«Мене обдурив Путін»: російський військовий воює з державою за житло

Ілля Кудінов

Ось уже тиждень майор Володимир Скубак щоранку приходить до будівлі приймальні президента Росії в Сибірському федеральному окрузі, яка знаходиться в Новосибірську. Тут він стоїть з плакатом біля паркану в одиночному пікеті. Так колишній військовослужбовець Глухівської ракетної дивізії намагається достукатися до Володимира Путіна.

Три роки тому ракетнику довелося терміново вивозити сина колишньої дружини з території України. За це його позбавили доступу до військової таємниці, після чого він звільнився. Тепер Володимир стверджує, що перед звільненням йому не надали належної, відповідно до закону, субсидії на житло, а кілька місяців до цього не платили грошове забезпечення. На плакаті у майора написано: «Мене обдурив Путін».

Перш ніж зважитися на таку акцію, Володимир Скубак два роки намагався вирішити ситуацію іншими способами: у військових судах і прокуратурі, а також за допомогою відеозвернень, які він викладає на своїй сторінці в «Однокласниках». Адекватної реакції, на думку Володимира, на це не було. Тоді він і вийшов з пікетом під вікна уповноваженого представника президента в Сибірському федеральному окрузі Сергія Меняйла:

Що змусило вас вийти на цей пікет?

– На початку 2014-го зі мною зв'язалися громадяни України і сказали, що надають допомогу синові моєї колишньої дружини. Дитина народилася при мені, я виховував його як рідного, хоча не є біологічним батьком. У свідоцтві про народження я не вказаний як батько. Після розлучення колишня дружина відвезла його на територію України.

Коли до мене звернулися, я дізнався, що мати його кинула напризволяще, родичі не допомагають, він поневірявся по дитячих будинках, поки добрі люди за хабар не викупили його з українського дитбудинку.

Самі уявляєте, що в 2014 році неповнолітньому, який не має навіть паспорта ніякого, в Україні доводилося не дуже солодко. Йому було 16 років, він жив в Дніпропетровську. Він не ходив у школу, його вихованням ніхто не займався. Згідно з документами, йому було 16 років, за сприйняттям навколишнього світу – років 10.

Я знаю, що військовослужбовці не мають права виїжджати за територію Російської Федерації без дозволу, тому почав дізнаватися, як вступити. Виявилося, щоб підтвердити його громадянство, потрібно два громадянина Росії. Я – один, хто другий, невідомо. Також, щоб мені отримати дозвіл на виїзд, потрібно чекати відповідь від 3 до 6 місяців. Справа тривала до березня. Дозвіл я б отримав в червні-вересні. А в 2014 році влітку було Дебальцеве, Іловайськ. М'яко кажучи, росіян там не шанували.

Прав на дитину я не мав, але звертався до Адміністрації президента. Звідти «відфутболили» в МЗС, паралельно звернувся до Астахова (колишній російський омбудсмен з прав дитини – ред.). Я готовий був оплатити проїзд синові, мені просто потрібно було, щоб йому видали свідоцтво на повернення і посадили його в літак. Але тут трапився «референдум» у Криму.

Ситуація почала розвиватися стрімко і не на мою користь. Чекати три місяці дозволу з Москви я, зрозуміло, вже не міг. Фахівці говорили, що, щойно відбудеться «референдум», Україна одразу ж закриє кордони на в'їзд всім громадянам Росії, я, навіть отримавши дозвіл нашого Міноборони, ніяк туди не потраплю. Я почав дзвонити в МЗС. У відділі СНД МЗС мені сказали, що нічим допомогти мені не можуть. Я додзвонився до апарату Астахова. Мені від його імені сказали, що він проблемами дітей не займається.

Я залишився один на один з проблемою. Я ще звернувся до чоловіка, який був записаний в свідоцтві про народження як батько. Запропонував йому з'їздити по сина, оплатити їм дорогу. Але він відмовився. Тоді я постав перед дилемою. Або я його кидаю на території України і ніколи його не витягну, або, наперекір всьому, їду вивозити його сам. Нічого не побоявшись.

– І Ви вирішили їхати?

– Так. Паралельно я попросив своїх товаришів по службі, щоб вони зв'язалися з Москвою і попросили там від мого імені дозволу безпосередньо. Також я повідомив офіцера ФСБ, який курує нашу частину. Там теж люди сидять адекватні. Він сказав, що ситуація патова, що заборонити він мені не може, але після того, як повернуся з України, я відразу повинен був з'явитися до нього. Загалом я зробив всі дії, які міг зробити в тих умовах.

