереотипів. Про повернення ж, навпаки, говорять занадто мало. Щоб розповісти правду та зруйнувати міфи про життя кримських татар з 1941 до 1991 року, Крим.Реалії підготували ексклюзивний цикл матеріалів «Депортація і повернення кримських татар: лікнеп».
Публікації циклу:
Депортація і повернення. Чому кримські татари є викликом для режиму?
Без права на Батьківщину: депортація та повернення кримських татар
Що кремлівська влада зробила з Кримом після депортації кримських татар
