Чи є альтернатива підвищенню ціни на газ для населення? Як видобуток газу пов’язаний із паритетом цін? Чим можна зацікавити європейські компанії, що працюють на газовому ринку? Що має зробити Україна, щоб залишитися транзитером газу після введення в експлуатацію «Північного потоку-2»? Про це у розмові із Карелом Хірманом, членом групи стратегічних радників із підтримки реформ в Україні.
– Україна за останні роки здійснила різкий прогрес у реформуванні енергетичної сфери і заклала фундамент стандартних правил роботи енергоринку. Це, перш за-все, закони про ринок газу і ринок електроенергії, про створення незалежного регулятора і пакет законів про комунальну енергетику, зокрема, і створення Фонду енергоефективності для комплексної модернізації житлових будинків.
Вдалося диверсифікувати поставки газу і ядерного палива, і створити передумови для підвищення внутрішнього видобутку газу. Важливо і те, що прозорим способом обрали новий склад Ради регулятора.
На жаль, подальший прогрес – і не тільки в газовому секторі – багато в чому паралізований питанням ціни на газ.
Український уряд взяв на себе зобов’язання зробити ринковою ціну на газ ще під час підписання договору про виділення попереднього траншу Міжнародного валютного фонду (МВФ). І все це розпочалося не за цього уряду. Питання ціни на газ стало надчутливим відразу після Помаранчевої революції – ще при уряді пані Тимошенко, а потім і в період президентства Януковича.
Подальший прогрес – і не тільки в газовому секторі – багато в чому паралізований питанням ціни на газ
Янукович пішов іншим шляхом. Якщо пам’ятаєте, Україна відмовилася від програми МВФ у 2012–2013 роках саме щодо ціни на газ і взяла кредит у Росії. Після цього і розпочалися ті історичні події, які Україна переживає і зараз. Це історичний і політичний факт.
Але і з прагматичної точки зору ясно, що у країнах із здоровою економікою ціна на газ для населення не може бути нижчою, аніж для промисловості. Бо якщо хтось купує мільйон чи десятки мільйонів кубометрів газу на рік, то для нього має бути ціна нижчою, аніж для споживача, який купує і споживає кілька кубів на рік. Ця логіка діє щодо кожного продукту – більше купуєте, то у вас є знижка.
В Україні ми наразі маємо ситуацію, коли ціни для населення на 50% нижчі, ніж для промисловості. Так склалося історично на цьому ринку. Ніхто цін не регулює, бо є надгостра конкуренція на цьому ринку. І ціна така, як вона є. А вона приблизно на 50% є вищою, ніж для населення.
Навіть у Росії, яка має величезні поклади газу і є експортером, ціни для населення є вищими або ж не нижчими, ніж для промисловості.
Тому Україна, по-суті, є винятком, і продовження цієї практики щоразу призводитиме до проблем, які країна мала вже не раз впродовж останнього десятиріччя.
Я особисто радив уряду підвищити десь на 15% ціну на газ ще рік тому. Тоді це відклали, зараз ситуація ще складніша і вікно можливостей закривається.
– Але ж питання ціни на газ для населення має ще й політичну складову. Оскільки, рівень доходів населення в Україні значно нижчий, аніж в європейських країнах, то влада, яка підвищує ціни на газ, отримує, особливо перед виборами, великий ризик викликати невдоволення населення? Як із цим бути?
– Я не політик. Я не можу і не хочу коментувати політичні рішення чи ризики. Я можу говорити лише про те, якими є реалії в країнах-сусідах України, зокрема в Росії. Так, в Росії набагато нижчою є ціна, але зберігається паритет, про який я говорив. У Молдові також не є більшими доходи у населення, ніж в Україні. Але також ціни на газ для населення є вищими, ніж в Україні. При чому, у Молдові взагалі не видобувають газ. Зрозуміло, що для населення це дуже чутливе питання. Це скрізь дуже чутливе питання.
І в країнах Середньої Європи до сих пір надчутливе питання – ціни на енергоносії, ціни на газ. Навіть у країнах Західної Європи дуже чутливе питання.
