Ще не так давно Микола Кунцевич був учасником Майдану і навіть постраждав під час тих подій: 21 лютого 2014-го у сутичці з «Беркутом» він отримав тяжку контузію, внаслідок якої частково втратив зір. Нині ж, попри мізерну пенсію у трохи більше 1,5 тисячі гривень, він допомагає 25-му окремому мотопіхотному батальйону «Київська Русь».
Колись Микола Кунцевич розпочинав як уніформіст у цирку. Згодом став ведучим циркових програм. А у 1974 році розпочався його дисидентський шлях, коли через читання віршів біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві йому дали п'ять років за «хуліганство».
Після цього радянська влада ще два рази порушувала щодо нього справи. Під час третьої його державним адвокатом став Віктор Медведчук, роль, якого у своєму захисті сам Кунцевич характеризує коротко: «Прокурор»
Загалом чоловіку довелося провести близько 12 років у радянських тюрмах. За цей час він встиг витримати 67-денне голодування, написати з в'язниці листа президенту США Рональду Рейгану, а також познайомитись з такими представниками української еліти, як, наприклад, Сергієм Параджановим та В'ячеславом Чорноволом, котрі так само, як і він, відбували своє покарання у в'язницях союзу.
Більше про це Микола Кунцевич розповів у ексклюзивному інтерв'ю Радіо Свобода.
– 22 травня 1974 року біля пам'ятника Тарасу Шевченку у Києві не було ніяких мікрофонів чи додаткового звуку, люди просто ставали на сходи та читали вірші. Один юнак, наприклад, декламував вірші Шевченка білоруською мовою, інший чоловік читав переклад «Заповіту» на ідиші.
Щодо мене, то я тоді прочитав дві байки: «Горилу» і «Ворону».
– Скільки людей слухало тоді ці вірші?
– Справа в тім, що коли ми йшли туди, то нам дали інструкцію: приходиш, читаєш і одразу звідти йдеш. Так робили всі.
Перед пам’ятником було осіб 60, мабуть. Окрім того, дуже багато людей було на підходах до пам’ятника, навіть у кущах. Я прочитав ці дві байки і пішов. Тоді я навіть не ночував вдома, а поїхав до бабусі. Вже наступного дня зателефонував мамі і вона сказала, що про мене ніхто не запитував, все спокійно, тож я повернувся. А вже вранці 24 травня мене забрали.
– Як це відбувалось?
– За мною приїхали два міліціонери, звичайні сержанти. Мене посадили в машину і повезли на Володимирську, 15 до головного управління міліції. Дорогою ми говорили. Вони запитували, чому мене наказали забрати. Кажу: «Та аліменти дружині не заплатив». А коли ми приїхали на місце, міліціонери мені сказали почекати, поки вони сходять дізнатися, до кого саме зі співробітників мене треба відвести.
– Тобто, коли вони приїхали до вас додому, вам не повідомили, за що вас забирають?
– Абсолютно. Навіть міліціонери, які за мною приїхали, не знали, за що і чому мене хочуть бачити на Володимирській.
Так от, вони пішли доповідати, а я не захотів їх чекати і пішов собі. До 9 серпня я гуляв. а потім зайшов у кафе «Хрещатик», де співала моя добра знайома Любов Успенська. Вона мені каже: «Я зараз на репетицію, а ти почекай». Я ще взяв два великі коктейлі і сів спиною до дверей. Переді мною була дзеркальна стіна і я побачив, як до кафе зайшли двоє чоловіків. Їм навіть посвідчень не треба було показувати: у них все було на лобі написано. Вони підійшли до мене.
Цього разу мене привезли не на Володимирську, 15, а до КДБ на Володимирську, 33, потримали там, а потім вже визначились: те, що я робив – «хуліганство».
Далі мене повезли на Лук’янівку. Там я перебував у 29-й камері і мав щастя тут познайомитись з генієм українського кіно Сергієм Параджановим.
– Скільки часу ви провели разом?
– Десь близько двох місяців
– Яке враження він на вас справив?
– Можу сказати одним словом: геній! Геній у всьому: у спілкуванні з наглядачами, у скаргах, які писав. Наприклад, звертаючись до прокурора УРСР Глуха, він зазначав:«Вы глух и нем».
