Режисер Роман Бондарчук отримав одну з головних нагород Одеського міжнародного кінофестивалю-2017 – «Золотого Дюка» за фільм Dixie Land у номінації «Найкращий повнометражний фільм». Він був членом одеського журі в номінації «Європейські документальні фільми» і є арт-директором кінофестивалю Docudays UA. У 2016 році документальна картина Бондарчука «Українські шерифи» була висунута від України на премію «Оскар». Цей документальний фільм також показували на минулорічному фестивалі в Одесі. В інтерв’ю Радіо Свобода Бондарчук розповів про свій минулий фільм, про школу документального українського кіно і про можливі одеські сюжети.
– Коли Ви працюєте над документальним фільмом, що для Вас найцікавіше: коли Ви шукаєте історію, коли Ви розкручуєте героїв, коли Ви потім монтуєте?
Все починається з того, що якась є історія чи персонаж, який тебе надихнув
– Це завжди історія злетів і падінь, і все починається з того, що якась є історія чи персонаж, який тебе, от прямо, надихнув, і ти розумієш, що треба знімати будь-що. Як правило, перші кілька днів усе непогано, бо ви знайомитесь, а кожній людині приємно, що про неї хтось вирішив знімати кіно, і вона старається якось щось для тебе робити й показувати. Потім починається якийсь спад – люди починають ховатися, бо думають, скільки це триватиме.
От, наші герої в «Українських шерифах» думали, що в нас не виходить фільм і спочатку співчували. Ми знов приїхали, а потім знов, і в якийсь момент вони вже ховалися. Приємна річ, коли вже увійшов у якусь форму, коли це вже якийсь тиждень чи більше зйомок, коли вже з’явились мозолі від камери на руці, і ти вже розумієш «плюси» й «мінуси» цих людей. Як їх краще знімати, де стати, в якому приміщенні, щоб воно впізнавалось у кадрі. Я люблю це відчуття, це схоже з відчуттям польоту. Ти розумієш, що намацуєш, як цей фільм виглядає, і ти просто йдеш у цьому напрямку, чекаєш якихось подарунків долі, поворотів сюжетів, просто весь час думаєш про це. А монтаж – це надзвичайно, з одного боку, захоплива річ, але там теж кожен наступний день від відчаю до щастя – коливання таке протилежне. Так що, я не знаю, там весь процес такий, панічний.
– А скільки Ви працювали над «Шерифами»?
– Від першої зйомки до готового монтажу минуло три з половиною роки. Там було десь 70-75 знімальних днів. Якийсь був тривалий період, коли ми просто з ними спілкувалися, навіть не вмикаючи камери, тому що було важливо якось зрозуміти їх. Був період, коли ми писали довгі інтерв’ю з ними, і вони розказували фактично все своє життя, а потім уже поступово почали трошки щось знімати, але ми вже знали, що ми шукаємо, бо ми вже чули про те, що їх, в принципі, хвилює, гріє чи лякає.
– А якщо б Ви знімали документальний фільм в Одесі, про що б він був? Чи зачепило Вас щось тут ?
Мене вразив Староконний ринок, ця барахолка на молдаванці. По-друге, мене вразили діалоги, одеський колорит. Це туристичне враження
– Я тут турист, мені складно сказати зараз, про що б я знімав. Мене вразив Староконний ринок, ця барахолка на молдаванці. По-перше, це такий якийсь масштаб, який я не міг собі уявити. Вона гігантська й прекрасна. Ну, ні в Києві, ніде я такого не бачив. По-друге, мене вразили діалоги, не так товар, який продають, як просто самі люди.Це якийсь одеський колорит, він справді існує. Там за словом у кишеню не лізуть. Там сидів чоловік, в якого з товарів був тільки старий мобільний телефон, якась іграшка і ручка, і він казав, що взагалі сюди приходить поспілкуватися. І що його дружина, мабуть, соромилася б, якби дізналася, що він тут сидить. Але ж, каже, так приємно взагалі посидіти й поговорити. Я думаю, що там можна було б щось знайти. Ну, це таке якесь, знову ж таки, туристичне враження. Але воно доволі живе.