Є категорія так званого «соціально незахищеного споживача», щодо якої у різних країнах по-різному вирішують цю проблему. Але не так, щоб для усіх була низька ціна на газ. Питання вирішується конкретно для кожного Іванова, Петрова, для кожної сім’ї, у якої є з цим проблеми. Вона отримує субсидії, як в принципі і тут – в України, або якісь компенсації. Це єдиний шлях, яким можна рухатися.
Зрештою, не треба самих себе обманювати. Якщо ціна на газ на мінімальному рівні або ж на нинішньому рівні, то зрештою, цю різницю все одно покриватиме кожен платник податків цієї країни – від бабусі до 18-річного хлопця, який вже сплачує податки зі своєї кишені. І тому зарплати у вчителів занизькі в Україні, тому зарплати загалом низькі. Люди не можуть отримати додаткові доходи – їм відрізається економічний дохід, щоб покрити втрати через різницю цін на газ, електроенергію або ж інші енергоресурси.
Більше того, ця різниця в ціні на газ негативно впливає на розвиток власного видобутку.
В Україні під землею вдосталь газових ресурсів. Але нові родовища газу треба розробляти тільки за умови підрахунку витрат
Відстежувати цю ситуацію ми вже мали можливість останні 10-15 років. Я – іноземець, але я дуже ретельно стежив за цим. До чого це призвело? Я вже сказав: у 2014 році до втрати Криму і втрати контролю над частиною східних територій. Я не політик, але тут ці причини і наслідки на видноті.
І те, що внутрішній видобуток останніми роками в принципі дуже впав, напряму пов’язане з тим, що просто немає коштів для відновлення видобутку.
Якщо говоримо про ціну на газ власного видобутку, то немає сенсу вести мову про ціну газу на свердловині, яка дуже давно експлуатується і вже вичерпується. Ми маємо вести мову про витрати на нові свердловин, видобуток нових кубометрів газу, які маємо отримати з підземних родовищ.
В Україні під землею вдосталь газових ресурсів. Але нові родовища газу треба розробляти тільки за умови підрахунку витрат на все це. Тоді ми отримуємо, що ці витрати окуповуються при вищій ціні на газ або такій, яка відповідає ринковій ціні. Вони не можуть окупитися, якщо на заниженій ціні для населення.
Це звичайні економічні механізми. Тож, якщо Україна утримуватиме й надалі низьку ціну на газ для населення, вона занапастить внутрішній видобуток газу у найближчі роки.
І інший шлях. Це на основі ринкової ціни впродовж 3-4 років отримати паритет споживання і видобутку, а можливо й більшого видобутку. Тоді, потроху, Україна сама (спочатку з маленькими об’ємами) може стати експортером газу у сусідні країни. І відразу ж позиція України і на ринку, і політично стане іншою – значно сильнішою.
Такі плани є, концепції розроблені і на папері все красиво. Так само я чую гарні слова про це і у парламенті, і від експертів, і у Кабміні, і в «Нафтогазі», але реальна ситуація не відповідає цим цілям.
– А які ваші прогнози щодо того, коли Україна зможе вийти на рівень, коли власний видобуток газу буде Україні «по кишені»?
– Важко говорити про терміни, бо спочатку треба встановити об’єктивні ціни на газ. Це перша умова.
І це не моя думка, і це не думка прем’єр-міністра, президента чи міжнародних організацій чи інституцій.
МВФ не хоче підвищення цін на газ, МВФ лише каже, що Україна не може бути винятком, вона не може бути економічно успішною, якщо ціни на газ для населення не будуть бодай на рівні цін на газ для промисловості. І те, що наразі існує різниця на рівні 50%, у цьому немає вини ні МВФ, ні теперішнього українського уряду. Так склалися ціни на ринку.
У Європі також піднімаються ціни на газ, на електроенергію, оскільки впродовж останнього року ціни на ринку почали зростати. Ціни на нафту зросли. На заправках це ж помітно. Це ж вільний ринок – ніхто не регулює.
То, на сьогодні не відрегульована газова галузь і Україна, на жаль, зупинилися на півдорозі. І це не тільки питання ціни на газ, це ще й питання анбандлінгу – відокремлення діяльності з транспортування енергоресурсу від його видобутку і продажу.