У камері він постійно влаштовував розважальні вечори: міг наскубати ворсу з ковдри і зробити собі зелену бороду.
– А скільки всього вас було у цій камері?
– Небагато. Десь до 40 осіб.
– Про що ви спілкувалися?
– І я, і він розуміли, що спілкуватись про щось таке, що суперечить радянському закону, не можна, бо, безумовно, в камері була купа людей, які сиділи там для того, щоб збирати інформацію.
Окрім нас у 29-й камері були, наприклад, підозрювані у так званій «справі Шахині». Водночас у цій же камері деякі люди сиділи по 5-6 днів за дармоїдство і отримували кожного дня передачі, хоча тоді їх можна було отримувати раз на місяць.
– Чи були протягом цього часу допити? Як поводились слідчі?
– Слідство, враховуючи те, що це було «хуліганство», вів підполковник, слідчий Ленінського РВМ. Єдине, що його тоді цікавило: «Чому ви порушували громадський порядок? Хто вас туди привів?»
– Чи тиснули на вас?
– Єдине, що я вважаю тиском, – це відправлення мене на судово-медичну експертизу. Слідчий написав клопотання про стаціонарну експертизу, яка мала тривати 45 днів, але лікар Лівшиць, який зі мною спілкувався, сказав, що достатньо і короткої. «Відправляйте назад», – наказав він.
– Вам дали 5 років. Як ви їх провели і де?
– У найкращій колонії країни – у Дрогобичі. Коли я звільнявся звідти, то побачив цікаву річ: на її центральному будинку з вулиці висіла меморіальна дошка, що у цій тюрмі за царського режиму утримувався Іван Франко.
Чим була найкращою ця колонія? Бо там сиділи, наприклад, колишній перший секретар Чернівецького обкому партії, голова спілки адвокатів, начальник військово-медичної експертизи Львівської області… Тобто там були солідні люди.
– ...і відповідно кращі умови?
– Так. Окрім ливарного цеху, але там були прості люди. Загалом у мене були там дуже непогані умови.
– Ви вийшли в 1979 році. Що робили далі?
– Продовжив працювати у цирку. Щоправда, я не хотів поновлюватись на сцені, бо до арешту я був ведучим циркових програм. Я розумів: якщо буду поновлюватись на цю посаду, то безумовно одразу спливе, що мікрофон мені давати не можна. Тож я став уніформістом. Із Юрієм Нікуліним, наприклад, попрацював. А потім, не знаю, яким чином, але по Радіо Свобода прочитали мої вірші.
– Ви сам це почули чи вам переповіли?
– Мені переповіли, а потім слідчий дав ще й послухати запис. У нього ще магнітофон «Весна» був.Їх читала дівчина якась, дуже приємним голосом.
Слідчий мені казав: «Тобі за це заплатили?» А я кажу: «Я взагалі вперше про це чую».
– Які саме з ваших віршів прозвучали в ефірі Радіо Свобода?
– «Горила» і «В союзе жизни нет», але я зараз останній не дуже пам’ятаю, лише ці рядки:
В союзе жизни нет, но умирать не время,
Бороться нужно здесь, хоть жизнь здесь, как в аду.
В генсеков я не верил и не верю,
Но и от Бога помощи не жду.
– Ці ваші вірші десь публікувались? Яким чином вони потрапили в ефір «ворожої» радіостанції?
– Я не знаю. Вони не публікувались.
Їх потім ще знайшли в гуртожитках КПІ та ще одного київського університету. Ті рукописи були написані не моєю рукою, але вірші були моїми. Літературна експертиза встановила, що я їхній автор.
Усе це зібрали докупи і знову – «хуліганство».
– Як відбувся другий арешт?
– Дуже просто: приїхали додому і забрали.
– Теж не повідомили спочатку про підстави?
– Ні.
– Що було під час слідства?
– До райвідділу жодного разу мене не возили, хоча я пропонував. Якихось двох студентів потім приводили на очну ставку. Вони казали, що я їм ці записи сам давав, але я казав: «Почекайте, якщо я вам давав, чому не моєю рукою написано?» Мені відповідали, що вони потім переписували їх.
