Віталій Ялагузян
Джордж Лутц, батько загиблого на війні в Іраку капрала зі США Тоні Лутца, відвідав Україну у День Незалежності. Після смерті сина у 2005 році Джордж заснував організацію «Honour and Remember» у пам’ять людських втрат на війні: вона збирає кошти для підтримки сімей загиблих і проводить регулярні марафони в пам’ять про загиблих воїнів по всій Америці. Радіо Свобода публікує фрагменти розповіді Джорджа Лутца.
«Він не питав дозволу йти на війну»
Мій син був спортивним юнаком: грав у бейсбол, бігав. Любив усіх і кожного і був дуже духовним хлопцем. Тоні любив Бога і насолоджувався життям. Хоча мій син і приділяв більше уваги спорту, аніж академічним предметам, він усе одно мав високі оцінки у школі. Багато взаємодіяв з людьми, надавав їм наснагу, розповідав жарти. Тоні був надзвичайно веселим хлопчиськом, і у нього завжди було повно друзів.
Після закінчення школи мій син вирішив піти до коледжу, але через короткий проміжок часу припинив навчання і пішов працювати. Згодом Тоні вирішив піти на війну. Він не питав мого дозволу, радше просто повідомив мені про своє рішення. Коли я сказав йому: «Сину, це війна – там гинуть люди», він відповів лише: «Я знаю, але відчуваю, що можу змінити щось на краще».
«Я був типовим американцем, який насолоджувався життям»
У Сполучених Штатах, коли на службі з близьким родичем стається лихо, до тебе відправляють військових, щоб повідомити про це. Наступного ранку після смерті мого Тоні до нас із дружиною прийшли військові й повідомили, що син більше не повернеться додому. Військові були дуже серйозні та суворі. Не повідомляючи майже жодних деталей, вони відразу почали повідомляти нам дати і час офіційного прощання та похорону нашого сина. Це був один із найгірших днів мого життя.
Я ніколи не був військовим, радше типовим американцем, який просто насолоджувався життям. Я був дуже гордий за свого сина, адже він пішов до армії, але після його втрати я переосмислив своє ставлення до цього. Я зрозумів, що небагато людей можуть віддати своє життя за свободу інших.
«Мені треба було загоїти свої рани, і країна не змогла допомогти в цьому»
Як батько, який після втрати сина почав шукати, як країна пам’ятає про загиблих на війні, я знайшов лише пустоту
Для мене стало дуже важливо, як люди в моїй країні віддають честь загиблим солдатам, адже я сам став батьком загиблого воїна, і мені було необхідно якось вилікувати свої рани. Я знайшов багато організацій, які займаються ветеранами і тими, хто повернувся з війни живими. Але майже ніхто не займався тими, хто на війні загинув. Як батько, який після втрати сина почав шукати, як країна пам’ятає про загиблих на війні, я знайшов лише пустоту. Але мені треба було загоїти свої рани, і країна не змогла допомогти мені в цьому. Тому в подальшому я відвідував членів родин, у яких теж на війні загинули родичі. Ми обговорювали свої проблеми і допомагали один одному.
Одна річ – це просто пам’ятати імена цих загиблих, зовсім інша – пам’ятати про їхні сім’ї та біль, крізь який вони пройшли
Після таких візитів я зрозумів, що для таких сімей найважливіше – розуміти, що смерть близьких їм людей була недаремна і що про них пам’ятають. Одна річ – це просто пам’ятати імена цих загиблих, зовсім інша – пам’ятати про їхні сім’ї та біль, крізь який вони пройшли. Оскільки я нічого не знайшов для загоєння своїх ран, я хотів зробити дещо особливе для себе і всіх інших сімей, які на війні втратили близьких їм людей.
Так я і заснував організацію, цілком спрямовану на те, щоб віддавати честь і заслужену подяку не тільки загиблим на війні, а і їхнім родичам і близьким. Організація віддає належне всім загиблим військовим: не тільки тим, хто загинув під час активної служби, але і тим, чия смерть стала наслідком довготривалої служби на війні.