14 березня я сів у літак. Прилетів до України, в аеропорту розповів прикордонникам, навіщо їду. Вони мене пропустили. Забрав дитину, приїхав в російське консульство в Харкові. Дякую співробітникам консульства, одна з жінок-співробітниць написала другу заяву, що вона підтверджує громадянство неповнолітнього.

Там я отримав свідоцтво про повернення. З ним ми перетинали кордон назад. Причому ніяких документів на дитину у мене не було. Але українські прикордонники мене випустили.

– Що було після повернення?

– Приїхавши сюди, я відразу ж відправився до відділу опіки та піклування. Там, м'яко кажучи, охрініли, такого випадку у них ніколи не було. Чужий мужик з чужої країни чужу дитину так собі на шию, та ще й найближчі родичі не проти! Коли йому виповнилося 18 років, опіка над Павлом припинилася. Тепер він служить в армії, а я постійно відстежую, як він живе.

Найцікавіше, що я повернувся в Росію 17 березня. 25 березня, вийшовши на службу, я повідомив командиру частини особисто, куди і навіщо я їздив, за яких обставин, що обставини були виняткові. Що я робив всі заходи, щоб повернути дитину, не виїжджаючи на територію України, але мені всі органи державної влади відмовили. Командир частини на моїх очах збліднів. І відтоді моменту довго нічого не відбувалося.

– Як мав вчинити командир частини?

– Відповідно до наказу міністра оборони про захист держтаємниці, в подібному випадку, коли командиру частини стає відомо про порушення режиму таємності, перше, що він повинен зробити, – це усунути військовослужбовця від роботи з секретними документами. У найкоротші терміни провести службову перевірку. За підсумками службової перевірки він повинен ухвалити одне з трьох рішень. Припинити допуск до держтаємниці, продовжити допуск після складання заліку і дозволити продовжити роботу з відомостями, що становлять держтаємницю. Командир частини в березні 2014 року мене від роботи з секретними відомостями не усунув. Я понад рік після повернення з України працював з ними! Заступав на бойове чергування, заступав черговим по частині. А потім, коли посварився з військовим прокурором і командиром частини, мене відсторонили.

– А чому Ви з ними посварилися?

– Із листопада 2014 року до лютого 2015 року я не отримував грошового забезпечення, поки перебував у навчальній відпустці. Перед цим прокотилася хвиля судових позовів до командувача РВСП за невиплату командирських надбавок. Міністерство оборони втратило мільйони на цій справі. Ну і тут знову справа до командувача на 200 тисяч від мене. У першій інстанції я програв. Пішов в апеляцію, виграв, але потім вони оскаржили те рішення, і тепер я виплачую назад ці 200 тисяч.

З прокуратурою у мене стався конфлікт з того ж приводу. Я скаржився їм з приводу невиплати забезпечення, їхня відповідь була, на мій погляд, незаконною. Я поскаржився на нього, наш прокурор отримав втик по повній програмі. Зрозуміло, йому це не сподобалося. І це був не перший випадок, коли він отримував через мене зауваження і його позбавляли премії.

– І тоді Вас згадали поїздку за сином?

– У квітні 2015-го, коли минуло вже більше від року після цієї історії з Україною, мене викликав заступник військового прокурора. Запитав, чи виїжджав я на територію України. Я прямо запитав: ви хочете розкручувати це питання? Він сказав: так. Тоді я відповів, що, користуючись своїм конституційним правом, я відмовляюся свідчити проти самого себе. Була проведена прокурорська перевірка. У цих матеріалах командир частини повідомляє прокурору, за яких обставин я туди виїжджав. Причому прокурор не ставить питання, чому тоді ж мені не припинили допуск до держтаємниці. Прокурор виносить мені застереження за кримінальною статтею. Командир частини на цій підставі притягує мене до дисциплінарної відповідальності, вносить попередження про неповну службову відповідність і позбавляє доступу до держтаємниці. Більш ніж через рік після поїздки!

Я пішов до суду. Суддя з тріском скасовує прокурорське застереження. Але рішення про позбавлення мене допуску до військової таємниці я оскаржити не зміг. Ні в одному судовому або прокурорський рішенні, ні в одному матеріалі перевірки не вказано, що я виїжджав на територію України за неповнолітньою дитиною, яка опинилась в складній життєвій ситуації. У прямому сенсі на межі життя і смерті. Ніде це не вказано. Справа дійшла до військової колегії Верховного суду. Військова колегія ухвалила рішення, що командир частини має рацію, що він може ухвалити рішення про позбавлення мене допуску і через рік, і десять, і двадцять років! Як захоче – так і буде.

– Потім Вас звільнили?