– Якщо говорити про українську документалістику, в чому її специфіка? Або це таке глобалізоване мистецтво, коли не можна говорити про національну школу?
Я закінчував майстерню Юрія Іллєнка, і в мене – диплом режисера ігрового кіно, через те я погано собі уявляю, як вчать документалістів. Я вчився вже більше на практиці
– Я закінчував майстерню Юрія Іллєнка, і в мене диплом режисера ігрового кіно, через те я погано собі уявляю, як вчать документалістів. Я вчився вже більше на практиці, на своїх якихось помилках і знімав інтуїтивно, як мені здавалося має бути. Ну, там потім були якісь воркшопи, якісь там стипендії, ще якісь речі, які допомогли трошки все утрясти.
В нас людей вчать робити такі рукописи поетичні. Це можна назвати хокку
Загалом мені здається, що якщо у нас і є школа, то вона така дуже поетична, порівняно з європейською, а тим паче з американською. У європейців дуже важлива наративність. На першому місті стоїть структура. Як має фільм починатися, щоб на початку, в так званій «opening sequence», були основні персонажі заявлені і заявлена тема фільму. Щоб подивившись перші 4-5 хвилин ти вже мав усі ключі для розуміння того, про що фільм і хто герой. У нас таке структурне мислення абсолютно відсутнє, і в нас, наскільки я розумію, людей вчать робити такі рукописи поетичні. Це можна назвати хокку (жанр японської поезії – ред.), можна назвати графоманією, можна назвати самовираженням. Але це інша традиція – і це не погано й не добре. Це просто інакше, бо дозволяє, якщо є хист, людині вільніше поводиться з матеріалом, вільніше його організовувати. Бо якщо є що сказати, то ця форма чим вільніша, тим цікавіша. А є фільми, зроблені на замовлення телеканалів, і от вони відформатовані, вони зовсім такі стерильні. Там можна подивитися десять підряд фільмів і зрозуміти, що в них однакові початки й фінали, і тільки в середині невеликі варіації того, як це зроблено. Це стандартизовані такі продукти. А є якісь фільмі авторські, дикі. Вони насправді мене цікавлять, бо кіно – це все-таки якесь натхнення, якесь враження безпосередньє, яке режисер намагається передати іншим. А в американських фільмах – там взагалі головне завдання, щоб не було більше одного шару, більше одного повідомлення, і все було проговорено. І коли з’являється місце для інтерпретації, то з’являється голос чи голова в кадрі, яка нівелює всі інтерпретації і говорить, що все було так, а не інакше.
– А була у Вас тема якась, яку б Ви хотіли розкрити, але поки що не можете?
Є зараз два ігрових сценарії, які хотілося б зняти, є задуми, які залишилися з «Українських шерифів»
– Тут питання, на що вистачає часу. Є зараз два ігрових сценарії, які хотілося б зняти, є задуми, які залишилися з «Українських шерифів», бо там дуже багато історій нерозказаних, які не можна було зняти, бо вони вже відбулися, але вони вже смішні й комічні. Це могла б бути дуже гарна чорна комедія про двох дядьків, які возять трупи в багажнику, і ці трупи махають ручкою з багажника всім односельцям.
Є купа вражень з наших зйомок ігрового фільму «Вулкан», який ми теж знімали в Херсонській області
Є купа вражень з наших зйомок ігрового фільму «Вулкан», який ми теж знімали в Херсонській області. Це історія мертвих душ, про спілкування з чиновниками і місцевими впливовими людьми, з якими треба домовлятися, щоб на їхній території знімати.Вражень багато, тут питання можливостей. Ми в такий час цікавий живемо.
Мені також здається, що головне – від центру від’їжджати, бо в Києві чи навіть у тій же Одесі набагато складніше знайти якесь узагальнення і персонажів чистих. Їх мало, бо тут уже все-таки глобалізація, люди носять однаковий одяг і однаково говорять, а трошки від’їдеш, і там починається таке щось прекрасне, сюреалістичне.