Зрештою, мене засудили, дали 4,5 роки.
– Під час цих допитів на вас тиснули чи ні?
– Теж не тиснули. Справа в тім, що в мене був таки досить непоганий адвокат Каплан.
– Яким чином він став вашим захисником?
– Мама його знайшла. Він увесь час мені доводив: «Миколо, ніяких політичних забаганок! «Хуліганство» – прекрасно. От так хай і буде!» Тоді я не дуже з ним був згоден, а зараз розумію, що він був правий, бо так було простіше.
– Ви отримали 4 роки і шість місяців. Куди ви цього разу потрапили?
– У Білу Церкву. Тут я теж непогано влаштувався: був завскладом у радіоцеху і, мяко кажучи, брав участь у художній самодіяльності (вів концерти, читав вірші, але не антирадянські).
І от у 1983 році на 7 листопада був концерт. Я прочитав розділ з поеми Євтушенка «Братская ГЕС» і під час концерту в залі сидів замполіт (потім його, до речі, посадили за хабарі і дали 12 років). Я читаю і він раптом посеред мого виступу встає і кричить мені: «Кунцевич! Хто ви сказали написав вірші?» Кажу: «Євтушенко». Він мені: «Так от, вам 10 діб, а Євтушенку – 15». Я просидів 10 діб, потім він мене викликає і каже: «Кунцевич, ви мене ошукали!» Питаю: «В чому?» «Євтушенко, – відповідає він, – поки ще не сидить в нашій колонії». Кажу: «Товаришу майор, якщо ви маєте на увазі конкретно 35-у колонію, то так, тут не сидить, а якщо глобально колонія, то він сидить тут». Після цього я досидів ще 15 діб. Виявляється щодо мене на той момент вже було відкрите третє провадження.
– Під кодовою назвою «Стихоплет»?
– Так. Але я не знав. У тому провадженні основною провиною було моє читання «антирадянської» поеми Євтушенка, яка «паплюжить радянський устрій». Плюс мені закидали читання вірша «Реквієм за смерть Андропова», а також вірш «Бард», який написав не я, але він був присвячений мені (і все одно сказали, що це моє авторство).
– Коли вам стало відомо про те, що це провадження існує?
– Тоді, коли приїхав старший радник юстиції з прокуратури Київської області і висунув мені звинувачення. Основне – Євтушенко. Плюс познаходили десь у зошитах засуджених мої вірші. Ну і друге – через «Реквієм за смертю Андропову».
Що мене здивувало, що в зошитах засуджених знову з’явилася «Ворона» і «Горила», але жодного я навіть не згадував під час відбування покарання в Білій Церкві, я і забув про них вже.
– Як відбувалися події далі?
– Із Білої Церкви мене привезли до Києва для слідчих дій. Перед цим старший наряду зайшов і запитав, чи є в мене якісь речі, які мені треба взяти з собою. Я сказав, що є і попросив, щоб мої друзі-ув’язнені зібрали їх для мене. І коли ці речі принесли, на моїх очах аж сльози виступили. Виявилось, що товариші зібрали для мене десь 5 пачок цигарок, сало, близько п’яти пар спідньої білизни, кілька пар шкарпеток. Тобто виявляється, мене таки поважали в колонії.
Потім мене привезли на Лук’янівку в Київ. Чомусь знову посадили в 29-у камеру, що дуже дивно. Я, до речі, і перший раз, і другий, і потім третій постійно сидів у 29-й.
Слідчий викликав мене часто, буквально кожні два-три дні. На очні ставки привозили свідків. Двічі, але потім перестали привозити: в камери, куди їх садили, їх били, бо вся тюрма про мене знала.
– Били наглядачі?
– Ні, ув’язнені.
– Коли у вашій справі з’явився адвокат Медведчук?
– Мене возили на психіатричну експертизу, а потім слідчий прийшов і каже: «Завтра ми починаємо знайомитись зі справою». Я кажу: «Хвилиночку! Мені адвокат потрібен, мабуть». На що він мені: «Ваші батьки уже визначились з адвокатом».