Але за умови продовження реформи, я переконаний, за три роки ми могли б досягнути цього паритету. І не тільки завдяки збільшенню видобутку, але й, перш за все, завдяки зниженню споживання.
Ви ж знаєте, що багатоквартирні будинки в Україні споживають енергоресурсів набагато більше, ніж у середньому по Європі. Україна створила Фонд енергоефективності, який допомагатиме населенню у термомодернізації будинків.
Це треба синхронно реалізовувати – реформу на ринку газу, в тому числі і досягнення паритету цін, а також реформу енергозбереження, зменшення споживання. Люди мають розуміти, що їм вигідно заощаджувати тепло, а не гріти повітря газом через свої відкриті вікна і неутеплені стіни.
Також читайте: Один із найкращих економістів світу про те, чому в Україні не так, як у Польщі чи Словаччині
– Ще є небезпеки, зокрема, «Північний потік-2». Як Україна мала б готуватися до того моменту, коли Росія зможе постачати газ до Європи в обхід України?
– Як і з ціною на газ, це питання треба було вирішувати набагато раніше. Я говорив, що можна і треба критикувати «Північний потік-2», протидіяти, «вставляти палки у колеса», але цього замало. Європейським споживачам необхідно запропонувати щось своє. Україна мала напрацювати і подати свої пропозиції щодо транзиту після 1 січня 2020 року, причому такі, які будуть цікаві Європі. Цього немає досі.
На жаль, досі не знаємо, яким буде анбандлінг. І тут питання навіть не у тому, що Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС і має діяти згідно з «Третім енергопакетом». Питання у тому, що це принцип роботи розвинених газових ринків. Це не було навіть придумане у Європі чи Єврокомісією. Це було зроблено у Великобританії, без впливу ЄС. Просто відділили оператора від торгівлі і зберігання газу. І без цього, наприклад, плюс без розуміння того, чого хоче Україна від транзиту, неможливо рухатися далі.
Якщо об’єктивно, на сьогодні діє ціна транзиту – ставка, яку регулятор дав ще у 2016 році на основі вимог «Нафтогазу».
Ця ставка на транзит газу набагато-набагато вища, ніж середні європейські показники і плюс-мінус у 2 рази із чимось вища, ніж на «Північному потоці-1». Тому аргументація, що український транзит є найвигіднішим економічно, не відповідає офіційному показнику. Це також дуже важлива деталь, яка ускладнює будь яку аргументацію в Європі на користь України.
– А що Україна, на вашу думку, мала би запропонувати, що могло би зацікавити європейських споживачів газу, щоб можна було конкурувати з «Північним потоком-2»?
– Ось правильне питання: як зацікавити європейських споживачів. Але також зацікавити і транзитера. І чи хочемо ми цього, чи не хочемо, але це «Газпром».
На українську транзитну трубу ще залишиться, як мінімум, 60 мільярдів на рік транзитного обсягу
Споживання в Європі, напевне, не зростатиме, але падатиме внутрішній видобуток (він уже падає), а відтак зростатиме і попит на імпортований газ, зокрема, і з Росії.
Треба визнати, що «Північний потікі-2» має не лише політичний, а й економічний інтерес певних газових компаній, партнерів «Газпрому». Якщо прикинути, що у разі задіяння цього газопроводу, через нього піде десь 55 мільярдів кубометрів газу, то значить, і на українську транзитну трубу ще залишиться, як мінімум, 60 мільярдів на рік транзитного обсягу.
Цей об’єм газу вже зараз можна довгостроково закріпити контрактом на стандартних умовах. Це умови контрактів європейських операторів з їхніми клієнтами, які бронюють собі потужності на кілька років наперед. 15-20 років – це в принципі не якийсь виняток. При таких великих об’ємах це стандартні терміни. І треба розуміти, що цим клієнтом має бути «Газпром».
Те, що я зараз чую, це: «прийдуть європейські трейдери на російсько-український кордон і там купуватимуть газ «Газпрому», а потім підписуватимуть угоди щодо транзиту через Україну».
Поки, я побоююся, що це є нереальним. І ту багато причин. По-перше, ніхто не може наказувати трейдерам – ні жоден європейський уряд чи Єврокомісія – на яких кордонах і у кого купувати. Це ринкові відносини.