– Влітку 2015 року президент Росії вніс зміни до федерального закону про статус військовослужбовця. Тепер в законі чорним по білому було сказано, що військовослужбовець, визнаний таким, що потребує забезпечення житлом, без своєї згоди не може бути звільнений. А я був визнаний таким, що потребує, Центральним регіональним управлінням житлового забезпечення Міноборони Росії. У тому ж законі сказано, що військовослужбовці, визнані такими, що потребують, забезпечуються житлом за обраним місцем проживання до звільнення з військової служби. Користуючись своїм правом, я написав рапорт про звільнення за станом здоров'я. Своєї згоди на звільнення без забезпечення житловою субсидією не дав. Проте видали наказ про моє звільнення. Я пішов до суду. У всіх інстанціях мені відмовили. Російська Федерація в особі Центрального регіонального управління житлового забезпечення Міноборони Росії визнає мене нужденним, але військовий прокурор, суди не визнають!

– Як я зрозумів, тоді Ви і вирішили вийти на пікет?

– Після того як я втомився боротися з військовою прокуратурою, військовими судами та командуванням Збройних сил, я вийшов на пікет. Я записав відеозвернення до президента Російської Федерації і просив відповісти на очевидні запитання. Чому я позбавлений допуску до військової таємниці після закінчення одного року? Чому інші військовослужбовці в аналогічному правовому становищі проходять військову службу? Чому я не отримував 4 місяці грошового забезпечення, хоча, відповідно до закону, мав отримувати? І так далі.

Ось і виходить, що у нас президент говорить, що військовослужбовці можуть служити, поки не отримають житло у власність, а я звільнений! Президент розповідає, що Російська Федерація дбає про громадян, навіть які перебувають за кордоном, але допомоги у вивезенні неповнолітнього сина мені ніхто не надав, більше того, ще й покарали. Президент каже, що у нас – правова система, але очевидні рішення, які повинні бути на користь громадян, суди ігнорують.

– Саме тому у Вас написано: «Мене обдурив Путін»?

– Так! Я, звичайно, розумію, що президент не може стояти за спиною у кожного прокурора. Але якщо я буду перераховувати на цій табличці прізвища всіх, то там стіна вийде! Якщо вже президент так піклується про свою репутацію, то нехай запитає у своїх суддів, яких він призначав своїми указами. У прокурорів. У генералів, яких він призначав. Нехай запитає, чому таке неподобство відбувається!

Насправді те, що я розповідаю, – це десята частина всього, що сталося. Якщо розповісти все, що я знаю, то мене командири просто пристрелять.

– Був якийсь ефект від пікету?

– Уже приїжджав командир дивізії до уповноваженого представника. Поспілкувалися вони там і зараз збираються просто мені виплатити субсидію на житло. Тобто кинути мені кістку з панського столу, щоб я не гавкав. Вони розраховують, що я постою і піду. Але я стою вже кілька днів.

– Чого Ви зараз хочете домогтися?

– Я хочу отримати відповідь від президента Росії. Не те щоб я страждаю манією величі, але хочу, щоб мені адекватно відповіли на мої запитання. Я сумніваюся, що військова прокуратура РВСН буде говорити правду, вони своїх будуть відмазувати до кінця. Я сумніваюся, що голова Верховного суду скаже мені, чому судді військової колегії ВС з очевидних питань виносять такі рішення. Я сумніваюся, що міністр оборони буде переді мною звітувати за дії своїх недолугих генералів. Єдиний, хто їх може налякати, – це президент!

Я закінчив військове училище з відзнакою, потім отримав юридичну та економічну освіту. Тобто у мене – три вищих освіти. Я – людина, яка мислить не емоціями, абсолютно раціонально. Так ось я хочу дізнатися, чим я так завинив перед державою? За що? Скільки грошей на військову службу я відтягнув, скільки запчастин було куплено за мій рахунок – так просто не перелічити! Солдат не бив, жодного, нікого на хрін не послав, не вдарив, ні копійки державної не взяв, нічого не поцупив. Я, навпаки, все чесно віддав. І чекав порядного ставлення до мене. А мене взяли і покарали!

Я хочу адекватної відповіді, хоча знаю, що її не отримаю. Можливо, мені доведеться стояти цілодобово під стінами. Те, як зараз розвиваються події, коли мені просто хочуть кинути кістку, мене не влаштовує. Це я з нормальною нервовою системою. Інший би військовослужбовець просто взяв автомат, два магазини і пішов би в суд ставити ті самі запитання.

Оригінал матеріалу – на сайті спецпроекту «Сибирь.Реалии»