Микола Кунцевич стверджує, що адвокат Віктор Медведчук демонстрував абсолютну бездіяльність під час його захисту: неохоче приходив на ознайомлення зі справою, не надавав підзахисному юридичних консультацій і не робив жодних виписок з документів та під час судового засідання. Окрім того, запропонував судді, щоб його підзахисному додали до передбаченого цією справою терміну у три роки ще майже два роки ув'язнення.
Про те, як Медведчук «лив» на Кунцевича «більше бруду, ніж прокурор», та чому не прийшов на оголошення вироку і відмовився скласти касаційну скаргу, читайте ТУТ.
– Що було після винесення вироку?
– Після винесення вироку я передав судді заяву, що оголошую голодування на знак протесту. Через це, коли мене привезли у тюрму на Лук’янівку, то одразу помістили не в камеру, а в карцер, бо голодування тоді було грубим порушенням режиму утримання. Згодом мене відправили до колонії у Березань, де прямо з етапу зачинили в ізоляторі. а потім перевели в приміщення камерного типу.
Загалом я протримав голодування 67 днів.
– Важко було голодувати в тих умовах?
– У карцері не дуже, бо нема що їсти, то й нема, лиш воду давали три рази на день по кружці. Потім годували примусово. Це робив санітар медчастини та старшина. Спочатку я пручався, але потім припинив, бо коли я чинив спротив, то мені одягли наручники, защепнули їх на гачку, підтягнули мене і через ніс засунули трубку та влили суміш. Але саме примусове годування без наручників було теж знущанням. Бо одного разу давали молочну суміш, а іншого кістковий бульйон з томатною пастою, від якого була страшенна печія, тебе просто вивертало всього.
Після ізолятора в Березані мене перевели до камери, де окрім мене було ще п’ятеро інших в’язнів. Я ж не міг просити не носити хлопцям їсти, а коли вони їли навіть якусь юшку, то було, звісно, важно. То я припинив голодування, тим більше прийшло остаточне затвердження вироку і цей протест просто втратив сенс.
Натомість я написав листа Рейгану. Передав його на свободу через санітара з медпункту. І, наскільки я розумію, лист потрапив за адресою. Минуло, здається, два місяці, і мене викликали до кабінету начальника колонії, але на його місці сидів якийсь інтелігентного вигляду чоловік. Я одразу зрозумів, звідки він.
«Як тобі не соромно, – почав він. – Ти осоромлюєш нашу країну: написав якусь єресь президенту США». А начальник колонії цьому дядьку говорить: «Слухайте, ну що мені з ним робити?». На що йому цей чоловік відповідає: «Не з ним, а з вами треба щось робити, якщо людина, сидячи у вас в ізоляторі, відправляє в Америку листа».
Згодом мене перевели з колонії строгого режиму на тюремне ув’язння і повезли етапом до міста Володимир у Росію. Але коли ми прибули, усіх забрали, а мене вниз в етапку знову відправили. Пізніше начальник спецчастини сказав мені: «Не розумію, чому тебе сюди привезли. У нас тут з таким дитячим терміном, як у тебе, не сидять». На той момент у мене лишалось 4 роки десь. Мене повезли назад і так я опинився у Гродно. Там я просидів майже два роки.
– Поки вас не амністували?
– Так.
При чому у Гродно я сидів 15 діб у камері, а 15 діб у карцері.
– Чому так?
– Із режимних міркувань. Наприклад, читав перед співкамерниками вірш Маяковського «Знаете ли вы украинскую ночь?» Щойно завершив, відкриваються двері і на порозі стоїть майор Погудко і кричить мені: «Кунцевич, ты опять свои антисоветские стихи читаешь?!» А я йому кажу: «Товаришу майор, вам як члену компартії і людині, сподіваюсь, з вищою освітою, слід знати, що вірш належить видатному революційному поету Маяковському». Він каже: «Тоді тобі 15 діб».
А загалом добре, що за тією статтею, за якою я там сидів, в УРСР не було розстрілу, бо відбуваючи своє покарання в БРСР, я бачив випадок, коли за антирадянську пропаганду людину в Гродно просто розстріляли. Цей ув’язнений витатуював собі на лобі «Раб КПСС» (була така форма протесту). Спочатку йому цей напис вирізали, просто скальпелем і на скобки взяли лоб. Але після цього він ще раз набив собі цю фразу і тоді його розстріляли.