До цих пір «Газпром» продає газ не на кордоні з Європою. Скажімо, на українсько-словацькому кордоні «Газпром» не продає газу. Він його продає вже на словацько-австрійському кордоні – глибше на ринку ЄС. Це склалося історично і плюс логічно, оскільки трейдер хоче купувати газ якомога ближче до свого ринку.
Якщо ж у нього в Україні ринку збуту немає, навіщо його купувати йому на російсько-українському кордоні? До того ж, «Газпром» переймається доставкою. Це його проблема.
По-друге, досі незрозуміло, хто виступатиме партнером щодо транзиту. «Нафтогаз», як зараз? Це суперечить анбандлінгу. Україна поки не відповідає на питання, хто ж буде після 1 січня 2020 року контрактним партнером для транзиту.
– Нещодавно уряд створив оператора української транзитної системи – «Магістральні газопроводи України». Що ви думаєте про перспективи цього утворення? Можливо, воно зможе виконати цю місію?
– Не може. Оскільки у нього немає жодного майна. Це в принципі офіс на сьогодні. І то порожній.
Просто ми, на жаль, за ці 1,5 роки реформ і щодо газову ринку пройшли півдороги. На жаль, реформи зараз «заморожені». На жаль, все наразі крутиться навколо питання ціни на газ для населення, але немає системних реформ.
Я погоджуюся, є велика перемога – виграш «Нафтогазу» спору із «Газпромом» у Стокгольмському арбітражі. Це велика перемога України, партнерів «Нафтогазу», юристів, які виграли цей арбітраж. Але арбітраж не повинен і не може «заморозити» процес анбандлінгу. По факту ж – «заморозив».
На сьогодні, коли вже є тиск часу – контракт закінчується через рік з чимось – дуже важко сподіватися, що можна швидко випрацювати цікаві Європі пропозиції, встигнути їх подати і закріпити контрактами.
– Чому так склалося?
– За ці два роки, на жаль, я не бачив не тільки щодо цього, але й щодо інших тем, які я відстежую, якоїсь консолідації зусиль, якогось спільного драйву. Кожен думає про своє. Немає лідера. І я не зовсім впевнений, і не тільки я, чи насправді хтось прагне зараз в Україні, щоб ці процеси були зреалізовані.
Я зі Словаччини. Для нас транзит газу – також дуже важливе питання.
«Труба» є і безпековим фактором, поки є транзит і працює економічний інтерес Росії, є ще один фактор, який стримує відкриту агресію проти України
Ми, після України, є найбільшим транзитером. У нас інші умови, інший рівень життя людей, бо економіка загалом на зовсім іншому рівні. Але ми боремося за кожен кубометр транзиту. Коли виникла потреба, то ми зробили реверс, головний – словацький реверс в Україну.
Просто у нас є консенсус, що треба за цим наглядати. А тут, при тих доходах, які має Україна від транзиту – 2-3 мільярди доларів на рік реальних прибутків, і таке ставлення до цієї проблеми.
До того ж, цілком очевидно, що «труба» є і безпековим фактором. Тобто, поки є транзит і є економічний інтерес Росії – є ще один фактор, який стримує відкриту агресію проти України. Плюс Україна входить до європейського енергетичного газового ринку, завдячуючи цьому транзиту.
На мій погляд, боротьба за збереження транзиту, є надважливою, бо це боротьба за включеність в європейський ринок, за розвиток власного видобутку і за зміцнення геополітичної і безпекової ваги.
З іншого боку, за наявності транзиту, Україна є більш цікавою і для своїх європейських партнерів.
Але я тут вже чув думки про те, що нам не потрібен транзит, взагалі не потрібен контракт із «Газпромом», оскільки це структура, яка вона є, країна-агресор. Зрозуміло, що це можна якось зрозуміти, як емоційну реакцію на агресію Росії. Але прагматично, на мій погляд, поки іншого рішення немає.
Зрозумійте, це питання не вирішується у Берліні чи Брюсселі, воно вирішується у бізнес-офісах. Якщо Україна втратить транзит, то вона автоматично потрапить на маргінес європейського газового ринку з усіма негативними наслідками, і для неї самої, і для країн-сусідів.
