Шанс на нормальне життя для дітей із проблемних родин – польський досвід

Варшава – Занепад промислових підприємств у Польщі на початку 1990-х років підірвав життєві устої багатьох родин – втрата роботи означала втрату доходів і соціального статусу для батьків. Для багатьох дітей з таких районів це означало і втрату майбутнього. Щоб повернути надію таким сім’ям, польські громадські діячі створили мережу клубів «Шанс» для так званих важких підлітків. Радіо Свобода поспілкувалося з працівниками й вихованцями одного з цих клубів у місті Воломін, що неподалік Варшави.

До клубу «Шанс»15-річний Олександр приходить, як він каже, наче додому. Тут він із друзями-ровесниками може зробити шкільні уроки, зварити в кухні каву, чи поговорити про свої мрії та плани, а якщо захоче, то й поспівати чи потанцювати. За долями таких дітей, як Олександр, спостерігає Агнешка Новінська, журналістка й громадська діячка, волонтерка клубу «Шанс». Вона розповідає: «Шанс» працює передусім з молоддю й дітьми, які часто є з дуже проблемних сімей. Ціль такої діяльності полягає не тільки в тому, щоб цих дітей витягти з середовища, в якому вони живуть, а й в тому, щоб вони після цих змін, після цієї соціотерапії, отримавши освіту, яку часто отримують саме завдяки соціотерпії, повернулися в це середовище й змінювали його».

Новінська каже, що деякі гості клубу бувають здивовані місцем, у якому він розташований. «Шанс» у Воломіні міститься на першому поверсі непривабливого старого житлового будинку, так би мовити у серці колишнього робітничого кварталу, який поступово перетворився в занедбані нетрі. У період трансформації тут занепав великий склозавод, що давав роботу багатьом мешканцям міста. Вони залишившись без роботи, опинились на узбіччі життя.

«Шанс» розташований не в якомусь закритому клубі, який виблискує чистотою, чи закритому кварталі з підстриженими газонами, він міститься в такому районі Воломіна, де передусім мешкають проблемні сім’ї. Річ у тім, що ці діти і ця молодь у якийсь бездоганний клуб просто не прийшли б», – розповідає Новінська.

Ми намагаємося «розвіяти чари» над місцем, у якому ці діти живуть – соціотерапевт

Клубом «Шанс» у Воломіні керує соціотерапевт Барбара Стасішин. На початку 1990-х вона працювала в міській службі соціального захисту. Надивившись на долі дітей із робітничих сімей, які опинялися без засобів на існування, вона вирішила створити в місті клуб, де вони могли б почуватися, ніби вдома. Діяльність цього клубу підтримують різноманітні неурядові організації, міська влада, а дедалі частіше й пересічні мешканці. «Щоб це місце було тут, ми проводили дослідження на території міста, щоб виявити такий мікрорайон у якому найчастіше трапляється насилля в сім’ї, де найбiльше дітей спрямовують у центри соціотерапії або дитячі будинки, чи виправні заклади і де найбільше випадків опіки правоохоронців над неповнолітними. І вийшло, що це саме цей мікрорайон – так звана стара частина Воломіна», – згадує Стасішин.

За задумом творців клубу, важливо, щоб діти почувалися тут господарями, але водночас знали, що в цьому місці вони в безпеці. Соціотераптевт каже, що в проблемних сім’ях у міських нетрях усі проблеми вирішуються через агресію. Тому в клубі показують, як вирішувати проблеми без крику й насилля. Тут проводяться ненав’язливі заняття з соціотерапії, пояснюють, чому важливо вчитися в школі, а потім здобути якийсь фах.

​«Ми не впливаємо на вигляд цього місця. Меблі, які тут є, часто подірявлені, тому що під час занять, розхвилювавшись, діти роблять у них дірки, а ці прикраси на стінах – це їхні ідеї, ми в це не втручаємося, ми приходимо до них, а не вони приходять до нас», – сказала Стасішин.

Соціальні терапевти не намагаються бути вчителями, чи вихователями. Радше, вони є старшими товаришами, порадниками, яких дітям бракує в своєму родинному колі. Стасішин розповідає: «Наша головна ідея полягає в тому, щоб діти ввійшли в систему, наприклад, є серед них такі, які не навчаються, а наш пріоритет – спонукати їх до навчання, щоб вони отримали освіту. Крім цього, ми дбаємо про те, щоб вони були зареєстровані в управлінні праці, щоб мали медичну страховку. Ми намагаємося їх вивозити за межі цієї території, тобто їдемо у Варшаву, на зустріч з іншою молоддю, щоб розвіяти чари над місцем, у якому вони живуть. Бо тут, у цьому місці, вони почувають себе в безпеці, а поза ним вони розгублені. Тож ми хочемо, щоб вони побачили, як живе, як думає інша молодь, яка не пов’язана з цими нетрями».

За словами Барбари Стасішин, витягуючи із проблемних ситуацій дітей, клуб впливає також на їхніх батьків і навіть на весь проблемний для міста квартал. Соціотерапевт не без гордощів показує площу перед клубом «Шанс», з місцем, обладнаним для розваг, концертів чи активного відпочинку. Обладнували його всією громадою, рушійною силою, в якій були місцеві підлітки. «Ми єдина організація, яка працює в так званому забороненому районі Воломіна, тобто ми своєю діяльністю, гуртуючи людей, проводячи спільні заходи на вулиці чи в клубі, намагаємося переконати, що в місті не може нічого відбуватися без їхньої участі та згоди. А треба сказати, що це люди, які все своє життя провели на узбіччі. Це люди, які не працюють, не мають медичної страховки, і роками не платять квартплати», – розповіла польський соціотерапевт.

У воломінському клубі «Шанс» під час навчальної поїздки до Польщі побувала Юлія Бойко, педагог і громадський діяч із міста Хорол Полтавської області. Вона каже, що ця польська ініціатива може стати корисним прикладом до наслідування в Україні. «Це дійсно громадська організація, яка приносить суспільству користь.Ми побачили, що це все настільки справжнє, не штучне і бере за душу, це дійсно приклад того, чого варто повчитися. Як написано тут на одному із гасел: «Ніколи не пізно почати все спочатку», – вважає Юлія Бойко.

Упродовж 24 років через клуб «Шанс» пройшло кількасот молодих людей з колишніх робітничих сімей. Аналогічні організації виникли в чотирьох інших містах Польщі, причому нерідко до таких клубів приходять діти із заможних сімей, яким удома бракує не грошей, а батьківської любові.